Залишив двох синів і пішов захищати країну: історія загиблого волинського десантника

Як розповіла Суспільному дружина бійця Ірина, її чоловік пішов у військо добровольцем, служив в аеромобільному батальйоні десантно-штурмових військ, виконував бойові завдання на Донеччині, Курщині, Сумщині. За роки служби отримав багато нагород та відзнак. У нього залишилися двоє синів.

Дітей і дружину Олександр востаннє бачив в червні 2024 року, коли приїздив у відпустку. Ірина каже: він завжди оберігав її та синів — ніколи не розповідав деталей служби і виконаних бойових завдань.

Зі слів жінки, Олександр пішов у військо в перші дні повномасштабного вторгнення.

«Він часто був на заробітках, бо мріяв про власний будинок. Але коли почалась війна, він пішов до військкомату, каже: «Я не буду осторонь стояти». Він потрапив до 95 окремої десантної штурмової бригади, — каже Ірина. — Почав зі звичайного солдата, а закінчив молодшим сержантом, був головним сержантом батальйону батареї».

Нагороди на згадку про батька

Дружина захисника також розповіла: Олександр залишився без батька в 11 років, став опорою для мами і сестер. Коли загинув — його старшому сину теж було 11 років. «Богдан (старший син) дуже був прив'язаний до батька, — говорить жінка. — Він настільки переживав весь час».

За період служби Олександр отримав низку різних нагород. Зокрема, і від президента — орден «За мужність III ступеня» і «За оборону України».

«Медалі — це згадка. Старший син дуже ними гордиться. Хто до нас приходить, то він відразу починає розказувати: «А в тата є такі медалі». В нього і на телефоні так само, він і фотографії відразу показує», — додає дружина загиблого захисника.

Ще одну нагороду Олександра, «За поранення», родина отримала вже після його загибелі. Зі слів Ірини, для неї це стало шоком, бо про поранення чоловік нікому з рідних не розповідав і не жалівся.

«Здається, що просто він разом зі мною»

На згадку про коханого Ірина носить його жетон, який колись замовила у подарунок. Згодом цей жетон їй повернули побратими Олександра, він був із ним у момент загибелі. «Тепер я його ношу весь час. Це згадка. Мені здається, що просто він разом зі мною з цим жетоном», — ділиться Ірина.

Олександр Пугач загинув 8 жовтня 2025 році в населеному пункті Лиман Донецької області. Востаннє з рідними розмовляв напередодні, попередив, що буде не на зв'язку.

«Потім до мене подзвонили, сказали, що до мене їдуть зі сповіщенням, що Олександр загинув. Як земля з-під ніг..., — пригадує Ірина. — Ми дзвонили до всіх побратимів, один із них сказав, що Саша загинув. Шансів не було ніяких, бо осколок від гранати потрапив йому в сонну артерію».

Жінка зізнається: довго не могла повірити, що чоловік загинув, бо до цього пройшов не один складний бій.

«Мені здавалося, що не може бути таке, — говорить волинянка. — Три роки він виживав в таких ситуаціях, пройшов курську операцію. Це було, мені здається, найгірше пекло, яке можна було пройти. І він там вижив, він вернувся звідти. А тут вони потрапили в засідку, був стрілецький бій».

Згодом побратими Олександра розповіли його рідним, що на передовій він завжди допомагав бійцям і як головний сержант разом з усіма виходив на бойові завдання. Петицію про присвоєння звання героя Олександру Ірина зареєструвала 28 листопада 2025 року. Станом на 11 січня, її підтримали майже 20 тисяч людей.

«Збирати ці голоси дуже важко і з кожним днем все важче і важче. Бували такі дні, що 100 голосів, в мене вже опускались просто руки. Я дуже хочу попросити, щоб мені допомогли, щоб підписали петицію. Я просто хочу, щоб пам'ять про нього жила», — додала дружина загиблого військовослужбовця.

Читайте також:

• «Прикривав» побратимів навіть з тилу: важка хвороба обірвала життя Героя з Волині
• Потрапив під мінометний обстріл, рятуючи пораненого побратима: Герою з Волині Василю Корінецькому - назавжди 30
• Мав четверо внуків, якими не встиг натішитися: історія полеглого Героя з Волині Миколи Пахачука