Замість пензля - димар: як художник з Волині став відомим бджолярем і заснував музей

Про чоловіка пише інформаційний портал «Боратин24».

«Мої батьки працювали у колгоспі, – розповідає усміхнений, привітний чоловік. – А ось дідусі були лікарям. Один допомагав людям, а інший лікував тварин. Моя мама була творчою людиною і дуже любила вишивати. Нерідко і я брав у руки голку з ниткою і допомагав їй. У мене й досі залишилися речі, які ми вишивали разом. А одного разу вона попросила мене намалювати якийсь узор для вишивки. Взявши учнівський зошит в клітинку, я намалював красивий узор. А згодом і цілу, чималу, картину – розкішний ліс, олені, ведмідь, який лізе по стовбуру дерева. І так ця картина сподобалася мамі, що вона її вишила.

Опісля за цією схемою картину вишила ще одна майстриня в селі, а тоді ще вишивальниця з Луцька. Одного вечора прийшов мій дідусь, отой, який працював ветеринаром, і попросив мене намалювати півника. Коли малюнок був готовий, дідусь похвалив роботу і дав мені три копійки. Тоді, а ще для дитини, це були гроші – можна було купити три склянки солодкої газованої води».  

Відтоді Іван з друзями почав малювати. Вступив у ПТУ №18, а тоді його призвали до армії. Строкову службу проходив у тодішньому Ленінграді. Там же закінчив художнє училище. Розмальовував стіни в армійських приміщеннях, малював бойові листи, солдатів тощо. Після демобілізації знайомий білорус почав кликати його на роботу в міліцію, де й сам служив. 

«Мені ця пропозиція з самого початку була не до душі, – ділиться спогадами чоловік. – Однак пішов на медогляд. Як нині пам’ятаю, почав розглядати якісь плакати в кабінеті лікаря і коли вона щось сказала, то я не розчув і перепитав. Відверто кажучи, у мене з дитинства трішки слабкий слух, то лікар, очевидно, це зауважила. Так я й не пройшов той медогляд. І, взявши квиток на потяг, повернувся додому. Завершив навчання у ПТУ №18. Закінчив школу водіїв і працював у Баївському колгоспі. Почалися трудові будні – робота, а тоді домашні клопоти. А згодом трапився випадок, який змінив моє життя. Якось ми готувалися до жовтневих свят.

Я малював транспаранти на парад і Зоя, одна із дівчат, які були у клубі, торкнулася рукавом фарби. А одягнена вона була в новісінький, гарненький кожушок, який їй тільки-но купили батьки. Звісно, замуравши нову одежинку, вона розплакалася. А я з Ленінграду привід дуже якісний розчинник. Тож кинувся рятувати той кожушок. На знак вдячності вона принесла домашній вишняк, тож ми усі, дівчата та хлопці, посмакували ним. А тоді я вперше провів Зою додому. Відтоді ми почали спілкуватися більше, а тоді зустрічатися. І, зрештою, одружилися. До речі, свого часу мій дідусь кохав її бабусю, згодом мій батько – її маму».

Чоловік працював водієм, возив брагу, спирт. А згодом його тесть, який доглядав колгоспну пасіку, відчув, що сили тануть і підійшов до голови колгоспу з проханням підшукати йому заміну. Почали перебирати кому можна було б довірити цю справу. 

«А зрештою голова колгоспу й сказав, аби справу передав зятеві, тобто мені, –  розповідає Іван Анастасійович. – Відверто кажучи, бджолярство мене цікавило, тому й погодився. Коли прийняв пасіку, то було 14 пнів, як раніше називали бджолосім’ї. А вже через три роки вже було 110 вуликів. Отак і пов’язав своє життя із крилатими трудівницями так, що вже й життя свого не уявляю без пасіки. Найдорожчі люди – кохана дружина, донька, зять, онуки залюбки допомагають». 

Згодом чоловік, який багато років входить до Братства бджолярів Землі Волинської «Ройовий Стан» погодився на пропозицію братчиків стати директором Клубу-музею села та Волинського бджільництва. Приміщення знаходиться на одному із пагорбів, якраз навпроти місцевого храму.

У затишній будівлі, прикрашені як новими, так і старовинними вишиванками, неймовірна атмосфера спокою, добра і меду.

Тут можна побачити гранату часів Першої світової війни, кавомолку 1812 року, першу англійську булавку, ткацький верстат 1877 року та багато інших автентичних цікавинок. Адже тут зібрано понад дві з половиною тисячі експонатів. А ще Іван Анастасійович власноруч змурував тут піч, в якій взимку до приїзду гостей готують усілякі смаколики. 

«Мені цікава історія України та особливо рідного села, – каже пан Іван, який також є місцевим краєзнавцем. – Тут, у Клубі-музеї, знаходиться чимало товстезних папок з інформацією про історію Баєва, людей, які тут мешкали. Тому мрію про те, аби знайшлася людина, яка б змогла систематизувати всю цю інформацію і написати книгу про наше село». 

Івана Анастасійовича та Зою Зосимівну у селі часто називають “лебединою парою”. Разом виховали доньку, онуків один із яких нині відстоює територіальну цілісність нашої Батьківщини. Разом працюють на пасіці, дбають про Клуб-музей. Разом моляться про той день, коли закінчиться війна й усі наші захисники та захисниці здоровими повернуться до рідних домівок.  

Читайте також:

• Портрет Сталіна коштував батькові свободи: історія художника Івана Кечми з Волині
• Купила фарби за 20 гривень і вразила журі: історія художниці-самоучки з Волині
• Унікальна колекція, жива пасіка й вулик, що лікує: де на Волині діє єдиний музей бджільництва