«Завжди себе картала, що роблю замало»: журналістка із Луцька їздить на фронт та допомагає бійцям

«Завжди себе картала, що роблю замало»: журналістка із Луцька їздить на фронт та допомагає бійцям

Лучанка Вікторія Гаврилюк (Семенюк) десять років пропрацювала репортеркою в інформаційному агентстві «Волинські новини». Хоча колись мріяла стати слідчою, здобула диплом кібернетика, однак її життєвою стихією виявилася журналістика. Ба більше, воєнна журналістика. Адже Вікторія із 2015 року їздить на передову не лише з фотоапаратом, а й із волонтерською допомогою. Нині ж задумується про те, аби особисто долучитися до лав Збройних сил України.

Історію дівчини розповідає газета «Нове життя».

Вікторія пише про втрати на фронті від початку антитерористичної операції. Саме вона бувала чи не на всіх прощаннях із волинськими бійцями, зустрічалася з їхніми рідними, аби лишити в пам’яті людей подвиг мужніх героїв, котрі віддали за Україну життя. Та одного дня доля подарувала можливість для пані Вікторії побачити війну із середини, побувавши у самому її горнилі.

«Я робила репортаж про відправлення допомоги на схід. І от волонтер Сергій Добродомов, побачивши, що я фотографую, сказав: «А слабо з нами поїхати?». Довго не думала. Запитала, скільки у мене є часу. І за виділені сорок хвилин швиденько зі сльозами на очах відпросилася з роботи, прилаштувала сина на рідних. Так і поїхала у першу чотириденну поїдку на Схід», – пригадує Вікторія Гаврилюк.

Із того часу минуло вже сім років. А за ними – не одна поїздка цієї журналістки до наших захисників і захисниць. Перерву вона зробила із середини 2016-го, адже під кінець року лелека приніс їй із коханим двійняток – сина й донечку. Тож на деякий час дівчина не могла їхати у далекі відрядження. Однак навіть будучи молодою мамою, не полишала волонтерства. Чим могла, допомагала нашим бійцям тут, у тилу. Коли ж росія повномасштабно посунула на Україну, жінка знову почала волонтерити з новою силою та їздити на передову.

«Завжди себе картала, що роблю замало»: журналістка із Луцька їздить на фронт та допомагає бійцям

Перша поїздка була під кінець березня на ще не зовсім деокуповану Київщину. Туди Вікторія разом із чоловіком погнали машину для захисників. Бо ж, як каже сама, ніколи не розмежовувала журналістику і волонтерство.

«Можливо, це і не зовсім правильно. Адже тоді не присвячуєш себе повністю роботі. Можеш не все встигнути. Але як же поїхати до захисників і нічого їм не завезти? Я так просто не можу», – ділиться волинянка.

Звісно, кожну поїздку вона мимоволі «пропускає» через себе. Бо ж робота роботою, а залишатися байдужою до побаченого людина просто не може. Хоча, як зізнається Вікторія, вона завжди вважала себе морально стійкою. Навіть тоді, коли у 2015-му дорогою на схід 5 разів потрапили в ДТП. Але таки бували ситуації, котрі просто вибивали із колії. Наприклад, коли у травні цьогоріч везли передачі нашим захисникам, а частину змушені були повернути назад, так як поки доїхали, не було кому їх вручати. Або ж коли потрапила навесні в деокуповану Бучу.

«Я на той час ще повністю не усвідомлювала масштабів смертей, які несе ворог на нашу землю. І після того, що я там побачила, три дні все «переварювала», не хотіла ні з ким розмовляти», – згадує воєнна журналістка.

Тож, зважаючи на все це, довелося їй зіткнутися і з емоційним виснаженням. Бо ж довго писати про загиблих, спілкуватися з їхніми рідними – то надзвичайно важко. Пережила волинянка і посттравматичний синдром. Адже був час, коли вона просто боялася звуків, гулу літаків. Але поборола страх, бо ж розуміла: доведеться ще не раз бути там, де ці звуки дійсно несуть небезпеку. А на відносно мирній території потрібно навчитися жити теж без цього страху.

Війна торкнулася безпосередньо і сім’ї Вікторії. Найперше – ще тоді, коли вона почала їздити на фронт. Тепер, через роки, жінка зізнається, що часто не казала рідним правду, куди саме вирушає. Бо ж батьки, звісно, не із захопленням сприймали рішення доньки працювати воєнною журналісткою і щоразу наражати себе на небезпеку. Тепер же відбиток війни став ще виразнішим. Чоловік пані Вікторії пішов захищати Батьківщину. І буквально кілька місяців тому Вікторія Семенюк та її коханий Олександр Гаврилюк узаконили свої стосунки. Хоча, як зізнається волинянка, разом вони сім років, мають двійко дітей. От тільки офіційну реєстрацію шлюбу все якось відкладали. Нині ж вирішили: коли, як не зараз. Таким чином у прифронтовому Миколаєві в жовтні волонтерка-журналістка та захисник зареєстрували шлюб.

«Завжди себе картала, що роблю замало»: журналістка із Луцька їздить на фронт та допомагає бійцям

«Сукню мене подруга змусила купити. Я відразу вирішила, що ця вишиванка має пасувати під колір пікселю. Взуття на підборах брала із собою, але все-таки взула берці. Пожартувала чоловікові, що без херсонського кавуна не вийду за нього заміж. Тож він мені подарував і кавун, і букет із бавовни», –  каже Вікторія.

Та зізнається, що ще більшим символічним подарунком для неї стала звістка про «бавовну» на Кримському мосту буквально за кілька днів після їхнього одруження. А там і не забарилася деокупація Херсона. Тож, як жартома-серйозно зазначає Вікторія, наступне її замовлення чоловікові – інжир із Криму.

Порівнюючи роботу на передовій на початку російського вторгнення у 2014-2015 роках і нині, Вікторія відзначає разючі зміни. По-перше, що стосується настроїв бійців. Тоді, на початку АТО, армію фактично забезпечували всім необхідним волонтери. Тож хлопцям і дівчатам, які зі зброєю в руках відвойовували цілісність України, було неабияк важко: і фізично, і морально. Волинянка ніколи не забуде, як під час однієї з поїздок на схід до неї підійшов зовсім молоденький хлопець і, дивлячись благальними очима, запитав: «Ви ж мене заберете звідси? Я більше не можу тут бути…» Нині ж, каже Вікторія Семенюк, бойовий дух наших захисників і захисниць на найвищому рівні, вони однозначно упевнені у перемозі України і роблять усе можливе для її наближення.

Змінилося за ці роки і ставлення рашистів до журналістів. Так, каже, ворог завжди був підступний. І тоді, у 2014-2015, бувало, що обстрілювали волонтерське авто. Але нині саме медики та журналісти є основною ціллю окупантів. І ніякі написи «Преса» їх не зупиняють, навпаки, медійники таким чином стають для них мішенню. Тож зрозуміло, що кожна поїздка на фронт – неабияк небезпечна. Це добре усвідомлює Вікторія. Каже, що не один раз траплялися такі ситуації, коли життя було в небезпеці.

«Тоді я насамперед думала про своїх дітей. Переживала, що буде з ними, коли зі мною щось трапиться. Але небезпека минала. І я не шкодувала, що поїхала. Бо розумію: потрібна хлопцям і дівчатам там, на передовій. Я знаю те, що мої діти мають жити у вільній незалежній Україні. А для цього кожен повинен докласти зусилля. Зокрема, я завжди себе картала, що роблю замало. Хоча розумію: поєднувати роль дружини (до того ж захисника), мами трьох дітей, журналістки і волонтерки – це ще той виклик. Однак знаю: інакше не можу. Тому нині обдумую ще один крок – іти служити у ЗСУ», – говорить лучанка. 

«Завжди себе картала, що роблю замало»: журналістка із Луцька їздить на фронт та допомагає бійцям

І це цілком серйозно. Адже наразі вона зробила паузу в журналістиці. Після десяти років роботи в ІА «Волинські новини» розрахувалася звідти. Продовжила працю у проєкті «Меморіал пам’яті». Бо переконана: потрібно обов’язково зберегти цю пам’ять про українців і українок, котрі за свою Батьківщину віддали найдорожче – життя. А так як Вікторія має досвід у написанні таких текстів, то своїм обов’язком вважає роботу саме у цьому проєкті.

«Раз я це вмію робити, значить, повинна. Так, це важко. Часом дуже. Бо ж доводиться бути і психологом, і медиком, а не лише журналістом. Але я вже навчилася інтуїтивно відчувати, кого під час розмови можна обійняти, кого легенько торкнутися руки. А до кого краще не підходити, аби не зробити ще болячіше. Однак однозначно: писати про цих хлопців і дівчат, котрі загинули за Україну, необхідно. Це теж своєрідний вклад у те, аби ця війна швидше закінчилася, аби українці зрештою зрозуміли: хороших росіян не буває. І щоби ніколи більше не браталися з ними. Бо ж після мільйонів жертв, які принесли росіяни на наші землі, цього нізащо не можна допустити», – переконана Вікторія.

Наталія Муха

 

 

Можливо зацікавить