Жив небом і загинув у небі: історія льотчика-Героя, який 11 років служив у Луцьку
2 березня 2024 року минають другі роковини героїчної загибелі полковника, льотчика ЗСУ Миколи Коваленка. Тривалий час чоловік жив у Луцьку, де був командиром ескадрильї у 806-му бомбардувальному авіаційному полку.
На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну він скасував відпустку та став на захист держави, а загинув, коли разом зі штурманом відводив літак, що палав, від населеного пункту на Житомирщині, – пишуть Волинські новини.
«Завжди мріяв бути льотчиком»
Микола Коваленко народився 4 листопада 1968 року на Житомирщині. У дев’ятому класі після переходу в нову школу познайомився з майбутньою дружиною Наталією, яка жила в сусідньому селищі. Після закінчення школи вступив до Ставропольського вищого військового авіаційного училища льотчиків і штурманів.
«З дитинства він хотів бути льотчиком, про що писав навіть у шкільних творах. Ніхто не знає, що його спонукало, але Микола все життя мріяв про небо, жив ним», – ділиться спогадами дружина Героя Наталія Коваленко.
На початках Микола Коваленко служив у військах протиповітряної оборони, літав на винищувачах Су-15. Після закінчення навчання його скерували в Мурманську область, що на території Росії. Там у них із Наталею народилася донька, яку чоловік наполіг назвати на честь дружини. На Мурманщині льотчик застав розпад СССР.
«У Луцьку в Миколи почалося кар’єрне зростання»
«Після розпаду Радянського Союзу перед нами постало питання, як бути далі. Тоді Україна відокремилася, стала незалежною. А Україна – це наша Батьківщина. Ми хотіли туди, відтак чоловік ухвалив рішення переїздити. Він шукав шляхи, щоб перевестися, адже тоді це було нелегко. Переведення вартувало йому важких випробувань, але все-таки він домігся свого», – розповіла дружина.
У 1994 році родина Коваленків повертається в Україну – спершу до Краматорська Донецької області. Микола знову літав на Су-15, однак виникла потреба опанувати інші моделі літаків. Аби перевестися до Луцька, льотчику запропонували перевчитися на бомбардувальні моделі.
«Він на це погодився і надалі не шкодував. На практиці зрозумів, чим відрізняються винищувачі від бомбардувальників. Цей напрямок був йому ближчим, – зазначила Наталія Коваленко. – У тому ж 1994 році ми потрапили в Луцьк. Тоді Микола був старшим льотчиком, а після 1996-го став командиром авіаційної ланки, згодом – ескадрильї. У цьому місті в нього почалося кар’єрне зростання».
Саме у Луцьку в Миколи та Наталії Коваленків народився син. Діти навчалися в місцевій школі. Обласний центр Волині льотчик залишив у 2004 році після розформування 806-го бомбардувального авіаційного полку. Потім був Львів, із 2005 до 2018 року – Старокостянтинів, а ще – Вінниця та Харків. За цей час льотчик удосконалював майстерність та отримував нові високі звання.
«Він ще за рік передчував, що буде війна»
Наталія Коваленко зазначила, що чоловік ще за рік до початку повномасштабного вторгнення відчував, що воно настане, адже тоді відносини двох держав почали напружуватися. Однак дружина не могла й уявити, що війна буде в таких великих масштабах і розтягнеться на роки.
Початок вторгнення застав Миколу Коваленка на рідній Житомирщині, де днями мали бути роковини смерті його матері. Тоді він служив на посаді заступника керівника Харківського авіаційного університету, але перебував у відпустці. Удень 23 лютого подружжя приїхало до Миколиного батька, а вночі почалася війна. Їм зателефонувала донька і повідомила, що Київ бомбардують.
Бомбардували і Старокостянтинів. Микола одразу ж зібрав речі й рушив туди. Дружина відзначила: і вона, і його батько відмовляли, казали: «Зачекай! Можливо, це якась провокація чи теракт? Такого ж не може бути». Втім Миколу було вже не зупинити.
«Добре, що не встигли ще розібрати речі. Ми спакували все в авто і поїхали. Його батько, без перебільшення, навздогін кинув нам шматки хліба і пляшку води в дорогу. Ми виїздили в такому швидкому темпі, що й не пригадаю, як це відбувалося», – наголосила пані Наталія.
О восьмій ранку вони вже дісталися Старокостянтинова, тієї бригади, де Микола Коваленко довгий час був командиром. Ще в дорозі льотчик зателефонував в університет, попросивши відкликати його з відпустки, та на Вінницю, у командування Повітряних сил, щоб отримати дозвіл літати. У Старокостянтинові в нього залишилася стара військова форма, у яку й переодягнувся. Вже о дев’ятій Микола стояв у військкоматі.
«Усе життя, а ми з ним знайомі із 9-го класу, він постійно казав, що живе для того, аби захищати Батьківщину. Про це знала я, діти, його оточення. Коли давав розпорядження відкликати його з відпустки, то зауважив, що при університеті є кому попіклуватися про курсантів, а він буде потрібним тут, бо ще з 2014 року мав бойовий досвід», – розповіла вдова Героя.
Як зазначила, саме Микола Коваленко був першим, хто вилетів на бойове завдання ще на початку війни на Донбасі. Хоча й був командиром бригади, а ця посада дозволяла не літати на завдання особисто. «Як я можу відправляти підлеглих, якщо сам туди не літав», – казав військовий.
«Ціною життя відвели літак, що палав, від будинків цивільних»
Земний шлях військового героїчно обірвався 2 березня 2022 року на рідній Житомирщині. Напередодні він із командою переганяв літаки зі Старокостянтинова до Кропивницького. Додому повернувся близько опівночі.
В останню ніч, за словами дружини, льотчик мав важкі думки. Тоді ж попередив кохану: «Якщо хоч якась ціль буде над Житомирщиною, то буду там першим».
Микола Коваленко та Євген Казіміров відвели бомбардувальник, що палав, від населеного пункту, чим зберегли життя та здоров’я десяткам цивільних громадян. Ймовірно, вони могли катапультуватися, однак тоді села не було б. Льотчики впали в лісі між Білкою і Довбушем, а на місці падіння зосталося кілька кілометрів скошеного лісу.
«Коли вечері постукали в двері, я була із сином. Як почула, що це командир бригади, то все миттєво зрозуміла. Знала, чому приходять командири бригади додому. Відчинивши двері, перше, що попросила, – не озвучувати ту звістку, що вже знала», – розповіла Наталія Коваленко.
Після трагедії на дружин льотчиків чекало важке випробування – ідентифікація фрагментів тіл. Обох поховали на кладовищі в Старокостянтинові.
«Не шкодую, що віддала речі в луцький музей»
Герою Миколі Коваленку присвячена одна із виставок у Луцьку – місті, де військовий служив майже 11 років. По загибелі льотчика директор Волинського музею українського війська та військової техніки Олег Ткачук запропонував дружині створити куточок пам’яті в музейних стінах. Нині там зберігаються портрет, форма, нагороди полковника, а також знайдені на місці трагедії чохол від телефона та гермошолом.
«Не шкодую, що віддала, адже найбільша пам’ять – коли речі будуть у музеї. Так чоловіка пам’ятатимуть нащадки. Найважче ж було передавати дуже важливу, теплу і рідну для двох родин річ – льотний гермошолом. Ми знайшли його в тому місці, де хлопці загинули, через рік», – пригадує дружина.
За час військової служби полковник Микола Коваленко удостоєний низки державних нагород. Останні – орден «За мужність» ІІ ступеня, відзнаки «За оборону України» та «Хрест Орла» йому надано посмертно.
Дружина розповідає, що Миколу Коваленка запам’ятають як добру та чуйну людину. Каже: чоловік ніколи не конфліктував, не був суворим до підлеглих, а навпаки – допомагав та підказував.
«Він був найдобрішою людиною у світі для мене. Але лише коли його не стало, я зрозуміла масштаб його доброти та людяності. Хай де він був, там завжди залишалися друзі, які його пам’ятають з кращого боку. Микола мав чимало товаришів, вони й до сьогодні мене підтримують. Мені телефонують зі всієї України та різних країн світу», – підсумувала Наталія Коваленко.
Дмитро КЛИМЧУК
Фото Олександра ДУРМАНЕНКА та з особистого архіву дружини загиблого льотчика
Читайте також:
- У 38 років лишилася вдовою з трьома дітьми: історія волинянки, яка через війну втратила чоловіка і сина-льотчика
- Назвав донечку на честь дружини: історія кохання і боротьби захисника з Волині, який загинув від кулі снайпера
- «Якщо ти мене не пускаєш, я все одно піду»: спогади про Героя з Волині, який загинув від ворожого дрона
Будь в курсі усіх новин
