Зі старої пральної машини зробив медогонку: історія 68-річного бджоляра з Волині, який допомагає військовим
68-річний Петро Парфенюк із волинського села Світязь понад усе цінує свою пасіку, яку успадкував як родинну справу. Чоловік доглядає десятки вуликів, частину обладнання виготовляє власноруч, а паралельно працює військовим капеланом і кожні півтора місяця їздить на Донецький напрямок, де допомагає українським військовим та місцевим жителям.
Суспільному волинянин розповів: також є військовим капеланом. Разом із побратимами кожних півтора місяця їздить на Донецький напрямок та возить військовим й місцевим жителям допомогу, харчі та мед.
Родинна пасіка
Погода для роботи з бджолами зараз не найкраща. Але відбір меду відкладати не можна, каже Петро Парфенюк, бо невдовзі — знову поїздка на схід. Потрібно завершити сезонні роботи на пасіці, підготувати вулики та сім'ї до наступного періоду.
«Як насоваєшся тих корпусів, то трохи, в таких роках, уже почуєш руки», — говорить пасічник.
Петро Парфенюк каже: його родина раніше жила на хуторі, мала багато землі, тримала худобу та велику пасіку.
За часів радянської влади родину назвали «куркулями» та «бандерівцями» й вислали із Волині. Батька відправили працювати на шахти в Сибір, матір і бабу — на лісоповал у Хабаровський край. Пригадує: бабуся після звільнення повернулася до бджільництва.
Кожен вулик має свій номер
Для волинянина бджолярство стало не лише професією, а й продовженням родинної традиції. Перший мед на пасіці, каже бджоляр, для нього особливий.
«Головне, щоб були вербові-лозові — це саме в нас основне. Мед дуже хороший, м'який. Такий, мммм. Хоч і пасічник — просто приятно такі рамки брати», — каже Петро Парфенюк.
На пасіці у пенсіонера кожен вулик пронумерований і за кожним веде протягом року записи.
За роки роботи, зізнається, навчився розрізняти характер бджіл.«Якщо один-два вулика, то пасічник запам'ятає. А якщо вже більше 10, то він нічого не запам'ятає. Тому веде журнал чи зошит, куди записує: яка сімʼя, чи робоча, чи добавить рамки чи вощину», — каже бджоляр.
«Злобність і миролюбність. Така була поведінка в них, що прийшов, відкрив вулика, а вони зразу всією сім'єю на мене. І я в ліс. Такі були сердиті, — пригадує Петро Парфенюк. — Живемо дружно. Не спорим. Їхнє діло — носити, а я збирати мед».
Медогонку зробив зі старої пральної машини
Чимало обладнання для пасіки чоловік виготовив власноруч. Зокрема, медогонку переобладнав зі старої пральної машини.
«Раніше були журнали про бджільництво, а зараз інтернет — велике діло: подивився і зробив, — каже пасічник. — Нема нічого складного. Регулятор обертів тільки купив за 400 гривень, а все інше від пралки. Включаєш — і крутить собі», — розповідає він.
Раніше медогонку доводилося крутити вручну і це була важча фізична робота.
«Від пасіки ніколи не відречусь»
Останні кілька років Петро Парфенюк разом із іншими світязькими капеланами регулярно їздить на схід до військових.
«Каждих півтора місяця ми їдемо на Донецький напрямок, — розповідає пасічник. — За одну поїздку 8-10 бригад обʼїждаємо. Допомогу везем, не тільки мед — там всяку всячину і харчі. Допомагаємо також місцевим жителям».
Попри повномасштабну війну, поїздки та щоденні турботи, Петро Парфенюк не планує залишати родинну справу. І додає: особливих секретів у бджільництві немає.
«Секретів немає ніяких. Просто з часом всі секрети сам набуваєш, — говорить бджоляр. — Бджолярство — це життя! І дуже-дуже клопітлива, тяжка робота. Від всього можна відріктися, а від пасіки — ніколи».
Читайте також:
- Від розгрузок до чохлів для Starlink: переселенка у Луцьку п’ятий рік шиє для військових
- «У мене немає чужих воїнів»: на Волині матір сімох дітей допомагає фронту і чекає своїх сина та доньку з війни
Будь в курсі усіх новин
