«Знайомого із побратимами розстріляли та виклали відео у соцмережі. Тіла не вдалося забрати», - фельдшер з Волині

Мали відправляти до Афганістану, але повернули на пів дорозі

Володимирчанин Анатолій Пельц - батько двох дітей, дідусь п’яти онуків вступив до лав ТРО у перші дні повномасштабного вторгнення. Його донька із зятем є військовослужбовцями, брат дружини також служить в одному з підрозділів ЗСУ. Тобто, майже уся родина захищає країну від окупантів. За освітою чоловік фельдшер, понад сорок років тому закінчив Ківерцівське медичне училище. Потім була служба в армії, де його готували до відправки в Афганістан. Однак йому, можна сказати, пощастило. Через проблеми зі здоров’ям на пів дороги повернули назад. Але навички, отримані у ті часи, згодилися на теперішній війні. 

Анатолій працював фельдшером у селах Володимирського району та інших медичних закладах, поки життя не внесло корективи, і змусило перекваліфікуватись на таксиста. Кермо автівки доводилось крутити не один рік, щоб прогодувати сім’ю. Та незадовго до початку повномасштабного вторгнення повернувся до своєї професії на посаді фельдшера НВК ЗОШ І-ІІІ ступенів-дитячий садок. Думав, що спокійно допрацює до пенсії. Але усі плани полетіли шкереберть 24 лютого 2022 року.

«Я мобілізувався у перші місяці повномасштабної війни до 100 Обр ТРО, яка спочатку базувалася у Шацькому районі, на посаду фельдшера медичного пункту. Там вчилися рити окопи, проводити евакуацію поранених та іншим бойовим навичкам. Багатьом тоді здавалося незрозумілим, для чого щодня робити одне й те ж саме. Але наказ командира ніхто не обговорював. Вже коли потрапили на бойові позиції, зрозуміли, наскільки важливо окопатися не у півметровий окоп, а такий, щоб можна було сховатися. Адже від цього залежить життя. Також багато хто переконався у важливості навичок надання медичної допомоги. Зокрема, як правильно накладати та послаблювати турнікет, бинтувати рани, проводити реанімаційні заходи. Не завжди у військових є можливість отримати вчасно меддопомогу на полі бою через обстріли, тому вкрай важливо знати, як діяти у подібних ситуаціях. Якось до нас привезли пораненого бійця, якого підібрали цивільні. Крім уламкових поранень, у нього була важка травма ноги. Тоді його врятував китайський турнікет, який значно відрізняється якістю від американського. Річ утім, що сама рана була нижче коліна, і її вдалося забинтувати, а турнікет був накладений вище. З часом його потрібно було послаблювати, чого не було зроблено. Добре, що це був китайський, який не дуже добре тримав, і послабився сам по собі, що й врятувало від ампутації бійцю кінцівку».  

Пекло у Серебрянському лісі

Наприкінці березня з Шацька батальйон перекинули на Лиманський напрямок. Позиції знаходились у Серебрянському лісі, який ще військові між собою називають «лісом чудес та смерті». Там тривають запеклі бої, у яких, на жаль, гинуть наші захисники, чимало так і лишаються зниклими безвісти. Знайомого Анатолія разом із трьома побратимами окупанти розстріляли, немов у тирі, коли ті пішли на завдання, після чого зняли все на відео та виклали у соцмережі. Одному з них дивом вдалося вижити, але від полону не врятувало. На сьогодні його доля залишається невідомою. Тіла побратимів через щільні обстріли не вдалося забрати. 

Серебрянський ліс розташований біля Кремінної, яка межує з Донецькою областю. Окупанти з усіх сил намагаються вибити звідти ЗСУ, щоб мати вільний шлях на Білогорівку, яка є останнім форпостом Луганщини. Подальше просування дозволить противнику загрожувати Ямполю, Лиману та іншим містам. Щоб цього не допустити, хлопці волинської 100 ОБр ТРО разом з іншими бойовими підрозділами стримують ворога і не дають просунутися далі. 

«Під час перебування у госпіталі, куди потрапив з контузією, познайомився з бійцем, від якого дізнався, як він разом із п’ятьма побратимами вісімнадцять годин вели бій з окопів. У результаті, їм вдалося відбити усі атаки й залишитись живими. Можна лише уявити, яких титанічних зусиль це вартувало. Ось так здобувається наша перемога».

«Найгірше, коли ти кричиш до водія, щоб той зупинив машину, а він тебе не чує»

В обов’язки Анатолія входило надання медичної допомоги пораненим, їхній супровід із передового медпункту до стабілізаційного, звідки їх перевозили до пункту медичної евакуації, що знаходиться у Лимані.

«У нас було 4-7 хвилин, щоб доїхати до позицій, з яких евакуйовували хлопців. Вже дорогою робили все можливе і неможливе, аби врятувати кожному з них життя, не зважаючи на ступінь поранення. Найважчими були моменти, коли під час евакуації потрібно зупинити машину, аби надати медичну допомогу, але ситуація не дозволяє. Ти кричиш до водія, а він  не чує, усе навколо гримить, свистить, поруч розриваються снаряди, чути як уламки б'ються об машину. Але у такі хвилини переживаєш не за себе, а за пораненого, і, попри пекельні умови евакуації, продовжуєш виконувати свою роботу, при тому намагаючись тримати з ним словесний контакт, аби мати розуміння, як себе почуває. Одного разу евакуйовували бійця, і я всю дорогу розмовляв із ним, розпитував про родину, роботу. Дізнався, що той має трьох доньок. Тоді пообіцяв йому, що обов’язково погуляємо на їхньому весіллі. Іншим разом доставили у стабілізаційний пункт воїна з надважкими травмами: голова скальпована, носа майже немає, тіло прошите наскрізь уламками. Передавши його колегам, стали прибирати у машині, і вже збиралися повертатися, як помітили, що автівка, у якій знаходився поранений, нікуди не поїхала. Виявилось, що у нього сталася клінічна смерть, і медики проводили реанімаційні заходи. На щастя, їм вдалося запустити його серце, він живий». 

У розмові Анатолій не приховує, що сили противника значно переважають, як в озброєнні, так і в живій силі. На кожен наш постріл росіяни відповідають трьома.

«Ворог хитрий та підступний. У нього відсутні моральні принципи. Він прийшов нас вбивати, і ми зобов’язані захищатися та нищити його, - говорить він. - Хлопцям вкрай важко, але вони тримаються, і дають гідну відсіч. Дуже прикро усвідомлювати та бачити, що люди цього не розуміють. Після повернення звідти довго не міг звикнути до життя по іншу лінію фронту. І досі розриває на частини, коли дивлюся, як багато хто живе, ніби немає війни. А вона є. Вона забирає життя найкращих. А скільки так і залишиться зниклими безвісти. І якщо ми будемо й далі так себе поводити, вона прийде у наші оселі».

«Місцеві не дуже приязно до нас ставились»

Щодо настроїв місцевого населення на прифронтових територіях, де базувався їхній підрозділ, Анатолій говорить, що там не надто приязне ставлення у нього до військових. Не усі люди так налаштовані, але переважна більшість. Від деяких жителів доводилось чути про те, що чимало тамтешніх чоловіків воює на боці окупантів. «Зізнаюся, з настанням темряви намагалися не виходити на вулицю. А сутеніє там швидко, і ночі настільки темні, хоч око виколи. Не такі як у нас на Волині, - зоряні та місячні». 

На завершення розмови Анатолій Пельц зазначає, що ми маємо вчитися жити у країні, яка межує з державами-агресорами. Тому вже зі школи потрібно вчити дітей надавати першу медичну допомогу та користуватися зброєю. Аби у потрібний момент вони вміли допомогти не лише собі, а й іншим, а також знати, як захистити себе та свою родину. «Такі навчання мають бути запроваджені у шкільну програму», - додає він.

Анатолій звільнився з лав ЗСУ у зв’язку з виходом на заслужений відпочинок у серпні. «60 – то трохи є, - намагаючись жартувати, говорить він. – Таких як я, дідів, у батальйоні було п’ять. Хоч і справлялися з усім, але вік та букет із хвороб даються взнаки». Після повернення з фронту фельдшер ще довго не міг адаптуватися до мирного життя. Він і досі щоночі прокидається, дивиться на годинник та виходить на вулицю, там запалює цигарку, і думками опиняється на чергуванні. Його серце так і залишилось між обгорілих стовбурів сосен Серебрянського лісу, у якому витають душі загиблих побратимів, і який назавжди залишиться у його пам’яті, як форпост між добром і злом. 

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також:

• «Кожен чоловік буде мобілізований. Без варіантів, бо війна надовго», - військовий з Волині
• Пішов до ТЦК після хрестин новонародженої донечки: історія прикордонника з Волині
• Покинула заробітки і повернулася додому: 22-річна волинянка понад півроку - у самому пеклі війни