На війні загинув 23-річний захисник з Волині

На війні з російськими окупантами загинув житель села Радошинка Сошичненської громади Камінь-Каширського району Віктор Анатолійович Шворак. Життя мужнього 23-річного воїна обірвалося у Харківській області 15 травня 2024 року.

Коли у Радошинці запитуєш у когось про Віктора Шворака, в усіх одразу тремтливо стискаються пальці рук й виринають сльози на очах. Односельчани не просто хорошої думки про цього хлопця, він для них був променем світла, - пише газета Полісся.

«Це був найкращий хлопець на селі! І вродливий, і душею гарний. Наша гордість. Ніде поганого сліду після нього не було: неконфліктний, товариський, старанний. А як він тільки господарював у свої юні роки! І на городі порядок наведе, і садок обріже, і в хаті що треба підлатає, і їсти наварить. Він змалку був здібним до трудового навчання й спорту», – розповідає про свого випускника колишній директор місцевої школи Микола Несторик. Хоч чоловік і вдає із себе кремінь, та на обличчі все ж з’являються мокрі солоні краплини. «У них всі діти порядні. А яка Ніна сильна жінка! Скільки вона на своєму віку гіркоти зазнала, але не зломилася – підняла нащадків і всіх виховала людьми», – додають інші односельці, і також плачуть.

«23-річний Герой лелекою прилетів на свій похорон»: спогади про молодого захисника з Волині

Сестричка Оксана разом із братами-Героями – Сергієм та уже покійним Віктором

І справді, у хаті Ніни Шворак виросли Герої. Обидва сини, і навіть зять, вступили в ЗСУ. Старший Сергій став військовослужбовцем ще у перші дні повномасштабної війни. Він мінометник окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького.

За ці понад два роки його формування брало участь в обороні Києва, вибивало ворога з Харківщини, утримувало позиції під Бахмутом та Авдіївкою. Інтенсивність та якість виконання завдань цими бійцями не раз «дивували» ворога та відправляли на концерт Кобзона. Тож у арсеналі «богданівців» чимало нагород. Головна із Сергієвих – «Золотий хрест». Відзнака, якої Головнокомандувач ЗСУ удостоює лише кращих бійців за особливий подвиг. Уже півтора року він перебуває у найпекельнішій ділянці Донбасу без ротації. Десь там на сході з ним постійно і частинка серця матері. А іншу частинку, яка була з молодшим Віктором, уже вбили…

Вітя мав би стати кухарем. Після школи навіть закінчив училище за цим фахом. В армії не служив. Тож, коли в січні 2024-го його мобілізували, проходив кількамісячне навчання та бойове злагодження на Рівненському полігоні. Звідти на початку травня вирушив у складі 42-ої окремої механізованої бригади на Харківщину, у прикордонну з росією зону, де орки почали активні наступальні дії. Коротким був бойовий шлях юного радошинця – всього два тижні. Уже 15 травня, стоячи в рядах піхоти у районі села Глибоке, за котре тривають жорстокі бої, Віктора не стало. Згас у канонадах вибухів та осколкового «зорепаду»…

Поховали Віктора Шворака з усіма почестями поруч з татом та його родиною. Вручали на колінах мамі бойовий стяг сина. А нащо він їй? Їй треба її дитина! Дитина, яку вона так тяжко ростила й сама ставила на ноги разом із двома старшенькими. З двох літ Вітя осиротів. Ніхто не спішив помагати багатодітній матері, коли біда забрала чоловіка, коли поневірялась по заробітках і найстарша донечка гляділа молодших братів. Тоді держава не спішила стукати в їхні двері. А коли заволала зблизька війна, до них постукали всі. Постукали й покликали обох її синів. Уже дорослих, гарних, вихованих, ситих… Яких вона сама годувала… Опускали в сиру землю Вітю, а разом з ним хоронили й якусь людську справедливість. Як так у 23 роки він опинився на передовій? Десь у могилу впала й материнська любов, геть пошматована й розбита… А вгорі тим часом над домовиною кружляв у сонячному сяйві лелека, наче втішав згорьовану неньку.

«Це наш Вітя прилетів подивитися, скільки людей прийшло попрощатися з ним. Навіть гучний трикратний салют з автоматів у небо не злякав птаха. Зазнавши двотижневого пекла тут, здійнявся Героєм навіки до Раю… Опустіла хата без нього. Він був голосом батьківського дому: розважливий, гостинний, жартівливий, моторний до праці. Почорнів світ для мамусі, без пам’яті плаче котрий день. Бо вже не теплою ковдрою в ліжку, а тільки мармуром на могилі вкриє свого юного сина. Лишилась сама в німих стінах», – розділяють горе неньки сестричка воїна Оксана та брат Сергій.

Іванна ГАЙДУЧИК, село Радошинка.

Читайте також: