30 травня відвідав випускний вечір донечки, а 13 червня його серце раптово зупинилося: історія Героя з Волині

Про нього розповідає газета «Полісся».

24 лютого 2022 року Анатолій Михайлович уже був у строю 14-ої окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого під Києвом. Починав зі стрільця-помічника гранатометника. Пройшов шлях від оборони столиці до боїв у Миколаївській, Херсонській та Запорізькій областях. У Гуляйполі на 81 день служби під час виконання завдання отримав тяжкі поранення правої ноги та руки. Після чого пережив декілька оперативних втручань та тривалу реабілітацію. Його верхня кінцівка відтоді функціонувала лише завдяки вмонтованому штифту та постійній її «розробці» і фізпідготовці. Але і це вже не дозволяло бути цілком дієздатним, як колись. Хоча травми ще не встигли до кінця затягнутися, чоловіка знову покликали до війська. У квітні 2023-го у військовій частині Анатолія жорстоко побив один із офіцерів, що вже фігурував у кримінальних провадженнях.

Тоді про цю подію заговорила вся країна. Результати розслідування невідомі досі. Рідня вже і не сподівається хоч на якусь справедливість. Таку «профілактику» майже вдвічі молодший уродженець Чернівців влаштував уже покаліченому війною поліщукові за те, що той не запитав його дозволу, аби помитися у душі. Як наслідок – чергові ускладнення уже раніше отриманих ран: відмовили ноги, а на додачу – 12 швів «прикрасили» розбиту голову. І лише через понад пів року після цього військовослужбовця комісували з інвалідністю третьої групи.

Анатолію Грищуку було всього 42 роки. Ще жити і мріяти, працювати і розвиватися, ставити на ноги дітей. Та понівечене здоров’я вже було не повернути. Місяцями мучили болі, у сновидіннях нагадувало про себе поле бою.

«Це мій єдиний син із чотирьох дітей. Хоча мав плоскостопість, але пішов на строкову службу. Бо хотів! Попав у війська протиповітряної оборони у Первомайськ. А через 20 літ так же добровільно вирушив і на фронт. До війни ні разу у лікарні не був. Якби в молодості колись не вкусила гадюка, то не знав би як вона і виглядає. А тут стільки горя на раз…», – бідкається згорьована мати Галина Яківна. Її розтривожений голос підхоплює надломлена втратою, але все ще міцна духом заради донечок, дружина Тетяна: «Він був дійсно здоровий хазяйновитий чоловік. І ремонти повиробляв, сарай звів. Багато літ пропрацював у дільниці Регіонального офісу водних ресурсів, був одним із кращих екскаваторників у районі. Господар! Понад усе любив сіяти зерно. Навіть цієї весни, вже будучи обмежено дієздатним, ще насіяв понад гектар. І хто тепер буде збирати той хліб без нього?»

Анатолія Грищука у рідному селі поважали. Бо вмів говорити насамперед ділом. Лаконічний та влучний у своїх висловлюваннях, усі свої переживання тримав у собі. Про війну не розповідав, йому її вистачило наяву. Нащо зайвий раз згадувати ще й в думках? Навіть на фото свої військові будні не фіксував. Ще 30 травня відвідав випускний вечір своєї старшої донечки, а 13 червня його серце раптово зупинилося назавжди.

«Переді мною не треба клякати. Ставайте на коліна лише перед Богом!», – любив приказувати односельцям Анатолій.

14 червня провести захисника в останню дорогу зійшлося все село.

Іванна ГАЙДУЧИК.

Читайте також:

• Загинув під час евакуації з поля бою: захиснику з Волині просять присвоїти державну нагороду
• Обіцяв приїхати у відпустку, а повернувся «на щиті»: захиснику з Волині навіки 22
• Мріяв бавитися з онуками: серце Героя з Волині зупинилося за кілька годин до 46-річчя