«До лікарні його не довезли»: серце Героя з Волині не витримало жорстоких випробувань війни

Про нього розповідає видання «Нова доба».

Анатолій Миколайович родом із Любомльщини. А в Городок якось потрапив випадково у якості дружка нареченого. Так на весіллі і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тетяною.

«Спершу ми навчалися у Волинському держуніверситеті ім. Лесі Українки. Анатолій – на вчителя фізики та хімії, я – на факультеті філології. Деякий час чоловік працював у школі с. Городок, а я і донині вчителюю в Прилісному, – розповідає дружина померлого Захисника Тетяна Григорівна. – У нас народився син, якого теж назвали Анатолієм. Нині йому 27 років, він закінчив рівненський виш».

Вчителював пан Анатолій лише кілька років, потім деякий час трудився в Городоцькому лісгоспі, згодом їздив на заробітки. Спільними зусиллями подружжя збудувало у селі будинок, але сімейне життя не склалось.

«Останні два роки, після того, як чоловік у 2020 році вирішив підписати контракт із ЗСУ, ми знову почали спілкуватися. До вторгнення РФ він весь час перебував у 14-ій ОМБр ім. князя Романа Великого та залучався до бойових дій у Донецькій та Луганській областях. А коли розпочалась повномасштабна війна, то останнім часом був прикомандирований до інженерного підрозділу іншої бригади. В їхні обов’язки входило копання та облаштування окопів, заготівля лісу, проте бувало залучались і до «зачистки» територій від ворога», – каже жінка.

За словами пані Тетяни, багато довелось пережити чоловікові під Куп’янськом, а саме під час будівництва мостів. Тільки вони зведуть міст через річку Оскіл, як вороги його відразу намагались знищити. А найгірше було на переправі: якщо її успішно минали, то вважали, що їм пощастило і будуть живі.

«Трохи раніше Анатолій на Миколаївщині отримав поранення в ногу. А потім, можливо, через саме поранення, а, може, інші причини зі здоров’ям, постійно мав проблеми із ногами. До лікарів не звертався, хоч я не раз його просила про це, – продовжує моя співрозмовниця. – Хлопці його поважали й називали Миколайович, прислухались до його порад.

Але він своїм віком не користувався і не міг собі дозволити чергувати на кухні більше, чим потрібно. Все казав: «Хлопці йдуть, а я що?». Та коли був у наряді, дуже переймався, чекаючи їх із завдань. Натомість за себе не переживав. Завжди казав: коли, не дай Боже, щось станеться непередбачуване, то живим ворогу не здасться».

«Якщо у нього був зв’язок, то міг телефонувати і тричі на день. Останнім часом щось відчував недобре. Але коли починав розмову про загибель, то я його зупиняла, – каже вдова. – Про війну говорив мало. Бо я просила, щоб говорив правду, а він не хотів її розповідати. Мріяв про родинний затишок. На жаль, із сином спілкувався мало. Але тепер той дуже переживає через те, що втратив батька. Хоче сам зварити флагштока на прапора, якого під час похорону вручили йому разом із грамотою пошани та скорботи».

«Телефонувала його побратимам, коли чоловік вже помер, і сказала, що молилася за всіх них, щоб Бог вберіг, – каже Тетяна Григорівна. – Дуже шкода Анатолія, бо вони всі живими повернулися з-під Куп’янська на ротацію. І коли вже приїхали туди, в нього не витримало серце, до лікарні його не довезли…»

Читайте також:

• Не розповідав про війну, щоб мама не плакала: історія полеглого воїна з Волині
• Перед боєм просив молитись за себе та побратимів: волинянину просять посмертно присвоїти державну нагороду
• Осколок ворожого снаряду забрав життя: історія Героя з Волині, який майже п’ять років боронив Україну