Від передової до власної клініки: як лікар-ветеран із Києва відкрив медичний простір у Луцьку

В інтерв’ю із журналістами ВСН Антон розповів, як організовував роботу медроти на найгарячіших напрямках фронту та з якими труднощами зіткнувся під час запуску доказової клініки в Луцьку.

— Розкажіть, звідки родом і де пройшло дитинство?

— Народився я в Києві і все життя провів там: ходив до школи, закінчив університет. Моя родина по татовій лінії теж зі столиці, а от мама народилася у Хмельницькому, але з дитинства жила у Києві. 

— Чому переїхали до Луцька?

— Луцьк з’явився в моєму житті вже після повномасштабної війни та звільнення із ЗСУ. Разом із колегою Ольгою Ткачук, з якою раніше працювали в Києві (вона сама родом із Ковеля), думали про відкриття медичного простору. Хотіли створити місце, де основою стала б базова педіатрична практика з подальшим розвитком сімейної медицини та залученням інших спеціалістів для дітей і дорослих. Оскільки після вторгнення колега опинилася тут, вирішили, що почнемо цю справу саме в Луцьку. 

— Чому вирішили піти в медицину?

— У медичний університет імені Богомольця я вступив за порадою батьків — їм здавалося, що це дуже гарна і перспективна професія. У мене в родині лікарів не було: тато та мама працювали інженерами. Я навчався на факультеті підготовки лікарів для Збройних Сил України і закінчив його у 2006 році. Навчання в медичному — це зовсім не те, що в інших вузах: пари тривали з ранку до шостої чи сьомої вечора, а їздити доводилося по всьому Києву, витрачаючи на дорогу та навчання багато часу.

Після інтернатури я став сімейним лікарем, але майже одразу отримав додаткову спеціалізацію з педіатрії. Практикував у державних і приватних центрах столиці та викладав на кафедрі НМУ, захистив кандидатську дисертацію. Окрім педіатрії та сімейної медицини, проводжу ультразвукову діагностику. Навчання в медицині не зупиняється ні на мить. Я абсолютно не шкодую про свій вибір — це був свідомий шлях.

— Коли і за яких обставин потрапили на фронт?

— Після початку повномаштабної війни я пішов до військкомату в перші ж дні, але тоді мені сказали, що моя спеціальність поки не підходить і взяли лише контакти. А вже 6 березня призвався до лав ЗСУ. Нас привезли на Рівненський полігон, де формувалася нова бригада — так я потрапив до 68-ї Окремої єгерської бригади (нині 68-ма окрема аеромобільна бригада імені Олекси Довбуша). Починав як звичайний лікар-ординатор, а згодом певний час був командиром медичної роти

— На яких напрямках доводилося служити і з якими труднощами стикалися медики на передовій?

— Ми стояли на дуже гарячих точках — Курахове, Вугледар. Наша бригада постійно закривала діри на передовій, була на найскладніших ділянках без довгих ротацій. Нам дуже допомагали збори від звичайних людей, волонтерів, друзів. Саме завдяки цьому ми придбали декілька машин для евакуації поранених, багато машин і гуманітарної допомоги йшло з-за кордону. 

Було таке, що ворог влаштовував полювання на медиків, намагався вибити наші стабілізаційні пункти. Нам дуже пощастило з колективом та адекватним командуванням, яке не втручалося в роботу медиків, а дозволило самоорганізуватися. Ми всі були з цивільного життя, стояли один за одного і цей людський фактор рятував. Службі я віддав трохи більше ніж рік.

— Чи змінило перебування на війні Ваше сприйняття суспільства?

— Не думаю, що моє глобальне ставлення до людей якось кардинально змінилося. Багато залежить від самої людини: якщо вона до армії була нормальною, була доброю і щирою, то такою й залишиться. Війна не є місцем глобального перевиховання. Звісно, після повернення потрібен час на адаптацію і перелаштування на цивільний лад. Треба розуміти, що ти не можеш вплинути на все і виправити всю несправедливість, але маєш жити далі і допомагати там, де можеш.

— Чому для свого медичного простору обрали таку назву і які принципи там закладені?

— Доказова медицина — це раціональна медицина, яка спирається на перевірені наукові факти, а не на недієві методи. Назва одразу говорить пацієнту, що тут він отримає лікування за сучасними стандартами без зайвих маніпуляцій. Ми працюємо 7 днів на тиждень, маємо онлайн-запис 24/7, постійно розширюємо спектр послуг, надаємо знижки для військових, ветеранів та членів їхніх сімей.

Нещодавно до нас доєдналася досвідчена сімейна лікарка і консультантка з грудного вигодовування, яка теж переїхала з Києва. Раз на місяць приїздять вузькі фахівці — дитячий невролог та ортопед із клініки ОХМАТДИТ (м Київ). Наша головна цінність — це люди і спеціалісти, які працюють за високими стандартами.

Окремо хочу щиро подякувати нашому колективу у клініці, адже без їхньої підтримки, професіоналізму та спільного бачення побудувати цей простір було б неможливо. Кожен із них — це серце нашої справи.

Дякую лучанам за гостинність і довіру до нас.  Сподіваюся, що «Доказова медична практика» буде корисною для міста та стане місцем, куди ви зможете звернутися по якісну медичну допомогу тоді, коли вона потрібна

— Чи виникали труднощі під час створення клініки? Що було найважче?

— Найбільша проблема — кадровий голод і нестача кваліфікованих, мотивованих медичних працівників. Це криза, з якою медична система стикатиметься надалі все гостріше. Що стосується фінансування, то починали ми повністю за власні кошти разом із колегою. Пізніше ми виграли грант у бізнес-програмі «Траєкторія 2» та отримали кошти від Українського ветеранського фонду на придбання апарату УЗД.

Якщо говорити ширше про створення своєї справи, то найважче на початку — нова роль. Ти мусиш бути не тільки лікарем, а виконувати безліч функцій: керівника, бухгалтера, HR-менеджера, креатора, контролювати ремонтні роботи. 

Для мене це перший досвід на керівній посаді. Хоча спочатку було (та і зараз є) складно, але це неймовірно цікаво. З часом моя власна лікарська практика трохи зменшується, ти переходиш до ролі менеджера й організатора. Якщо ти не отримуєш від цього задоволення, то буде важко рухатися вперед.

— Що найскладніше у вашій роботі загалом?

— Найважче те, що робота займає майже весь твій час і невіддільно переплітається з життям. Лікар не може просто закрити кабінет, покласти інструменти і повністю перемкнутися на побут. Ти постійно думаєш про пацієнтів, які потребують уваги, відповідаєш на повідомлення. Медицина на такому рівні — це стиль життя, а не просто робота.

— Які у вас плани на майбутнє?

— Дуже хотілося б рухатися вперед і розширюватися, але зараз головне — пережити складні часи та випробування. Можливо, на початку наступного року будемо думати про масштабування чи відкриття філій у інших містах Волинської області.

—  Що ви порадите ветеранам, які хочуть відкрити власну справу?

— Ветеранам, які вагаються щодо власної справи, можу сказати одне: після всього пережитого на війні у вас не має бути страху. Треба цінувати кожен день і діяти просто зараз, поки є дієві державні та недержавні грантові програми. Не бійтеся звертатися за порадою до інших ветеранів, об'єднуйтеся і робіть перший крок — бо хто нічого не робить, у того нічого й не вийде.

Читайте також:

• «Обставини не питають, чого ви боїтеся». Бойовий медик Хеджі з Волині — про свій шлях і знання, які рятують життя
• Переніс 24 операції та виховує шістьох дітей: історія ветерана Сергія Богданова, який відкрив сервіс у Луцьку
• Нейрохірургія не відпускає навіть вдома: відверте інтерв'ю з нейрохірургом з Луцька