«Я пробігла метрів зо два і просто впала на коліна. Прильот…»: лучани — про страшну ніч, коли Росія атакувала місто

Вулиці, де зазнали руйнувань житлові будинки, нині майже порожні. Мешканці або тимчасово переїхали, або намагаються прийти до тями після пережитого. Ми зустріли одну з жінок, яка вказала дорогу до своєї сусідки — вона сама поспішала на автобус.

У квартирі нас зустріла пані Ніна — одна з тих, чий дім постраждав 12 липня. Вона люб’язно запросила до себе і одразу провела до вікна, звідки видно місце влучання. Згодом показала відео, зняте одразу після тривоги. На кадрах — вибиті вікна, розкидані речі, пил і напруга в кожному кутку.

«Це було жахіття… Пережити таке в мої роки… Я найбільше шкодую молодь і тих маленьких діточок», — каже жінка, ледь стримуючи сльози.

Хоч діти пані Ніни вже дорослі, а внуки живуть окремо, у квартирі з нею мешкає кішечка, яку свого часу передала волонтерка Аня. І саме вона врятувала господиню тієї ночі.

Жінка повернулася з нічної зміни і початку тривоги просто не чула — розбудила її кішка, що метушилася по кімнаті. Ніна вийшла на балкон, коли задзвонив телефон: це була сусідка Світлана.

«Беру слухавку, а Свєта каже: “Ти де?”. Кажу: “На балконі”. А вона мені: “Біжи, шахед летить!” Я пробігла метрів зо два і просто впала на коліна. Прильот…»

Пані Ніна згадує, як схопила переноску з кішкою і побігла разом з іншими мешканцями до підвалу. Їхній будинок — старий, ще з радянських часів, розташований поблизу критичної інфраструктури, тож імовірність потрапити під удар завжди була високою.

«Наше укриття — це, по суті, просто підвал. Там пилюка, важко дихати, все летить, гуде, як у вусі дзвенить. А головне — страшно», — ділиться жінка. 

Пані Ніна розповідала не лише про ту ніч, а й про щоденну боротьбу: як виживає, як намагається триматися, як шукає сили далі жити. Під час розмови — мурахи по шкірі. Усе, що здавалося далеким, стало реальністю.

Після цієї зустрічі ми вирушили на іншу адресу — там, де було ще одне влучання. На пошуки потрібної локації та мешканців пішов час. З тими, чиї помешкання постраждали, зв’язатись не вдалося — або їх не було вдома, або не готові були до розмови. Проте нам вдалося поспілкуватися з сусідами.

Вони показали місце події й поділилися своїми враженнями. Усі визнають: до укриття тієї ночі майже ніхто не встиг. Шахеди літали над головами, і навіть вийти на вулицю було страшно.

«Ми навіть не встигли нічого зрозуміти. Тільки звук — і вже все», — каже один із мешканців.

На сусідній вулиці нам трапилася ще одна жінка, вона проживає зовсім поруч. Ту ніч згадує як одну з найстрашніших.

«Я сама зосталася, допомоги не було. Сусіди — хто на роботу, хто просто закрився. Але я їх не засуджую. Було дуже страшно», — розповідає жінка.

Через вік і стан здоров’я вона не могла швидко пересуватись, а найближче укриття — пожежна частина — знаходиться за п’ять хвилин пішки. У темряві й паніці, наодинці — навіть ця дистанція здавалась неподоланною.

З першого погляду може здатися, що з усієї цієї історії — окрім вибитих вікон і пережитого стресу — усе обійшлося. Але страх, що закрався в людські серця, не минає так швидко. Люди бояться, що така ніч може повторитися. І з кожною тривогою знову повертається головне питання — чи встигну добігти?

Читайте також: 

• Унаслідок атаки РФ у Луцьку люди втратили житло 
• Ворожа атака на Луцьк: з'явилися фото пожежі 
• «Я бачив дим - і щось щеміло всередині»: підприємець з Луцька про ракетний удар ворога, який знищив його дім