«Я бачив дим - і щось щеміло всередині»: підприємець з Луцька про ракетний удар ворога, який знищив його дім

«Я хотів вирватись»

Пан Леонід родом із села. Його батьки працювали в колгоспі за часів СРСР, важко заробляючи на життя. Саме це, згадує він, стало поштовхом до того, щоби змінити власну долю.

«Не в плані, що село — погане. А в тому, як там живуть люди. Все віддають — собі лишають крупицю».

У 1976 році він вступив до луцького філіалу Львівського інституту, але, щоб вижити, перевівся на вечірнє навчання й паралельно шукав роботу. Шанс з’явився випадково — почув у автобусі, що в казармах набирають стажерів. Завдяки дядькові, який мав луцьку прописку, потрапив на роботу.

«Було кілька професій на вибір: муляр, слюсар, зварник, покрівельник. Останнє мене найбільше зачепило — бо треба і клепати, і точити, і варити. Я вчився і працював — по суті, опанував усе».

Сім’я, армія, квартира — життя після 24 лютого 2022 року

Після армії чоловік одружився. Влаштувався на роботу за спеціальністю, закінчив Рівненський водний ліцей. Дружина працювала у відповідній установі, завдяки чому подружжя отримало квартиру в багатоповерхівці. У цій самій квартирі вони і прожили все своє життя — виростили дітей, Леонід розвивався в будівельному бізнесі, разом з дружиною облаштували дім. 

Але після 24 лютого 2022 року все змінилося. Як згадує Леонід, з перших днів повномасштабної війни вони знали, що живуть «на пороховій бочці».

«Цей район — потенційна ціль. Як починалась повітряна тривога — ми вставали, одягались і були готові. Та ніч була не винятком».

Навіть пес знав, що буде біда

«Була десь перша година, ми почули тривогу, зібрались. Невістка зателефонувала і просила приїхати до них, але забрати її батьків. Ми з дружиною під’їхали до сватів, вони вже виходили, коли в небі почулось гудіння дронів і зенітні залпи. Я сказав: у Боголюби до дітей не їдемо. Поїхали на мою роботу, там є укриття».

Коли під’їхали до підприємства, ворота були зачинені. Вийшовши, щоб відчинити, Леонід побачив собаку — той крутився біля ніг і зайшов разом із ними до укриття. Там уже були його працівники з родинами.

«Кажуть: це пес злий, на всіх кидається. А тут — спокійно заліз під тапчан і тільки очі видно. І тоді я зрозумів — буде біда. Це була орієнтовно друга ночі, початок третьої».

«Дивлюсь — дим. І щось щемить всередині»

Коли пролунав сигнал «відбій», пан Леонід вийшов на вулицю. Глянув у бік будинку.

«Дивлюсь — стовп диму. І от всередині щось щемить. Наче вже знаю: це наш будинок».

Вони поїхали туди одразу. Гараж — двері зірвані з навісів. У будинку — вибиті вікна. На подвір’ї — сусіди в шоці. Хтось мовчить. Хтось плаче.

Сусідка вижила дивом: не пішла в укриття, бо її чоловік напередодні зламав руку й ногу. Залишилась з ним. І в момент удару — лише встигла перейти з кухні в спальню, коли у вікно влетіли уламки.

Ракета була високоточною

«Це була Х-101. Я знаю, про що кажу. Якби вона влучила на 15 сантиметрів лівіше — у шов між під’їздами — не стало б двох. А так — зайшла в перший під’їзд і вибухнула на даху. Акумулятивно пішла вниз».

У квартирі Леоніда стіни бетонні, двері дубові. Та все всередині — в осколках. Уламки дверей застрягли в стінах. Вибуховою хвилею пошкоджено все — навіть другий під’їзд.

Що порадив би молоді

Під кінець розмови Леонід стає серйознішим. Коли мова заходить про відновлення України — він говорить твердо, як наставник.

«Найперше — освіта. Треба бути грамотним і освіченим. Без цього ніяк. Потім — мораль. Ми маємо залишатися людьми. І ще — логіка. Практика й мислення мають іти разом. Бо без мислення — буде все, тільки не держава».

Автор: Білас Олена

Читайте також: 

• «Це ж просто МіГ»: у Луцьку жінку вночі не пустили в укриття під час тривоги
• «Мама, я хочу жити»: мешканці зруйнованої багатоповерхівки в Луцьку повертаються по речі після ракетного удару
• Господар кинувся гасити полум’я, а за ним — вівчарка: наслідки обстрілів у селах під Луцьком