Битва за віру: як священник з Волині бореться з московським впливом

Про це пише газета «Твій вибір».

Отець Михайло закінчував у Луцьку школу № 2, то в бік духовної семінарії, каже, навіть не дивився. Вчив математику, займався боксом і туризмом, мріяв вступити до ЛНТУ.

«Мій зв’язок із церквою зводився до того, що двічі на рік бабуся Ліда водила мене до Сповіді – перед Пасхою і перед школою, – зізнається наш співрозмовник. – А ще одна бабуся, коли добилася в москві дозволу відкрити храм у рідному селі Линів Локачинського району, то сказала: «От би дав Бог, аби в тій церкві хтось із онуків правив…»

 Але ті слова, видно, таки були почуті. Бо після закінчення школи Михайло Мельничук нічого не каже батькам, бере свої документи і відносить їх до Волинської духовної семінарії. До вступних іспитів хлопець підготувався так, що, попри великий конкурс – шість претендентів на одне місце, – став семінаристом. А по її закінченні, у 20 років, отримав свою першу парафію – в селі Котів Луцького району.

«Там було все: і храм, і службове житло, і хороші люди. Але вже в ті роки я поставив собі дві мети в житті: власними руками спорудити Божий дім і мати велику сім’ю, – продовжує о. Михайло. – Тож, коли дізнався, що в селищі Маневичі створена єпархія УПЦ Київського патріархату, попросив благословення в тодішнього митрополита Якова і поїхав до Маневичів утілювати мрію про будівництво храму».

Прямуючи до селища, 21-річний священник знав: колись на цій території діяла Колківська республіка – маленька держава, армія повстанців якої аж сім місяців чинила опір нацистам. Знищити Колківську незалежну республіку нацисти змогли тільки після застосування авіації, артилерії, танків. Та, коли на цю територію прийшли радянські окупанти, вони влаштували такий терор вільнолюбним волинянам, що місцеві жителі до кінця свого віку боялися навіть згадувати, не те що розказувати, про Колківську республіку, про незалежну Україну, про повстанців.

Отець Михайло Мельничук знав, що комуністи тут одних винищили, інших вивезли до сибіру, а хто лишився – залякали. Але що до такого ступеня залякали – повірити не міг. Навіть під час збору підписів на реєстрацію в Колках  парафії УПЦ КП, люди казали: «Батюшко, ми за вас, але нічого підписувати не будемо».

«Коли я приїхав у Маневичі (з населенням 11 тисяч) розбудовувати парафію, мене зустріло… четверо людей. Усі решта або боялися, або не вважали за потрібне відроджувати незалежну Українську церкву, – продовжує о. Михайло. – На першу службу (це була Троїцька поминальна субота) прийшло семеро людей, на Трійцю – 12-ть. А сама літургія проводилася у двох кімнатках колишньої газової контори, з яких менша кімнатка слугувала за вівтар».

Сказати, що було важко розбудовувати в селищі Українську церкву, – це не сказати нічого. Бо люди були смертельно залякані. А присутність священників, підпорядкованих Москві, ніби нагадувала: російські спецслужби досі тут і чатують усюди й на кожного.

Священник розповів історію, яка відбулася на Маневиччині 2006 року.

«Якось попросили мене провідати в лікарні хворого чоловіка. Сам він – із маневицького села Карасин, де був храм московського патріархату. Але чоловік хотів бачити саме мене, бо я з Української церкви, – провадить о. Михайло. – Коли я прийшов, той чоловік завів мене в окрему кімнату, зачинив за собою двері і пошепки каже: мовляв, скоро може померти, а тому боїться не встигнути виконати одну обіцянку, яку він дав 70 років тому загиблим друзям-повстанцям. Ці хлопці, які боролися за незалежну Україну, закопані посеред лісу. А він, цей дідусь, пообіцяв їх перепоховати по-людськи, по-християнськи, але дотепер боявся про це навіть заговорити. Я пробував розпитати того чоловіка, коли загинули повстанці, за яких обставин. Та він тоді, 2006-го, боявся зайве слово мовити. Називав мені тільки дорогу до братської могили серед лісу».

Після того о. Михайло вирішив сам з’ясувати, хто ж похований у маневицьких лісах, коли загинув, чи мають ці герої ще живих родичів. І одна жінка з Карасина, як почула про це, заридала: «Боже, невже я нарешті на проводи ходитиму на кладовище, а не до лісу!..» Бо, як виявилося, серед загиблих героїв Колківської республіки був і її брат. Але жінка так усе життя боялася, що нікому й нічого не розповідала. Тільки таємно пробиралася до могили брата, аби в німій тиші дерев поплакати біля маленького саморобного хрестика…

Але на тому ця трагічна історія не закінчилася. Бо, коли о. Михайло розпочав роботу, щоб перевезти останки героїв України і гідно їх перепоховати, до Карасина приїхали члени компартії і чи то з подивом, чи з погрозами запитали у сільської влади: «А навіщо це все ворушити?» 

Більшість маневиччан зрозуміли: віра таки має значення

Проте, коли відбувалися ці події з перепоховання, в Маневичах довкола Української церкви вже згуртувалося чимало свідомих українців, патріотів. І їх щороку стає більше.

«Перший сплеск у зміні свідомості парафіян стався 2004 року, після Помаранчевої революції. Хоча в церквах московського патріархату тоді не просто агітували за Януковича – клали його портрет поруч із іконами і нагадували, за кого голосувати. Другий сплеск патріотизму був 2014-го, після розстрілу на Майдані беззбройних людей і початку війни Росії проти України. Ще більше маневиччан  повернулося в лоно рідної Церкви після надання Вселенським патріархом Томосу. А нині більше від половини наших жителів стали парафіянами ПЦУ. Точних цифр я не наведу, але скажу: зі ста діток, які народжуються за рік у Маневичах, 50 – 60 проходять обряд Хрещення в нашому храмі, а решта 40 – 50 охрещуються в римо-католицькому костелі, чотирьох будинках молитви і двох храмах московського патріархату.»

Звісно, російська православна церква, в підпорядкуванні якої досі лишається УПЦ (хоча і заявляє протилежне), застосовує всі способи, щоб тільки не втрачати свого впливу на українців. Ворожа пропаганда постійно втовкмачує фрази на кшталт «зрадив церкву батьків», «відступник», «де хрестився, туди й ходити треба».

«Так, мої парафіяни, які пішли з московського патріархату, переживали ці етапи засуджень. Їм докоряли навіть родичі, які лишилися з московськими батюшками, – каже о. Михайло. – Але я хочу пояснити людям важливу річ: до 1989 року в Україні діяла виключно російська православна церква. Лише Філарету (тоді ще митрополиту) вдалося в часи горбачовської відлиги випросити в москви  дозволу на відновлення Української церкви, хай навіть підпорядкованої рпц. Тобто виходить, що всі люди, охрещені 25 і більше років тому, мають до кінця свого віку бути підданими рпц, бо там хрестилися?! Ну, дурниця, погодьтеся! Тому всі ті фрази на кшталт «зрадив церкву батьків», «де хрестився, туди й ходити треба» – це все маніпуляції. Радянський Союз розпався, Україна стала незалежною, її мова стала державною, її Церква отримала визнання Вселенського патріарха»,

«Є в мене парафіянка, старша жіночка. Все життя ходила до храму московського патріархату, а в якийсь момент перейшла до нас. Відстояла літургію, яку ми звершуємо рідною, зрозумілою для всіх мовою, і по закінченні підходить до мене: «Отче, я все життя проходила до церкви, а тільки сьогодні вперше почула і зрозуміла, про що ми молимося і якими словами звертаємося до Бога…» Бо так: лише рідне слово можна пропустити крізь серце, аби потім спрямувати його до Господа», – пояснює о. Михайло.

Ще одна особливість Української церкви – максимум підтримки та жодного осуду чи нетерпимості.

«Під час однієї з літургій до нашого храму зайшла молода дівчина, років двадцяти: без хустки, в джинсах, в коротенькому топіку (кофтині). Своїм зовнішнім виглядом вона дуже вирізнялася на фоні парафіян. Але ніхто їй жодного слова не сказав на кшталт: не так одягнулася, не там стала, не те зробила. Дівчина прийшла Богу помолитися – і це головне, – пояснює о. Михайло. – А після закінчення літургії та дівчина підійшла до мене й каже: мала дуже неприємну подію в житті, а сьогодні зранку йшла вулицею, випадково побачила – церква відкрита, і захотіла помолитися».

Тобто двері храму Української церкви відкриті для всіх і завжди.

Читайте також:

• «Якби Христос прийшов у наш час, то проповідь була б у соцмережах»: молодий священник з Волині проповідує у тіктоці
• Великдень-2024: чи вплине перехід на новоюліанський календар на дату святкування