Мати не знала, що син – на передовій: захисник з Волині загинув унаслідок мінометного обстрілу

Про те, яким було життя Сергія Бордюговського до війни і під час неї, пише газета «Ратнівщина».

Сергій зростав у звичайній кортеліській сім’ї. Батьки з дитинства вчили Наталію, Євгенія, Мирославу та найменшого Сергія (26 січня 1989 року народження), що вони повинні горою стояти один за одного і звертатися один до одного при найменшій потребі. Цю настанову діти й винесли у доросле життя. Наталія знала, що може покластися на братів і сестру у будь-який момент. Вони були простою, але дружною родиною. Те ж саме підтвердив і Євген.

Сергій одружився. У шлюбі з дружиною Галиною народилося двійко синів: Максим та Олександр. Уже більше п’яти років тому батьки розлучилися, проте Сергій із себе відповідальності за дітей не знімав. Він постійно шукав можливості спілкуватися, підтримував зв’язок телефоном, допомагав фінансово. Останнім, хто спілкувався із захисником перед його загибеллю, і був молодший син Сашко.

Останнім часом Сергій Бордюговський проживав із батьками Григорієм Євгеновичем та Марією Павлівною у Кортелісах. Їздив на заробітки до Києва. Служити пішов у березні 2024 року. 22 березня прийняв присягу на вірність Україні. Далі було два місяці навчань у навчальному центрі, після чого – відправка на Схід. Його бойовий досвід на нульових позиціях – лише три тижні, але він робив усе, що від нього залежало. На скільки відомо рідним, Сергій мав бути водієм-механіком у підрозділі, але сам відмовився від цієї місії, оскільки не хотів розлучатися з побратимами, з якими проходив вишкіл у навчальному центрі. Тож ішов разом зі «своїми» на кожне бойове завдання.

Рідним про війну розповідав мало. Майже нічого. З сестрами, які на той момент були на роботі за кордоном, більше переписувався, інколи телефонував. Наталія Григорівна пригадує, коли брат пішов на одне з бойових завдань, п’ять діб несли чергування. Був дуже зморений. На кілька хвилин заснув у бліндажі, і ніби якась сила змусила прокинутися й вийти звідти.

Через п’ять хвилин туди «прилетіло». Під час ще одного чергування його контузило. Відтоді на одне вухо не чув. Євген Григорович розповідає, що востаннє говорив із братом 21 травня, однак довго поспілкуватися не вдалося, бо спочатку він був зайнятий, потім – Сергій.

Останній день, коли його чули рідні, було 28 травня. Наталія пригадує, що брат зателефонував їй о 6:08 год., розповів, що йде з побратимами в наступ, бо позиції, які вони ще добу тому тримали, уже зайняли рашисти, тож ідуть повертати втрачене. Вранці перерахував гроші для дітей, бо попереду останній дзвінок. Поговорив з молодшим сином Олександром, бо Максим тоді був у школі. Просив, щоб подзвонив йому, коли повернуться додому, але зв’язку із татом більше не було. Не озвався Сергій Бордюговський і 29 травня. 30 травня Наталія написала йому повідомлення. Він не відповів. А в неділю 2 червня із селищної ради зателефонували колишній дружині, з військкомату приїхали до батька в Кортеліси й сповістили, що син загинув 28 травня під час виконання бойового завдання в результаті мінометного обстрілу. Батько зателефонував Євгенові. Той попросив не розміщувати повідомлення в інтернеті, доки не сповістили мамі.

Марія Павлівна на той момент була у Ковелі, няньчила внука. Вона навіть не знала, що син – на передовій. Діти не хотіли травмувати матір, бо вже давно має цукровий діабет та гіпертонію. Та й сам Сергій постійно казав їй, що перебуває на навчанні. Порадившись із сестрами по телефону, Євген поїхав до Ковеля із трагічною звісткою. Дорогою зателефонував на «швидку», щоб приїхали надати допомогу. Перш ніж сказати, що трапилося, накрапав крапель від підвищеного артеріального тиску. Мама запитала, що в нього сталося, що краплі п’є. Син відповів, що це для неї, бо немає вже їхнього Сергія. Саме в той момент і приїхала «швидка». Фельдшери стабілізували стан Марії Павлівни. Євген залишився із мамою на ніч, а вже вранці вони разом поїхали в Кортеліси.

5 червня траурний кортеж із тілом загиблого Сергія Бордюговського прибув у рідне село. Наступного дня, на дев’ятий день після смерті, його відспівали у храмі Успіння Пресвятої Богородиці. Очолив заупокійне богослужіння благочинний Гірниківської округи протоієрей Володимир Омельчук. Йому співслужили настоятель храму Богдан Мельничук та священники з навколишніх сіл.

Сергій Григорович зібрав на свій похорон односельчан, знайомих, друзів, рідних. Приїхала з Німеччини сестра Наталія. Мирослава не змогла перетнути кордон. Зі щирими сльозами проводили в останню дорогу батька його сини.

Нестримний біль крає серце хворої матері, корчить натруджені руки батька. Коли питаю в доньки Наталії, як мама, вона відповідає:

«Плаче і молиться. Слава Богу, ми ніколи раніше не мали такого досвіду. Тому прислухаємося до порад тих людей, які щось подібне вже пережили. Батюшка нас підтримує морально. Молимося, і стає легше. Віримо, що наша молитва і душі Сергія приносить користь. Він був занадто добрий! Він був справжнім братом, батьком, сином. Ми любили його, а він любив усіх нас!»

Читайте також:

• Не здали жодної позиції: бійці волинської «сотки» 15 місяців воювали «на нулі»
• Донечка не змогла зустріти батька: захисник з Волині загинув у бою на Луганщині
• Обіцяв приїхати у відпустку, а повернувся «на щиті»: захиснику з Волині навіки 22