Стьопа Локшин – Герой з Волині: подвиг, віра та материнські молитви, що рятували життя

Свято вірив, що Господь та мамині молитви убережуть його та побратимів у найнебезпечніших ситуаціях: спогади матері про сина – Героя з Волині, який пожертвував власним життям, аби рідну землю не топтали чоботи рашистських убивць.

«…Сховатися було ніде, бо навкруги, скільки сягає око - голий степ. Степан дуже злякався й уже став прощатися з життям, але сталося диво: Бог його почув його молитви і змилувався, пославши невелику ямку. Вжавшись у неї, воїн знову молився, слухаючи, як над ним дзижчать кулі. В голові билася лиш одна думка – «Встигнути б поговорити з мамою». На щастя, смерть і цього разу його обминула…».

Уродженець Нововолинська - Стьопа Локшин народився 22 жовтня 1989 року. Тато, Мар’ян Стефанович, працював підземним електрослюсарем, - спочатку – на третій, а після її закриття – на дев’ятій копальні. Мама, Валентина Іванівна, пропрацювавши понад 37 років бухгалтером в «Ощадбанку», в 55 років вийшла на пенсію.

«Крім Стьопи, у нас на той час було вже дві доньки, одна з яких – Наталя, - старша за сина на десять років, а друга: Олена - трохи менше, ніж на дев’ять. Бог подарував нам з чоловіком сина, коли ми вже мешкали в новому будинку, який побудували в 1986 році. І Стьопа уже змалечку твердо заявив, що ставши дорослим, піде шляхом тата, тобто теж буле підземним електрослюсарем та працюватиме в шахті. Хотів заробляти більше грошей та раніше вийти на заслужений відпочинок, хоч я, як мама, хотіла, щоб у нього була більш престижніша професія. Та син свого рішення так і не змінив», - зауважує пані Валентина.

З дитинства не терпів брехні

Степан з дитинства ріс добрим, надто жвавим та непосидючим хлопцем, дуже любив гуляти з друзями й був душею будь-якої компанії, але терпіти не міг брехні, міг навіть ударити за це. Змалечку він захоплювався риболовлею та «тихим полюванням» - дуже любив їздити по гриби на Любомльщину до бабусі. Постійно забезпечував маму рибою та грибами і в дорослому віці. А ще хлопець, практично, на ходу складав пісні, гарно танцював, чим відразу ж привертав до себе увагу та завойовував симпатії у дівчат. І, хоч навчаючись у колишній ЗОШ №2, він не дуже то переймався навчанням, усе ж учителі любили його за чесність та життєрадісність.

Закінчивши дев’ять класів, Стьопа здійснив свій ще дитячий задум - став учнем ВПУ, освоївши «татову» професію підземного електрослюсаря. Після цього майже чотири роки він працював за спеціальністю на шахті №1. Та часи змінилися. Колись велика й могутня країна розпалася на окремі республіки, й волинські шахти одна за одною почали закриватись, а зарплату гірникам стали виплачувати раз на декілька місяців. До того ж, - частинами.

Вірив у Бога і молитви: спогади матері про Героя Степана Локшина з Волині

Тож, аби забезпечити нормальні умови для прожиття, Степан розрахувався з шахти та приєднався до бригади «шабашників», яка займалася будівельними ремонтами. Пропрацювавши там деякий час, знову повернувся на копальню, але цього разу вже на 9-ту. Та через два роки ситуація, яка склалася на той час у вугільній галузі міста, змусила чоловіка шукати кращу роботу, яка б дозволила жити так, аби не рахувати щодня кожну копійку. Паличкою–виручалочкою для нього стала та ж «шабашка».

А потім настав 2014 рік, а разом із ним – неоголошена війна на Сході. На обох в’їздах до Нововолинська з’явилися блокпости, на яких постійно чергували найбільш патріотично налаштовані активісти шахтарського міста, серед яких був і 24-річний Степан Локшин.

Був готовий без вагань одягти військову форму

«Тоді я ще працювала, й одного дня, повертаючись з роботи, зустріла знайомих, які сказали, що бачили мого сина по телебаченню - він давав журналістам інтерв’ю. На запитання, чи готовий він стати на захист Батьківщини, відповів, що коли виникне така потреба, без жодного вагання одягне військову форму й відправиться на Донбас. Так він і зробив: 9-го березня 2015 року ми проводжали Стьопу на війну», - розповідає пані Валентина

Спочатку його направили на службу у в/ч В6054. Звідти - на навчання та бойове залагодження, а в кінці серпня 2015 року навідник кулемета гірсько-штурмового відділення гірсько-штурмового взводу 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону 24-ОМБр імені короля Данила, який в листопаді 2015 року став одним із підрозділів 10-ї ОГШБр «Едельвейс», Степан Локшин відправився в районі бойових дій. Разом із побратимами він відстоював волю та незалежність України в секторі С (північні райони Донеччини та західні райони Луганщини) на лінії Вуглегірськ - Дебальцеве - Зоринськ.

Із позиції виходив останнім

«Телефонуючи додому, син розповідав, що має таку спеціальність, згідно якої завжди виходить із позиції останнім, прикриваючи відхід побратимів. Тому все, що в нього залишається в таких ситуаціях, так це - надія на Бога. Вся наша сім’я – віруюча. Син теж ходив на зібрання, вірив, що Бог є, що він - живий, що дивиться на нього, на його вчинки, боявся Бога і вірив, що він його оберігає, хоч і не зміг кинути курити, особливо на війні. Тож у своїх щоденних молитвах я просила Господа вберегти мого сина та врятувати його безсмертну душу. Був випадок, коли хлопці, охороняючи дуже великий склад боєприпасів в районі Костянтинівки, міняючись кожні дві години (не вистачало людей), просто замерзали.

Зима 2015-16 років була дуже люта, тому більше двох годин ніхто надворі не витримував. Спали вони в палатках, топлячи буржуйку навіть уночі. Тож син зателефонував мені й попросив молитися про те, щоб Бог зменшив морози. Я виконала його прохання: клала руку на карту України в блокноті і молилась. Й Ісус мене почув: вже наступного дня морози спали…

Ще один випадок стався уже влітку, коли хлопці стояли на блокпосту біля озера Заплавне, яке було дуже розбите. Стояла спека, а з їжі у них лишились лише сухарі, макарони, сало й жирна тушонка, якою гидували навіть собаки (продукти їм доставляли раз у 10 днів). Воду вони теж брали з болота, знемагаючи від спраги. Тож я вислала посилку й молилась, аби Бог послав їм харчі. І одного дня Стьопа, зайшовши в озеро, щоб хоч трохи охолодити ноги, побачив, що до нього пливе велика шина. І був дуже здивований, побачивши в ній величезного сома та ще якусь рибину. Два дні хлопці розкошували, смажачи рибу та сьорбаючи юшку. Були й інші чудеса, коли Господь відводив від сина та його побратимів біду», - зауважує Валентина Іванівна.

Пройшов із побратимами увесь Схід та Південь України

Із грудня 2015 року 5-й і 8-й Окремі батальйони з іншими підрозділами ЗСУ виконували бойові завдання на всьому театрі бойових дій, а саме: в районі Щастя, Станиці Луганської, «Світлодарської дуги», Авдіївки, Пісків, Красногорівки, Мар'їнки, Волновахи, Водяного та Широкиного.

«З середини грудня 2015 року Стьопа перебував на блокпостах на Херсонщині, десь під Генічеськом. Приїхавши додому у відпустку в кінці 2015 року, розповідав, що ночували вони там у палатках, де було дуже багато щурів, на яких полювали маленькі змії. Тож не раз бувало, що пробудившись, хлопці знаходили гризунів та плазунів у себе в рюкзаках і навіть в одежі. Їх дуже часто перекидали з місця на місце.

За рік і два місяці в зоні бойових дій, а демобілізували його в запас 13 лютого 2016 року, він побував як у районі Чорного, так і Азовського морів (Маріуполь). Був також у Миколаївській та Харківській областях, в районі Попасної, Дебальцевого та Костянтинівки, куди я переправляла йому посилки (смаколики, одежу, взуття, засоби гігієни), чого на той час постійно бракувало в армії», - пригадує розповіді сина мама.

Додому Степан повернувся на початку квітня 2016 року. І лише згодом признався мамі, що в нього «полетіли» зуби. Про лікування не хотів навіть слухати, бо з дитинства не любив лікарів, особливо стоматологів. Ішов до них, коли біль ставав нестерпним, і зуб треба було вже виривати. Побувши трохи дома, влаштувався на 9-ту шахту, але працював там недовго. Розрахувавшись, знову зайнявся «шабашками».

«Дівчата у нього, звичайно ж, були. Та мені запам’яталася лише одна – Таня, яка дуже його любила й бувала у нас вдома. Вони тривалий час зустрічалися. Потім дівчина поїхала на заробітки в Польщу, часто йому телефонувала, але він сприймав це байдуже, зустрічався з іншою, але одружитися так і не встиг», - із жалем зазначає мама захисника.

Звільнення Снігурівки та Херсону

А потім почалася велика війна. Й відразу ж після того, як москальня вдерлася в Україну, Степану принесли повістку. Незважаючи на те, що десь роки за два до 24 лютого йому у зламану ногу вставили металеву пластину, він не став ухилятися від армії. Зібравши речі, вранці 25 лютого разом з мамою та сестрою уже стояв під військкоматом. Того ж дня мобілізованих повезли до Володимира в 14-ту ракетну бригаду. На всіх бійців не вистачало ні зброї, ні військової амуніції, тож хлопцям довелося чекати все це три дні.

Після укомплектування, на початку березня 2022 року їх відправили на прикриття кордону під Білорусь, в Любешівський район, де вони у складі ОУВ «Волинь» простояли на блокпостах майже до Великодня, а з 6-го квітня 2022 року уже брали участь у боях на Миколаївщині, зупинившись у в селі Пришиб, що знаходиться неподалік Снігурівки у Баштанському районі. Там мужні воїни 63-ї бригади у складі ОСУВ «Олександрія» били російських зайд до середини листопада 2022 року.

Серед них був і навідник кулемета 107-го окремого механізованого батальйону (девіз: «Свободу здобуваємо в бою») Степан Локшин із позивним «Зара-зара». Їхня бригада однією з перших увійшла в Снігурівку. Хлопці дуже здивувалися, бо жодного ворога там не зустріли. Покинувши всю зброю й техніку, орки втекли. Після Снігурівки було звільнено ще ряд сіл Миколаївського району. Бійці Степанового підрозділу були також одними з перших, хто зайшов 11-12 листопада до звільненого Херсону.

«До них на передову досить часто їздив капелан Олександр Єфремов, родом із Снігурівки, родина якого після вторгнення перебрався до Нововолинська, маючи тут родичів. Капеланом пастор став ще в 2014 році, і відтоді почав постійно бувати на фронті в підрозділах ЗСУ. Окрім своїх прямих обов’язків, він разом зі своїм колегою Алімом Здигою ще й досі волонтерить, забезпечуючи бійців усім необхідним, возить їм передачі від рідних, а також допомагає доправляти «на щиті» тіла загиблих (Стьопу він теж допоміг привезти). Син з ним дуже здружився.

Познайомившись із капеланом, я теж стала передавати через нього передачі синові та його побратимам, яким дуже смакували мої бісквіти. Роблю це й зараз, хоча хлопців, які воювали із Стьопою, тепер уже залишилося дуже мало. Декого вбито, а багатьох поранено. Кілька разів давала також гроші на придбання автомобілів, адже десятина повинна належати Богові. Тому я віддаю її на потреби армії», - зауважує мама полеглого захисника.

Телефонуючи рідним, Степан розповідав, з якою радістю зустрічали їх жителі звільнених сіл на Миколаївщині й Херсонщині, пригощаючи пиріжками, варениками, млинцями та відбивними. Словом, усім, що в них ще лишилося після окупації. Та були й інші - з вовчими поглядами, які люто шипіли: «Чєво пріпйорліся? Ми вас сюда нє звалі…».

Слухав, як над ним дзижчать кулі, молився та прощався з життям

Якось зі Степаном зник зв'язок. Перед тим він попередив маму, що добу чергуватиме на позиції, а як звільниться, обов’язково зателефонує. Спочатку Валентина Іванівна подумала, що, можливо, син не може знайти місце, де б працював телефон, адже орки порозбивали вишки. Та йшов час, а дзвінка все не було…В душі матері поселились страх і тривога: кожна хвилина здавалась вічністю. Нарешті пролунав довгоочікуваний сигнал. Схопивши трубку, жінка зітхнула з полегшенням - «Син». Степан тремтячим від напруги голосом розповів, що коли повертався з позиції, його помітили рашисти й відкрили шквальний кулеметний вогонь. Сховатися було ніде, бо навкруги, скільки сягає око - голий степ.

Він дуже злякався й уже став прощатися з життям, але сталося диво: Бог його почув і змилувався, пославши невелику виїмку. Упавши та вжавшись у неї, воїн знову молився та хрестився, слухаючи, як над ним, ніби джмелі, дзижчать кулі. В голові билася лиш одна думка – «Встигнути б поговорити з мамою». На щастя, смерть і цього разу його обминула. Пролежавши в тій ямці, поки все не стихло, помалу вибрався і поповз до своїх. А остаточно впевнився в тому, що Господь його любить та береже, коли разом із побратимами їхав на броні. Раптом поруч із бронемашиною впала ворожа ракета, але не розірвалась…

Бахмут

3 15 грудня по 3 лютого 2023 року 63-я бригада виконувала бойові завдання у складі ОУВ «Соледар» на Донеччині. Воїни 107-го батальйону мужньо відбивали «психічні» атаки «Вагнера» у Бахмуті та на його околицях (район сіл Кліщіївка та Іванівське), а також у районі Костянтинівки. Там було справжнісіньке пекло. Жили хлопці в руїнах якогось заводу - у підвалі. Жодного цілого будинку у місті не залишилось.

Виходили вони з того підвалу лише тоді, коли треба було заступати на пост або ж іти за підкріпленням (водою, продуктами та боєзапасом). Все це їм доводилося носити на плечах та в руках. Машини тут же розбивали. Здебільшого це робили Степан та його друг Сергій «Кац», з яким вони воювали пліч-о-пліч від початку війни, або ж Стьопа та його командир Діма. Щоб дістатися з підвалу до пункту забезпечення, треба було пройти якихось дві-три сотні метрів, щоразу ризикуючи бути вбитими, адже в руїнах постійно сиділи ворожі корегувальники.

Помітивши, хоч би найменший рух з боку українців, вони передавали координати, й по наших позиціях відразу ж починали працювати ворожі міномети. Бувало, що на них скидали фосфорні бомби. Тоді горів навіть пісок. Загасити це можна було лише землею, вода не допомагала. Коли такий заряд потрапляв на людину, від неї не залишалося навіть кісток.

Побратими знали, що там, де Стьопа, там завжди - риба

«Тому багато хто з побратимів сина не наважувався на ризик. Стьопа ж вірив, що Господь та мамині молитви збережуть йому життя. У великому дефіциті у них була вода, якої не завжди вистачало, щоб напитися чи заварити на маленькій газовій плитці кави або чаю, не кажучи вже про те, щоб умитися. Снігу теж не було, хоч і стояли морози. Тоді хлопці розбивали лід на калюжах, брали звідти воду, кип’ятили і так споживали.

Стьопа розповідав, що за 38 днів, поки вони перебували в Бахмуті, він лише тричі зміг трохи вмитися водою, коли бував у пункті забезпечення. Щоб зігрітися, бійці натягували на себе все, що могли знайти в розбитих квартирах. Запалювати буржуйку теж було не можливо, оскільки помітивши дим, москалі починали гатити з усіх стволів. Тому харчувалися бійці всухом’ятку, лише інколи заварюючи «мівіну» та мріючи про миску гарячого супу чи наваристого українського борщу»,- згадує розповіді сина пані Валентина.

З Бахмута поріділий 107-й батальйон на місяць відправили на ротацію в Миколаївську область, а потім після короткого перепочинку бійців стали возити на полігон, готуючи з них штурмові бригаду. А 3 березня 2023 року їх передислоковували на Лиманський напрямок - у Серебрянські ліси.

Прямуючи на нове місце призначення, бійці проїжджали повз озера, а в Степана завжди були з собою вудка та сітка, тому під час зупинок хлопці вдосталь наїлися риби. Телефонуючи згодом матері, син жартував, що вони тепер світитимуться, як світлячки, стільки фосфору накопичили в організмах.

Згідно наказу командування, з 27 березня їхня бригада виконувала завдання у складі ОТУ «Лиман»), ведучи оборонні бої поблизу населених пунктів Зарічне (там вони зупинились), Торське, Ямпіль та Лиман Донецької області, а також у районі Кремінної й Діброви на Луганщині. Окупанти, бажаючи повністю захопити увесь Донбас, і вдень, і вночі обстрілювали позиції наших військ з артилерії та мінометів, кидали КАБИ й фосфорні бомби.

Важко контужений, тяг на собі пораненого друга, зброю та амуніцію

Одного дня під час чергового прильоту декілька бійців із відділення Степана були вбиті або ж поранені, а його самого присипало піском та контузило. Підвівшись і струсивши з себе пісок, воїн побачив, що його побратим та земляк Андрій поранений в руку. Перетягнувши рану друга турнікетом й закинувши собі на плечі його амуніцію й автомат Стьопа підхопив пораненого під здорову руку і потяг до стабілізаційного пункту, де на них чекала санітарна машина.

«Пізніше Андрій, який зараз тут, удома, розповідаючи мені про цей випадок, дивувався, як Стьопа, будучи контуженим, зміг тягти не лише всю їхню амуніцію та два автомати, але й його. Іти через Серебрянський ліс їм треба було більше кілометра. І поки вони йшли, по них ще двічі прилітало. Андрій падав на землю й перечікував приліт, а син стояв й молився, навіть не пригинаючись, повторював, що Бог береже його.

Коли дійшли до машини, медик, заглянувши Степанові в очі, відразу зрозумів, що в нього сильна контузія й відправив його в лікарню, де він пролежав декілька днів, а потім його перевели в у колишній відомчий санаторій керівництва правоохоронних органів у Миргород, що на Полтавщині», - переповідає розповідь синового побратима мама Героя.

У санаторії Степан пробув два тижні, а потім, не долікувавшись до кінця, незважаючи на головний біль, повернувся до своїх. А мати так надіялась, що він приїде додому у відпустку. Разом зі Степаном на «нуль» повернулися з госпіталів й інші його побратими, яким повиймали осколки та позашивали рани. Дехто був навіть на милицях. Замінити хлопців було ніким, людей не вистачало, тож на рахунку був кожен боєць.

У безперервних боях з ворогом минув останній місяць літа 2023 року й у свої права втупила осінь, убравши в жовтий багрянець понівечені війною дерева переораного гусеницями танків та бронемашин лісу.

Майже мертвий командир намагався врятувати побратима

У суботу вранці, 14 жовтня, Степан із Дімою пішли за підкріпленням та передачами. Коли вони поверталися, мріючи про те, як через декілька хвилин чаюватимуть із побратимами, ласуючи домашніми смаколиками, за якихось десяток метрів від свого бліндажа потрапили під мінометний обстріл. Один із осколків міни потрапив Дімі в бік між пластинами бронежилета, діставшись до серця, а Стьопу поранило в живіт та в ногу.

«У сина загорівся телефон та одежа, і Діма, почувши його крик болю, мабуть, останнім зусиллям волі, знімає з себе броник, накидає на друга й падає зверху. Коли прибігли хлопці, які спостерігали за ними, Діма був уже мертвий, а Стьопа – без свідомості. Побратими затягли обох у бліндаж і викликали по рації санітарну машину. Коли ж прибули медики, хлопці ледь устигли винесли сина та мертвого Діму назовні, щоб доставити до машини, як у ту мить - знову приліт, і бліндажа, як не було… Якщо б вони хоч на кілька секунд замешкалися, нікого з них уже не залишилося б. І я навряд чи змогла би побачити ще раз рідне обличчя», - сумно зауважує Валентина Іванівна.

Спочатку ледь живого Степана доставили в Лиман, і там у нього на 6 хвилин зупинилося серце, але лікарям усе ж удалося його реанімувати. Після цього пораненого повезли у Слов’янськ, але там зрозуміли, що своїми силами не зможуть врятувати йому життя, тож у неділю під вечір відправили його у Дніпро – в обласну клінічну лікарню ім. Мечнікова.

«Я приїхала туди у понеділок після дзвінка капелана Саші, який весь цей час за нього молився. Стьопу якраз готували до операції, й мені сказали чекати в коридорі. Поки йшла операція, я ревно молилася, щоб Бог допоміг врятувати мого синочка. Та, на жаль, воля Спасителя була зовсім інша: вийшов хірург, і, попросивши вибачення, повідомив, що серце сина не витримало, - надто важке було поранення й надто багато він утратив крові…», - не стримуючи сліз, з болем згадує найстрашніший для неї день мама воїна.

Не судилось…

За офіційними даними, Степан Локшин помер 16 жовтня 2023 року від важких поранень, отриманих в районі села Діброва Сіверськодонецького району Луганської області, де виконував бойове завдання командування. Похоронений Герой 20 жовтня 2023 року на Алеї Слави в районі другої шахти. За виявлену у боях з лютим ворогом відвагу та мужність він нагороджений нагрудним знаком «Учасник бойових дій», медаллю «Учасник АТО» та двома медалями «Відзнака Президента за участь в АТО». Воїн також посмертно отримав статус «Почесний громадянин Нововолинська».

«Коли Стьопу хоронили, його найкращий друг Сергій «Кац із Камінь- Каширського району», з яким вони починали війну й не раз дивилися смерті у вічі, перебував на позиції. Йому не повідомили, що його друга вже немає в живих. Дізнавшись про це, Сергій дуже плакав, зізнавшись, що якщо б йому сказали про похорон раніше, утік би із фронту. Потім розповів, як мріяв після закінчення війни забрати Стьопу до себе в село, знайти для обох гарних дівчат, одружитися, влаштуватися на хорошу роботу й жити поруч у щасті та здоров’ї до глибокої старості, радіючи дітям та онукам. Але не судилось…», - тяжко зітхає мама Степана.