Брати з Волині загинули в одній бригаді з різницею в півтора року
Щодня або через день Світлана Мосійчук із села Старосілля йде на цвинтар, де покояться її двоє синів — Іван і Андрій. Старшому було 26, молодшому — 23, обох забрала війна, а мама залишилася з нестерпним болем утрати.
Про це пише Сергій Гусенко для видання «Нова доба».
– Як я? – перепитує мати. – А хіба може бути добре, коли поховала двох дітей?.. Іван і Андрій – були не лише синами, а й підтримкою, опорою, надією. Зараз їх уже немає. Нелегко дивитися як на вулиці ходять їхні однолітки, колишні однокласники.
Мама залишилась не сама – має трьох дочок. Старша Іра живе з сім’єю в Колках, виховує трьох синів. Марійка – у Незвірі біля Рожищ, має двоє діток. Найменша Ангеліна ще навчається на кухаря у Колках. Живе із матір’ю. Чоловік цієї жінки трагічно загинув ще сім років тому.
Іван, котрий був другий за віком серед дітей, поліг 8 травня 2022 року. Пішов воювати ще під час АТО, підписавши контракт, пробув у війську три роки. Потім на короткий час повернувся додому і знову на контракт. Служив у 24-ій окремій механізованій бригаді імені короля Данила. Був добрий, працьовитий, завжди щось робив – і вдома, і на пилорамі, і в ліс за ягодами охоче ходив.
Після його смерті молодший брат Андрій довго не міг заспокоїтись. Дуже боліло. Хотів піти воювати одразу, аби помститись за брата, але рідні просили не поспішати. Він послухав і поїхав на заробітки в Польщу. Але невдовзі повернувся і пішов добровольцем. Сам звернувся до ТЦК у Ківерцях. Спершу потрапив в якусь іншу бригаду, а потім попросився в 24-ту, бо хотів служити саме в тій бригаді, де був Іван. Так і сталося. Пробув у війську рік. Загинув Андрій 30 грудня 2023 року від важких поранень, отриманих на Донеччині.
«Обоє були хорошими дітьми. Іван – говіркий, завжди допомагав. Андрій – спокійний, стриманий, але якщо вже за щось брався – то робив старанно», – згадує мама Світлана Анатоліївна.
Сестри добре ладнали з братами. Іван більше спілкувався з Ірою, з якою був особливо близький і багато чого їй розповідав. Але просив: «Мамі не кажи, аби не переживала». А коли ненька питала у синів: «Як ви там?» – завжди відповідали: «У нас все добре. Аби в тебе все було гаразд».
Хлопці дбали про рідних, допомагали, завжди щось привозили на подарунки і матері, і сестрам із племінниками. Скуповували будівельні матеріали, планували добудувати дім, поставити паркан. Тепер вже все це завершили їхні рідні, як того хотіли Іван та Андрій.
Мама каже, що знайомі й односельці не забувають хлопців. Кажуть – завжди привітаються, завжди поспілкуються. На Провідну неділю багато хто підходив до їхніх могил, помолився, згадав добрим словом.
«Дуже болить, – говорить мама. – Іван і Андрій – ще мали жити. Ще тільки мріяли, будували плани. А тепер щодня – тиша…»
В ЗСУ ще служать два її рідні брати – Анатолій і Петро. Обоє мають власні сім’ї. Один живе в Маневичах, інший – в сусідній області. Один з них, Петро, нещодавно зник безвісти…
«Хочу, щоб була перемога, – каже пані Світлана. – Але для мене вона вже буде з болем. Бо сини не повернуться. Проте саме завдяки таким, як Іван і Андрій, ми всі маємо шанс жити».
Нещодавно місцевий священник запросив матерів і дружин загиблих на зустріч у Колках в школі, де спільно робили мило ручної роботи. Потім відвідали Старосільський жіночий монастир. Говорили, молились і плакали, бо кожна матір та дружина несе в серці невимовну втрату.
Читайте також:
- Героїчно загинув у бою: лучанину просять присвоїти державну нагороду
- Мріяв одружитися та мати дітей: Герою з Волині навіки 26
- За десять хвилин зібрався і пішов захищати Україну: історія полеглого воїна з Волині
Будь в курсі усіх новин
