«Бути дружиною азовця - це важко»: лучанка чекає свого чоловіка з полону

Її історію розповідає «Insider Media».

- Через пів року після знайомства ми почали зустрічатись, це був 2015 рік. Мали різні періоди у відносинах, навіть було, що на певний час розійшлися, але останні три роки ми були разом, він зробив мені пропозицію і ми вже планували весілля. Ми хотіли разом переїхати в Маріуполь, де мій чоловік хотів далі нести службу, і там ми мали будувати наше спільне майбутнє.

- Як ти потрапила в Цивільний Корпус «Азов»?

- Мене туди запросили. Я не дуже спочатку розбиралась, куди я йду. Але зараз із впевненістю скажу, що це мабуть найкращий час, який ми не втратили дарма. Ми хотіли зробити нашу країну кращою. І хоча я дівчина, мені на той час було 16 років, і якщо я не можу, наприклад, піти воювати, я можу піти на якусь акцію і заявити про свою позицію. Я вже тоді бачила, що мій голос щось значить. Взагалі саме молодь є рушійною силою будь-якої країни і її думка надважлива. І хоча на той момент в Україні це тільки починалось, воно вже мало силу.

- Яким було твоє 24 лютого?

- 24 лютого – це жах. Мене тоді розбудила мама, якраз за годину до того, як обстріляли наш військовий аеродром. Тієї ночі я не спала десь до 2 години, все думала – буде війна чи не буде, говорила по телефону зі своїм другом, ми робили всі можливі прогнози. А потім вийшло, що мене через дві години розбудила мама зі словами, що почалась війна і йде наступ на Київ та інші міста.

Я спочатку подумала, що мені це сниться, але коли включила новини, то зрозуміла, що це правда. Тоді я почала будити своїх друзів. Перших хвилини 30-40 я думала, як написати своєму чоловікові. Ну з чого мають починатись такі діалоги? З фрази «Як ти?» чи «Як справи?». Але зрештою я написала і отримала відповідь: «Війна, люба». І все. Тільки одна фраза.

Після цього ще деякий час зв’язок з ним ще був, а коли в перших числах березня Маріуполь оточили, окупанти почали глушити зв’язок і в наших хлопців не було зв’язку близько місяця. Потім, коли він зміг зі мною зв’язатись, я дізналась, що він отримав поранення. А далі ми по три тижні по місяцю взагалі не чули один одного. Востаннє він мені зателефонував за день до виходу з «Азовсталі».

- Ти спілкуєшся з родичами інших полонених? Можливо входиш до спілок чи організацій, наприклад, «Жінки зі сталі»?

- Насправді зараз є дуже багато організацій і фондів, які об’єднують родичів полонених. Я входжу до Асоціації родин захисників «Азовсталі». Її в перші дні після виходу захисників з «Азовсталі» заснувала дружина «Редіса» Катерина Прокопенко та інші жінки, які опинились в такі ситуації.

Вони допомагають в комунікації між родичами полонених, сім’ям, які зараз до всього ще й у статусі внутрішньо переміщених осіб, адже багато з них раніше жили в Маріуполі, Бердянську, інших містах.

Плюс асоціація постійно робить акції, спрямовані на розголос про допомогу полоненим та їх родинам. Також асоціація формує бокси «Нарешті ти вдома» - це допомога на перший час кожному захиснику «Азовсталі», не важливо з якого підрозділу. Так, держава одразу після обміну дає хлопцям бокс з речами першої необхідності – телефон, одяг на перший час, і таке інше. А наша асоціація робить більш розширений бокс. Тобто ми даємо речі, якими можна користуватись і в подальшому. До прикладу хлопцям видають одяг (спортивний костюм, футболки, білизна), але часто вони навіть не мають куди це все покласти. Тому в нашому боксі є рюкзак. Якщо це бійці полку «Азов», то їм дають костюми, в яких вони колись ходили на тренуваннях. До речі, Волинь дуже круто допомогла з формуванням цих боксів».

- Я особисто бачила, як наші хлопці, що перебувають в госпіталях радіють цим боксам, бо вони розуміють, що про них потурбувались, що їх чекали. Адже ти коли в полоні – ти повністю відрізаний від будь-якого зовнішнього світу і загалом від соціуму. Мені здається, що в них виникає думка ніби ти вже забутий. Ти не знаєш як там твоя сім’я, що вона робить, ти не знаєш яка ситуація на фронті і чи Україна не окупована. А тут ти повертаєшся і тобі вручають таку коробку зі всім, що потрібно на перший час. До речі, в боксі ще є крокси і я особисто бачила, як хлопці йдуть потім в магазин купляють значки до них і тішаться.

Я розумію, що збирати кошти на обладнання для воїнів на передову чи автомобілі дуже важливо, але такі речі не менш важливі. Адже ці люди зробили колосальний вклад у ситуацію на фронті і загалом в нашу країну, а тому вони заслуговують найкращого.

- Що ти бачила в очах наших захисників?

- Це не описати. В них така енергетика і сила. Мені здається, що їм навіть було дивніше з цієї уваги, яка до них прикута, ніж нам. Вони трохи соромляться того, що про них говорять як про Героїв, але вони і справді такими є. До речі, я і з дівчинкою ще однією спілкувалась, яка теж в полоні була –  настільки цікава людина. З нею хотілось говорити-говорити-говорити. Наші захисники – це цвіт нації і кожен з них це – Особистість, Людина. Як приклад, за останній час я познайомилися з великою кількістю побратимів мого чоловіка і коли на «Азовсталі» не було зв’язку я писала багатьом з них, щоб хоч щось дізнатись. Так вони ще перед мною вибачались, що довго відписували, бо в них не було зв’язку. І це – про Людину…

- Кожна новина про обмін – це…

- …це – жах. Якщо описати останні 9 місяців, як емоційні гойдалки, то кожен обмін – це вдвічі потужніші гойдалки. Дуже важко. Коли ти 24\7 спілкуєшся з такими ж матерями і жінками, як ти, то без сумніву переживаєш за кожного. Ти думаєш не тільки про свого чоловіка, а як було б круто, якби обміняли ще й чоловіка тієї жінки чи сина тієї. І ця суміш – коли з одного боку дуже велика радість за когось, але і дуже великий сум… Не описати словами. Коли 21 вересня був великий обмін – мені здавалось, що мені дали з моїм чоловіком потриматись за руку і забрали назад…

- Чи спілкуєтесь з родичами тих, кого обміняли. Ми ж розуміємо, що є люди, які настільки виснажені, що певно хотіли б взагалі забути чи викреслити цей період зі свого життя. Чи навпаки від них йде ще більша підтримка?

- Є дівчата, які продовжують з нами спілкуватись, вони розповідають про свій досвід, як налагоджували контакти зі своїми рідними. Є дівчинка, яка народила в той час, як її чоловік був в полоні. Вперше він побачив свою дитину після обміну і на той час дитині було вже три місяці. Так от ця дівчина і досі ходить на всі акції, хоча її чоловік з 21 вересня вже в Україні. Ми знаємо, що в будь-який момент звернемось до цих дівчат за порадою – і вони завжди з нами на зв’язку.

Насправді ми, родичі, дуже сильно допомогли нашим захисникам, тому що ми постійно робили акції та інформаційний шум довкола них. І ми не припинимо, допоки останній Захисник України не повернеться додому.

- Бути дружиною азовця – це…

- Це важко… Зараз є тренд в соцмережах «я так хотіла б бути з військовим». Та хай Бог милує (сміється, - ред.). Ні, насправді я безмежно пишаюсь своїм чоловіком і тим, що він в полку «Азов», тому що це нереальний підрозділ. Але це важко не тільки у воєнний час, а це важко завжди. Бо це відстань, різні графіки. Ти розумієш, яка відповідальність на твоєму чоловікові і поряд з ним не можеш дати собі слабину. Але я знала на що я йшла, бо я його знала ще до цього всього, і я знала, Що йому дає ця служба. Зате 24 лютого я була морально більш готова, ніж дружини інших захисників, яких тільки-но призвали».

- Не можемо обійти ще одну трагічну сторінку цієї війни – Оленівку.

- Спочатку ми побачили цю новину в російських пабліках і думали, що це черговий фейк. Але минуло пів дня і ми вже бачимо, що ця новина з’являється в українських новинах і навіть почали з’являтись відео з місця події. Ми розуміємо, що це правда і починається тотальний хаос. Ніхто не може стримати свої емоції та зрозуміти, де її рідний-близький. Коли з’явились списки – ми зрозуміли, що в ньому тільки «Азов». І коли була спочатку інформація про більше як 200 загиблих – ти розумієш, що шанс того, що там є твій чоловік – дуже і дуже високий.

Того дня я якраз мала їхати в Київ на похорон бійця полку «Азов», який загинув ще в квітні. І про теракт в Оленівці я дізнаюсь за годину до відправки поїзда. Я вагалась, чи їхати чи не їхати, адже розуміла, що це прощання могло просто добити мій емоційний стан. Але так само я розуміла, що пообіцяла дружині загиблого захисника, тому я не могла не поїхати.

Випадково у вагоні потяга я зустріла маму ще одного бійця, з якою я дуже добре спілкуюсь. Дорогою ми говорили і підтримували одна одну. Потім в 5 ранку вона мене збудила і повідомила, що є списки загиблих і поранених і сказала: «Подивись чи немає твого». Я беру телефон, а руки просто ходором ходять… Це такі емоції, коли ти і не хочеш читати цей список, щоб не побачити там ім’я свого близького, але мусиш, щоб впевнитись, що там його немає.

Спочатку я прочитала читаю список загиблих – його там немає. Хух… Далі – список поранених – не саме краще, що могло статись та все ж. І тут його теж немає. Я розумію, що списки неточні і може бути все, але менше з тим. Найгірше те, що у цих списках я бачила знайомі імена і прізвища.

- Я не розумію для чого окупанти це зробили, я думаю це була просто акція помсти. Шкода, що від світової арени ми не побачили жодної реакції. Коли нам боліло.. я заходила і інстаграм і читала, що пишуть інші дівчата – кожній можна було написати, що я відчуваю те саме, слово в слово. В нас були емоції одні на всіх. Я зателефонувала до однієї дівчини і почула, що вона плаче. Вона сказала: «я відчуваю, що він був там». І хоча списків ще було, з’явилась фотографія тіла з червоним татуюванням… Це хороший побратим наших чоловіків і нас тоді просто накрило.

- Давай про хороше. Де ти береш сили?

- Я почала грати барабанах. Почекай, пишуть про обмін…Вже і фото є… Знову не «Азов»…

Я не можу сказати, що в мене є якась людина чи місце, яке дає мені сили, але знаю, що зі своїм чоловіком я дуже пов’язана. І те, що відчуває він – відчуваю я. І навпаки. Я знаю, що я можу в цьому житті розраховувати тільки на себе на 100%. В мене немає іншого виходу. Так, я можу опустити руки і плакати, але якщо я мушу і можу зробити по максимуму все, що від мене залежить, то я буду це робити.

- Якою буде Україна після Перемоги?

- В мене особисто буде дві Перемоги – коли повернуть мого чоловіка і коли Україна виграє у війні. Стовідсотково, що нас чекають дуже складні роки і нам треба буде багато вкладати в свою країну, хоча насправді ми повинні були цим займатись без війни. Наша країна – це найважливіше, що в нас є. Звісно, ще є сім’я, друзі, кохані, але країна в цей рейтинг навіть не стає, бо це щось таке безумовне.

Я готова працювати на благо своєї країни, сидіти якщо треба без світла, води. Я готова на ці всі жертви піти. Наша країна насправді дуже крута і потужна, просто ми чомусь її так не сприймали.

Я вже відвідала 15 країн і те, що Україна багато в чому крутіша відчувалось навіть до війни. Ніде не дають такого сервісу, як в нас і це правда. Навіть у 2018-20 роках дуже відчувалось, що в певних  моментах у нас продуманіше, комфортніше, оперативніше... Зрозуміло, що деякі аспекти нам треба суттєво покращити, але до своєї країни так треба відноситись завжди, а не тільки в такі складні часи. Нам потрібно, щоб від слів «відданість», «патріотизм» бігали мурахи по шкірі. Згадаймо ті часи, коли ми сиділи перший місяць перед телевізором і в нас були сльози на очах від того, які ми насправді неймовірні. Тепер ми маємо досягнути того, щоб у нас таке відчуття було завжди.

- Чи будуєш якісь плани на майбутнє?

- Планів не будую, бо ця війна нас всіх дуже заповільнила. Ми почали нарешті роззиратись по сторонах, дивитись, хто біля нас.

Через війну ми з чоловіком пропустили святкування мого дня народження, його… Ми пропустили власне весілля, але ми домовились з дівчатами, що коли наші чоловіки повернуться – ми будемо парами святкувати всі наші особливі дати…