Рідні сподівалися на дзвінок від захисника, а отримали звістку про його загибель: історія бійця «Вовків Да Вінчі» з Волині

Він був умілим будівельником, турботливим братом і відданим побратимом, чиї вчинки та увага до інших говорили більше за слова. Добрий до тварин, відкритий серцем до людей, хоч і небагатослівний, Сергій назавжди залишиться в пам’яті тих, хто його знав, пише газета «Полісся».

Біографічна довідка, здається, вміщається у кілька рядків, але між ними захована багата історія доброго серця й непростої долі Сергія Гончаренка. Рано втратив батька, тож у юному віці йому довелося взяти на себе відповідальність за сім’ю – маму і брата. Коли мама захворіла, обоє її доглядали. А згодом лишилися тільки удвох, берегли один одного.

Свого часу Сергій здобув освіту у Камінь-Каширському ВПУ, проходив строкову службу. Отримав звання сержанта. Їздив на заробітки на будівництво, часто працював за кордоном. Спеціалізувався на монолітних роботах, в’язці арматури, але його вмілі руки не боялися жодної роботи. Великі будинки, школи, стадіони стали такими ж мовчазними і надійними свідками плину життя, як і їх будівничий. А потім трапилося лихо: чоловік впав із 7 поверху будинку, наслідком чого став перелом тазових кісток. Після тривалого лікування повернувся додому, але уже не міг працювати повноцінно, як раніше. Біль у спині, проблеми зі шлунком і не тільки; якщо піднімав важке – тіло нагадувало про травми без упину.

Однак Сергій навчився жити із болем, тільки жалів, що не вдалося знайти справжнє кохання і створити власну сім’ю, народити дітей. Він горнувся до своїх Руслан (двоюрідної сестри і племінниці) та їхніх сімей, обожнював дітей, і ці любов та турбота були взаємними.

«Пам’ятаю як дядько Сергій повернувся з армії. Високий, красивий, показний. Усе життя він був із когорти людей, які ніколи не скажуть злого на інших. «Не осуди нікого». Схожих якостей я не зустрічала в інших і водночас хотіла володіти такими ж рисами. Дуже добрий, турботливий, жертовний – таким він буде в моїй пам’яті, — розповідає племінниця воїна світла Руслана Кереб. — Попри труднощі він не міг думати тільки про себе. Допомагав іншим, але ніколи не акцентував на цьому уваги. Усе, що було в межах його можливостей, він радо робив і завжди був надійним. Добра дитина з дитинства…»

Близькі кажуть, що у мирному житті, що на фронті Сергій Гончаренко відкидав усі хвилювання про себе, натомість переймався долями інших. Ніколи ні на що не жалівся, не показував, що має труднощі. У нього завжди було «все добре», навіть якщо це не відповідало дійсності.

«Знайомі майже з дитинства. Ми поселилися через дорогу, Сергій був товаришем юності мого чоловіка. Пізніше став свідком на нашому весіллі, а згодом і хрещеним батьком нашої доньки, дуже любив її і зажди цікавився справами. Так уже зо 20 років ми, наче сім’я. Вислів «мухи не образить» – це про нашого кума. Скромний, щирий, справжній. Важко усвідомити, що він уже не поруч», – не може змиритися з гіркою реальністю Альона Митчик.

Сергій Гончаренко став штурмовиком одного з найефективніших підрозділів ЗСУ – першого окремого штурмового батальйону імені Дмитра Коцюбайла «Да Вінчі». На власному досвіді усвідомив, що навіть дійти до позиції – це уже щастя і неабияке випробування. А коли вже лишалися лічені дні до заслуженого відпочинку після чергового тривалого бойового завдання, ворог обірвав життя захисника.

«Ми уже рахували дні, коли дядько повинен був вийти з позицій. У вівторок сподівалися отримати від нього дзвінок, але до того, у суботу, отримали звістку про його загибель у четвер, 11 грудня: складне поранення в ногу внаслідок обстрілу ворожими дронами, а затим і масивна кровотеча», – розповідає про шлях захисника Руслана Кереб.

Каже, «Гончар» традиційно тримав усе в собі, навіть з чоловіками не ділився пережитим. Бойовий досвід не тривалий у часі, але багатий на потрясіння.

Вже в перший вихід на позиції його групу обстріляли дрони. Довго у госпіталі не затримався і попри дошкульний головний біль, погане самопочуття не міг покинути побратимів, і знову пішов на позицію. Сергій Гончаренко сподівався повернутися додому, втілити в життя давні плани, але місцем його останнього подиху стало село Муравка Покровського району Донеччини.

Читайте також: 

• Пройшов не одну «гарячу» точку: історія Героя з Волині
• Останній бій прийняв у Запорізькій області: волинянину просять присвоїти державну нагороду
• Не встиг побачити онуків: Герою з Волині навіки 49