Не встиг побачити онуків: Герою з Волині навіки 49

Історію полеглого воїна розповідає газета «Полісся» 

Микола Синчук завжди був комунікабельним, не існувало особистості, з якою він би не знайшов спільну мову. Він любив живе спілкування з людьми, які його оточують. Завжди щирий та відвертий у своїх висловлюваннях, чесний. Водночас пригортав увагу сторонніх до себе ще й своєю щедрістю та чуйністю, відгукувався на прохання допомогти. Його поважали в селі. Зростав у сім’ї колгоспників-трудівників, був наймолодшим із п’яти дітей.

Після школи відслужив строкову службу прикордонником. А як оженився, взявся зводити поруч і батьківською хатою свою нову. Сам. Був майстром на всі руки. Усе, що було в оселі – це результат його праці. Творчий хист проявляв у плетінні кошиків – з лози та шнурів. Навіть на замовлення людям робив. Тяжкі фінансові часи тоді були. Але старався всюди по сезонних роботах і підробітках добути хоч якусь копійчину. Бо дбав і за будівництво, і за господарство, і щоб діти мали все найкраще.

Останні роки свого мирного життя трудився кочегаром у школі. А як донечки пішли навчатися – треба було забезпечити ще й цю фінансову гілку. Йому було важливо, аби його нащадки жили в добробуті й з малих літ мали засіяну квітом життєву стежку. Певно, тому був одним із перших, хто під час повномасштабної війни пішов захищати країну від окупанта. 

Уже з червня 2022-го Микола Іванович був у війську. У лавах 14-ої окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Був бійцем зенітно-артилерійського взводу мотопіхотного батальйону. Побратими завжди зверталися до нього з повагою та любов’ю, наче до свого рідного – «Дядя Коля». Старший сержант пройшов гарячими ділянками від Донеччини (зокрема, Соледара й Бахмута) до головних битв на Харківщині. На передовій у різні періоди отримав три контузії та осколкові поранення в ногу.

Чужорідні частки так і не вдалося видалити під час операцій. Попри біль продовжував службу. За три з половиною роки тільки тричі короткостроково побував удома. Навіть пропустив одруження своїх дітей і народження онуків, лише в однієї був на вінчанні. 17 листопада захисникові виповнилося 49 літ.

Та найкращий свій дарунок отримав через два дні – йому сповістили про народження першого онука, показали онлайн. А 12 грудня потішився ще й появі онучки. Однак так і не встиг наживо побачити малюків, потримати на руках, поняньчити малечу. Не встиг і викопати омріяний ставок на своєму обійсті, де рибалив би вечорами.

Прифронтові населені пункти Куп’янського району, де перебував воєгощанець, поступово перетворювалися на руїни. Залишки будівель щільно накрила багатокілометрова павутина «ниток смерті» – скляних оптоволокон, необхідних для керування дронів. У повітрі ширилися різні гази, десь падали фосфорні бомби. Існування в цій зоні стало неможливим, навіть якщо ворог тебе й не засік.

15 грудня життя воїна обірвалося під час виконання бойового завдання на позиціях поблизу Семенівки. Онуки, донечки й дружина зустрічали Миколу Синчука вдома, на жаль, у скорботі. Героя з усіма військовими почестями поховали на кладовищі у рідному селі.

Читайте також:

• Йому було лише 24: історія морпіха з Луцька, який загинув у Маріуполі
• Донечка ніколи більше не побачить тата: воїну з Волині просять присвоїти державну нагороду
• Пройшов АТО та фронт повномасштабної війни: історія Героя з Волині