Говорити про війну під час війни — це сповідь: у Луцьку відбувся передпоказ вистави-імпровізації «Червоний борщ»

Для режисера Владислава Маціюка цей простір особливий — він називає його своєю «дитиною», адже разом із командою власноруч готував приміщення: виносив сміття та фарбував стіни. Саме тут народилася ідея поєднати сучасну драматургію з атмосферою затишної української кухні.

Сюжет вистави — це не лінійна історія, а калейдоскоп думок, страхів та вибору, який нині робить кожен українець. Сценарій виник із поєднання двох текстів: «Текст для театру» військової Антоніни Романової та п'єси Оксани Гриценко «Як не стати кацапом». Режисер шукав спосіб говорити про війну без зайвого пафосу, щоб акторам було легше працювати з важким матеріалом.

«Я думав: як акторам грати людей, які загинули на фронті або служили, якщо вони самі не мають цього досвіду? Текст Антоніни Романової — це якраз матеріал, де не треба "грати в драму".

Але його було замало, тому я додав матеріал Оксани Гриценко, який дуже полюбив», — розповів журналістам ВСН  режисер-постановник та художник-постановник  Владислав Маціюк.

Артистка Наталія Мельничук пригадала, що підготовка до вистави припала на початок лютого — період сильних морозів та обстрілів, коли в місті почалися відключення світла.

«Було психологічно складно. Ти приходиш після репетиції, вдома світла немає, тепла немає, бо котел не працює. І в цій темряві ти маєш вчити текст, придумувати історію персонажа. Можливо, цей дискомфорт і допоміг бути максимально зібраною».

За її словами, головним завданням від режисера було уникнути фальші: «Влад казав, щоб не було зайвої патетики. Говорити про війну під час війни — це як сповідь. Тут глядач дуже близько, очі бачать все, ти майже беззахисна. Ти виходиш у своєму тілі, зі своїм настроєм, і раптом люди стають тобі рідними. Хочеться всіх обійняти, бо ми всі тут і зараз».

Для артистки Катерини Панасюк найскладнішим став формат повної відсутності бар’єру між сценою та залом. Жанр імпровізації передбачає, що хід вистави може змінити навіть настрій глядача або повітряна тривога.

«Ти маєш бути одним цілим, зростися з глядачем. Війна — це та точка, яку не треба пояснювати, ми всі когось втрачали. Не потрібно неймовірних текстів, щоб зрозуміти біль іншої людини. Саме це допомагає нам відчувати зал», — зазначила пані Катерина.

Ланкою, яка об’єднала два твори в одну виставу стала кухня — місце, де українці збираються з друзями, діляться болем та надією. А наш борщ, визнаний ЮНЕСКО світовим надбанням, став головним символом цієї єдності.

Постановка була створена у надзвичайно стислі терміни. За словами режисера, замість звичних 1,5–2 місяців, виставу «зібрали» за 18 репетицій (три тижні). Такий темп став можливим завдяки злагодженій роботі акторок — Наталії Мельничук та Катерини Панасюк. На запитання про те, чи розрахована вистава на масового глядача, автор відповідає стримано:

«Ми не намагаємося сподобатися всім. Ми хотіли розповісти історію про наше спільне "тут і зараз", про те, як ми живемо в цій комуні. Багато хто ще не готовий до такого контенту, але кожен, хто прийде, знайде в цій історії щось своє», — розповів журналістам ВСН Владислав Маціюк

Атмосферу постановки підсилював драйвовий та водночас гострий музичний супровід, а саме пісні гурту «Жадан і Собаки». У фіналі глядачі стаюли не просто свідками, а учасниками дійства, куштуючи приготований борщ разом із артистками.

Глядачі високо оцінили таку сміливу форму театрального мистецтва, зауваживши, що постановка майстерно балансує між психологічним тренінгом та глибокою драмою.

«На початку було навіть трохи дикувато — незвичне приміщення, особлива подача... Але потім приходить адаптація, і ти починаєш бачити все інакше. Це не рівень аматорства, це — верх майстерності. Можливо, не кожен оцінить одразу, адже до такої глибини треба дорости», — розповіла глядачка вистави пані Альона.

За словами жінки, постановка нагадала їй глибоку дихальну практику, де серед натовпу ти залишаєшся наодинці з собою та своїми мріями. В сучасному ритмі це рідкісна можливість просто «видихнути».

Нині у Театрі в укритті діє вільна посадка, а режисер натякає, що цей формат — лише початок його експериментів із пошуком нових сценічних форм.

Читайте також:

• Коли будуть весняні канікули та кінець навчального року у школах Луцька?
• «Це живе в мені»: як у Луцьку пам’ятають Героїв Небесної Сотні
• 40 років серед книг: бібліотекарка з Волині створила театр і рятує сільську книгозбірню