«Дідька лисого вони одержать, а не нашу Донеччину»: історія бійчині волинської бригади

Про захисницю розповіли на фейсбук-сторінці 100 омбр.

Дівчина виросла в селі Довжок Могилів-Подільського району Вінницької області.

Після закінчення школи – у 2020-му – перед 17-річною юнкою постало питання вибору майбутньої професії:

«Обирала між навчанням у педагогічному університеті та Національною академією сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Віддала перевагу таки військовому вишу, – розповідає Руслана, – Було важко, особливо спочатку. Не страшно, бо я не з лякливих, а саме важко. Ще вчора ти сиділа за шкільною партою, а сьогодні вже курсантка військової академії…»

До речі, в академії однокурсники з Інституту морально-психологічного забезпечення дали Руслані прізвисько «Мулан» – на честь головної героїні відомого мультиплікаційного фільму.

«Вочевидь, звернули увагу не лише на східні риси у зовнішності, а і на мій часом доволі войовничий характер», – усміхаючись згадує Руслана.

Хай там як, «Мулан» була дуже старанною і наполегливою курсанткою. Сумлінно опрацьовувала увесь матеріал, який викладачі подавали на лекціях. Та все ж, зізнається Руслана, найбільше… їй подобалися стрільби.

«Дуже люблю стріляти! Коли ми виїжджали на полігон, я тільки і чекала тих стрільб, – зізнається дівчина, – Зі стрілецької зброї найбільшою моєю любов’ю була СВД – особливо, нічні стрільби з цієї снайперської гвинтівки. Також подобалося стріляти з різної бронетехніки – танка, БМП, БТР…»

У червні 2024-го – після випуску з академії та вручення лейтенантських погонів – Руслана Дучалова потрапила за розподілом до 100 омбр. Де й служить впродовж уже майже двох років на посаді офіцера відділення психологічної підтримки персоналу.

До речі, згодом контракт із 100 омбр підписав і 19-річний брат Руслани – Максим. Ще раніше – у 2021-му – до лав ЗСУ за прикладом доньки став батько, Сергій Анатолійович.

«Виросла я на Вінничині – в центральному регіоні України. Навчалася на заході нашої держави – у Львові. А служити довелося на сході – на споконвіку українській Донеччині, – розповідає «Мулан», – До речі, раніше на сході України мені ніколи не доводилося бувати. Але за майже два роки служби тут я просто закохалася у цей прекрасний край – у цих людей і ці неймовірні краєвиди! І коли хтось наважується пропонувати нам «віддати» комусь цей регіон, моєму обуренню немає меж! Так і хочеться вигукнути: «Дідька лисого вони одержать, а не нашу Донеччину!».

Хоча дівчина і зізнається: попервах на Сході було таки лячно через постійні обстріли. Особливо незвично було засинати під звуки канонад.  Допомагала бабусина порада: щовечора молитися і не думати про погане…

Тим часом вдома на Руслану із нетерпінням чекають найдорожчі люди: бабуся Тетяна Миколаївна, дідусь Анатолій Михайлович, молодший брат п’ятикласник Михайло та мама Світлана Борисівна.

Читайте також:

• «Я не можу сидіти осторонь»: медсестра з Волині працює у лікарні й евакуює поранених з фронту
• «Техніку можна відновити, а от життя побратима – безцінне»: історія бійця волинської бригади
• Підрозділ волинської бригади визнали найкращим у Силах оборони України