Люди, яким не байдуже: фотографка з Луцька розповідає про українців і поляків у Кракові

До Кракова лучанка Лідія Кожевнікова з чоловіком поїхали у кінці жовтня позаминулого року. Каже, що причиною поїздки стала зовсім не нелюбов до Луцька чи потреба з нього поїхати, а бажання отримати цікавий досвід у місті, в якому чимало можливостей для культурних проєктів. У житті вона - фотографиня, знімками продовжила займатися і у Польщі.

Попри проживання за межами України, вибухи 24 лютого на Луцькому аеродромі чула сама, бо саме приїжджала у місто на декілька днів. За іронією долі, квитки до Кракова заздалегідь були куплені саме на той день, в який і розпочалася повномасштабна війна.

За кілька днів, 3 березня, вона все ж повернулася до Польщі, де за трохи реалізувала важливий проєкт про українців. А згодом почала працювати над не менш цінним проєктом, але вже про допомогу поляків. 

«Я забронював квартиру на два тижні, але не їхатиму. Поселіть там людей, що приїдуть зі сходу»

- Пам'ятаю, що на початку повномасштабної війни були ролики, як поляки на кордоні приймають українців. Пригадуєте, щось з такого, як ви виїздили з України?

- Перший раз я їхала 3 березня, коли хвиля трохи спала, машин було небагато, то ми і в черзі довго не стояли. Пригадую, коли митнику показували паспорти, він запитав: «Будете, пані, батон?» Ми нічого не зрозуміли тоді. Тобто - батон? Навіщо він? Дівчина, з якою я їхала, запитала у мене: «Хоч батон?», кажу: «Навіщо?», а вона: «Не знаю, він мене запитав». Потім ми вийшли, а той чоловік ще раз перепитав, чи точно ми не хочемо. Тоді просто багато продуктів було на кордоні, бо люди люди приїздили, тому і запитували, чи хочемо.

- У перші дні активізувалася волонтерська діяльність у Польщі,  і серед поляків, і серед українців, що виїхали, рятуючись від війни. Що найбільше запам'яталося чи розчулило?

- В принципі, українці, які були на той момент за кордоном, хотіли відразу долучитися і почати допомагати. В людей є таке, що вони завжди думають, що роблять недостатньо. Я навіть у перші дні здала свою квартиру неподалік центру Кракова, яку винаймала, друзям і знайомим, що їхали з сім’ями. Просто віддала ключі і казала, щоб там перебули.

У перші дні до мене приїхала кума з двома дітьми, з котом, з чоловіком, які розмістилися на 18 квадратах, а я пішла до іншої подруги, що тікала з Києва і яку безкоштовно поселили, тому що дуже багатьох українців тоді селили безкоштовно. Я ночувала у подруги на матрасі, вона спала на підлозі, у моїй квартирі жили куми. Якось так. У тієї подруги, яка вже давно у Кракові, теж жило купа людей.

Ця подруга, в якої я жила на той час, ходила волонтерити у один із центрів, де приймали людей, які приїхали з України і які не знали, куди їм йти. Вони могли там поїсти, переночувати, помитися, дізнатися інформацію про те, куди можна поїхати. Я теж раз там волонтерила, але було стільки охочих, що вже і не було роботи. Навіть ті люди, які проживали у тому центрі,  хотіли приєднатися до цього. 

Насправді, дійсно, якось дуже багато людей почали допомагати, коли ти не просив і навіть не думав про це. У мене є помешкання в Луцьку, яке я здаю через Airbnb. Якось дивлюся: люди почали бронювати квартиру. Думаю: здуріли, в нас війна, а вони хочуть приїхати, до того ж якісь іноземці.

Почалася така хвиля, буквально за два дні, певно, було більше, ніж 7 бронювань. Бронюють, як ніколи: і на кілька днів, і на тиждень, і на місяць.

Почали писати: «Привіт, я не приїду, але мені дуже хочеться вас підтримати. Слава Україні», чи :«Я забронював на два тижні. Я не приїду, але ви можете туди поселити тих, хто бути приїздити зі сходу». Хтось писав: «А можна, будь ласка, 10 доларів від бронювання скинути на допомогу тваринам?» 

Це мене теж не лишило байдужою: на місяць у себе поселила сім'ю з Харкова. Також я маю акаунт на сайті стокових фотографій Shutterstock. Коли почалася повномасштабна війна, компанія скинула всім українцям гроші на рахунок. Я не пам’ятаю скільки це було, але точно не менше 250 доларів.

- Бачила, що ви робили світлини першачків у Польщі. Які ще події, пов'язані із українцями, вдалося відзняти?

- Ще до війни я напросилася на волонтерство у такий портал для українців у Кракові «UA in Krakow». Це онлайн-видання, яке пише про все, що стосується українців. Я просто їм запропонувала фотографувати з подій, яких там чимало. 

Вони дуже активізувалися під час повномасштабної війни, тому що багато українців почало приїздити, які, по суті, нічого не знали. Наприклад, багато приїхало з тваринами, які, скажімо так, були завезені нелегально, тому що потрібно було мати паспорти, чіпи і різні документи.

Люди хотіли їхати далі, наприклад, в Німеччину, куди просто так не пропускали. Їм потрібно було звернутися до ветеринарних клінік. Були такі, які безкоштовно допомагали українцям і українським тваринам. Були й ті, які робили суттєві знижки. 

Я зі своєю кицькою ходила і дізнавалася, де можна зробити, наприклад, стерилізацію чи зареєструватися в міжнародній системі, щоб тваринка могла вільно собі пересувалася. Згодом про свій досвід написала у деяких статтях для видання. 

Певно, найскладніше, але водночас найцікавіше було ходити у пункти розміщення людей. Ми з журналісткою були у місцях, де люди спали просто на розкладачках. Спілкувалися з ними. Звісно, не всі хотіли говорити. Це було важко, тому що ти усвідомлював, у якій ти ще хорошій ситуації. Просто були такі, в яких вже житла не було і які розповідали страшні речі. Це було найскладніше, але і найцінніше з того, що я робила, - показувала реалії

Якщо комусь щастило і хтось отримував кімнату або квартиру безкоштовно у центрі Кракова, то хтось жив у спортивних залах, де на розкладачках було 200-300 людей. 

«Зніміть цю шмату на балконі»

- Ви фотографували, коли до Кракова приїжджали наші військові в шпиталі. Також знімали мітинги. Розкажіть про цей досвід. 

- Коли привезли українських військових на лікування до Кракова, я мала редакційне завдання це все познімати. Це була складна зйомка: потяг ще не приїхав, а я вже мало не розплакалася. Просто в одну мить ти все усвідомлюєш.

До речі, поляки молодці в тому, що поважають персональний простір. Вони всіх журналістів і фотографів, яких було багато, відділили і сказали, щоб за визначену лінію не переходили. Вони відразу попросили не знімати так, щоб були видні обличчя.

Знімала, коли були якісь великі мітинги у центрі Кракова: тоді вони відбувалися о 7-й вечора чи не щодня. Зараз, звісно, їх все менше і менше, але стабільно 10-20 людей там стоїть з прапорами. Час від часу проводяться великі мітинги, коли збирається повна площа. Зазвичай я теж все знімала, навіть ролики робила.

Пригадую, як на початку війни: йдеш на мітингу і плачеш, назустріч теж йдуть люди, які не спримують сліз. Думаєш собі: оце наробили, ці люди, можливо, колись і не знали, де Україна, а зараз йдуть поряд з тобою зі сльозами на очах. Також ходили під російське посольство, тоді поляки кричали, щоб шмату на балконі забрали (російський прапор, - ред.)

Такий цікавий випадок був: у центрі Кракова розміщено декілька посольств: американське, німецьке, французьке, і коли під них підходили, один і той самий чоловік щоразу говорив промову. Ти стоїш собі, слухаєш той текст вп’яте, але думаєш: «А скільки він ще мов знає?»

- До речі, а ви, коли йдете Краковом, то відрізняте, що це українець йде назустріч?

- Не завжди, тому що багато російськомовних. До 24 лютого я й сама була така. У мене бабуся і тато - з Росії. Я в садок не ходила, я з бабусею завжди була і навчалася в російськомовній школі в Луцьку, де вона вчила малювання.

Я не розуміла для чого розділяти мови, але, як кажуть зараз: «Коли ти перейшов на українську? - Прокинувся 24 лютого». Приблизно так і відбулося.

До того ж у нас в сім’ї ніколи не було розмови про те, що російська мова виникла тут примусово, що утискалася українська. Але коли почала про це все більше дізнаватися, то, відповідно, подумала, а чому б ні. В принципі, українську мову я знала, просто потрібно було перейти. 

Після цього мені теж стало важче сприймати українців, які говорять російською. Є такі моменти, коли ти знаходишся в Кракові, чуєш російську мову і не знаєш, хто це. А це може бути і українець, і росіянин, і білорус. Тому коли до мене зверталися російською мовою і я не була впевнена в тому, хто це, то відповідала польською або взагалі не відповідала.

Була така історія: їхала у трамваї в Кракові, а навпроти сидів хлопчик з бабусею. Вона йому щось говорила російською - я вже так насупилася, але він відповів їй: «Бабусю, а чому ти російською говориш?» Тоді подумала: «А, все, нормальні».

Багато, до речі, поляків вчать українську мову, а портал «Українці у Кракові» почали проводити клуби спілкування українською, тому що багато людей, які приїхали, були з Одеси, Дніпра і які казали: «У мене така проблема: я б говорив українською, але мені немає з ким». 

Людям соромно, що у них не все вдається. Це як і з іншими мовами: коли ми вчимо англійську чи польську, соромимося, що чогось не знаємо і можемо помилитися.

«Але велика повага їм, тому що розумієш, що вони намагаються, а хтось - зовсім ні. Вони мають самі до цього дійти, тому що я по своєму досвіді знаю, щоб мені там не говорили, поки сама для себе не вирішу, то нічого не буде»

Не просто українці «понаїхали», а впливають на культурний розвиток Кракова

- За час повномасштабної війни ви зреалізували важливий проєкт, пов’язаний зі світлинами, про українців. У чому він полягав і що в результаті вдалося втілити?

- Ще в січні я подавалася на одну стипендію у Кракові. Вийшло так, що заявку відправила за день до дедлайну, бо зовсім забула. У квітні повідомили, що я отримала стипендію для проєкту «Українські мрії». Хотіла розповісти про українців, які живуть у Кракові, показуючи, що ми не просто «понаїхали» і позабирали їхні роботи і пільги, а насправді впливаємо на розвиток культури польського міста.

Проте почалася війна і проєкт набув нових барв. Окрім того, що є люди, які вже багато років в Кракові впливають на розвиток та культуру міста, варто показати українців, які приїхали через війну і не сіли на шию, а почали шукати роботу, стали допомагати іншим і Україні.

Будучи в такій ситуації, вони знову ж таки примножують все корисне і класне, що є в Кракові, і є такими амбасадорами України там. Цей проєкт є і польською, і українською, власне, для того, щоб розповідати про тих українців, про яких варто говорити.

Зараз я вже допрацьовую його. Серед 20 учасників є і чоловіки, і жінки, серед яких мисткині, наприклад, і письменниця навіть є, яка, до речі, написала книгу про Голодомор. Це досить потужна книжка, видана німецькою і польською мовами. Німці навіть приїздили у Краків і знімали про неї фільм. Якраз після цього вони і почали говорити про те, що визнають Голодомор геноцидом української нації.

- Це ж наче зовсім нещодавно сталося.

- Так, вона розповіла це мені, коли зустрічалися для інтерв'ю, а вже після цього почали анонсувати всі інші. Багато таких крутих речей відбувається завдяки українцям. На жаль, не всіх, кого я хотіла, мені вдалося доєднати до проєкту, тому що деякі настільки зайняті, що не вдавалося їх перехопити, не могли навіть виділити дві-три години.

Наприклад, одна з дівчат, яку я дуже хотіла долучити, живе у Кракові 7 років. Вона - мама чотирьох дітей. Каже, що якби не діти, то була вже десь на передовій. Вони дуже багато автівок завозять на фронт, називають їх «тачками для ЗСУ». Я робила фоторепортаж про них для українського порталу. Дуже такі цікаві хлопці і дівчата.

Вони викупляють автомобілі, а потім дівчата, бо хлопці ж не можуть, сідають і везуть цю машину тих, хто передасть її туди, куди точно треба. Вони розповіли дуже багато історій. Як казала одна дівчина, у них навіть є антирейтинг з машин, тобто тих, що протрималися найменше. А найменше було дві години. 

Телефонує людина, яка була в тому автомобілі, і каже: «Вибач, дві години - машина вже в решето, але всі живі, лиш одного хлопця зачепило». Вона відповідає: «Знаєш, якщо всі живі - вона своє відпрацювала». Майже всі люди, які є у моєму проєкті, всі у чомусь волонтерять: хтось допомагав фізично, що дуже важливо, хтось інформаційно, навіть у питаннях, як розмитнити щось.

- Це ті, хто жив у Кракові, і ті, що вимушено там опинилися?

- Саме так. Кожна історія чимось цікава... Наприклад, розповідь про мою подругу, яка зараз у Швейцарії. Залишившись одною, вона приїхала до мене 13 березня.

У неї інвалідність, пов'язана із зором і викликана хворобою. Ми вирішили скористатися можливістю і пройти повне обстеження: раптом зір вдалося б покращити у Польщі. На той час українці могли безкоштовно проходити різні обстеження і ходити у приватні медичні заклади. 

Як результат, лікарі сказали, що відновити зір не вдасться, але завдяки моїй подрузі з Кракова і її колезі, ця дівчина зараз перебуває у Швейцарії

На жаль, там теж сказали, що не вдасться відновити зір, тому що після 20 років зорові нерви не мають здатності відновлюватися до попереднього стану. Попри це її у будь-якому випадку намагатимуться адаптувати до повноцінного життя.

Перебуваючи у Кракові і маючи інвалідність, вона хотіла бути чимось корисною, взагалі мати якийсь сенс. Тобто не просто їсти і спати, а допомагати. Тому ми вигадали їй такий мінібізнес: ліпити вареники і пельмені.

Цікаво, що в моєму помешканні немає морозилки, навіть маленької, а для цієї справи вона була потрібна. Ми написали пост у фейсбуці, поширивши його на моїй, на сторінці подруги. Наші знайомі, друзі, навіть і незнайомі люди скинулися коштами і за 24 години зібрали потрібну суму для морозилки.

Пообіцяли, що гроші, коли вона відпрацює, відправимо на допомогу країні. І вже, здається, за тиждень чи за два перші суми вона вже переказала. Згодом відправила 2 500 гривень для благодійного фонду «Відважні», що у Коростені.

Насправді тут річ не в сумі, хоч вона непогана, а історія про те, що людина, яка має інвалідність, яка не може піти на звичайну роботу, долучається до допомоги, що дуже круто. 

«Тендітна дівчинка, на собі суне три тяжкі торби з гуманітарною допомогою»

- Розкажіть ще про героїв свого проєкту. Які вони? Чим ще займаються?

- Розповім про одну дівчину, з якою ми теж дуже цікаво познайомилися. Вона мені просто написала: «Добрий день. Я бачу, що ви фотографуєте на порталі «Українці у Кракові». Мене звати Дарія і я волонтерю. Повинна вести блог для спонсорів про те, що я роблю, але у мене не дуже вдається фотографувати. Можливо, ви могли б мені допомогти зробити кілька світлин?» 

Крім того, що вона має свою безпосередню роботу, вона ще купує речі, продукти для волонтерських пунктів, які здебільшого розташовані на вокзалі в Кракові, тому що переважна більшість людей приїздила саме туди. Їм реба було переночувати, взяти гігієнтічні речі, їжу. 

Дарія їздила пунками і запитувала, що їм потрібно, а потім привозила необхідні речі. Що цікаво, коли я її побачила вперше, то здивувалася, тому що це така тендітна дівчина, але яка на собі суне три величезні торби. Я запитала: «Ти щодня це робиш?» - відповіла, що раз у тиждень точно. Для мене це було дивно, тому що крім того, що це важко морально, так це складно і фізично.

Власне, я зробила їй фотографії і запропонувала стати учасницею мого проєкту. Ця маленька дівчина бере на себе гору цих сумок, тому що їй потрібно рознести це по волонтерських пунктах. Вона з часом мені відправляла фотографії, де йде завішена тими торбами, щоб якось все донести. Тому фізична сила у наших дівчит теж присутня у волонтерській роботі, і немаленька.

- А як ви знайомилися з учасниками, де ви їх знаходили?

- Декого я вже знала, а з кимось знайомиласяз часом. Наприклад, про свою подругу, яка вже чотири роки у Кракові і яка допомогла іншій подрузі поїхати до Швейцарії на безкоштовне лікування, зрозуміло, що я знала. Вважаю, що це супердопомога.

Наприклад, зі ще однією учасницею - українською мисткинею і витинанкаркою Дар’єю Альошкіною, вийшло цікаве знайомство. 

Вона відкрила свою виставку у Кракові, експозиції якої я пішла фотографувати для порталу «Українці у Кракові». Вони поширили фотографії у своєму фейсбуці, а Дар’я прокоментувала, написавши, що фотографії дуже гарні, а фотограф - молодець. Я подумала, а чому б ні і написала їй: «Я той фотограф, що молодець. Мені теж подобаються ваші роботи. Давайте я долучу вас до свого проєкту?» 

Вона - мама трьох дітей. Приїхала до Кракова по війні і своїми витинанками дуже багато допомагає ЗСУ. Її брат, до речі, теж служить в Збройних силах України. Вона, здається, зібрала половину коштів на авто на брата і постійно проводить майстер-класи, кошти з яких відправляє на допомогу.

Один з моїх учасників організували осередок українського пласту у Кракові, а його дружина, яка з України і є лікаркою, в перші місяці робила переклади медикаментів для українців. 

Поляк, який вирішив, що йому не все одно і поїхав евакуйовувати українців

- У вас ще був проєкт про поляків, так?

- Так, єдине, що я його лиш розпочала, тому він тільки набирає оберів. Наразі у мене є тільки дві фотозйомки, але одне інтерв’ю. 

Надихнув мене один поляк, що волонтерить в Україні, зокрема займається евакуацією людей з гарячий точок.

Він - журналіст, що проживає у Кракові. Познайомилася я з ним через одну українку, ще одну учасницю мого проєкту. Йому потрібні були фотографії для власної книги. Відповідно, коли працюю з людьми, спілкуюся з ними, знаходжу спільну мову. Виявилося, хлопець пише книгу про Україну, він волонтер і з 24 лютого більше часу проводить в Україні, аніж у Польщі. 

Вони евакуйовують людей з гарячих точок, розвозять гуманітарку: і споживчу, і тепловізори, і речі для військових. Напевно, найбільше, що мене вразило з його роботи, - евакуація, бо це відбувається з-під Бахмута, Сєвєродонецька й інших міст, де тривали і тривають складні бої. 

Я дивлюсь на нього і думаю: «От собі поляк. Він вирішив, що йому це треба, що йому не все одно і поїхав». 

Всі кажуть: «Поляки допомагають» - добре, але українці теж допомагають. Давайте називати людей своїми іменами, тому що хтось в носі мав, як кажуть поляки, і йому то не треба. Хочеться, щоб їх знали, як не в обличчя, так в ім’я.

Знали, що є такий хлопець, якого звати Куба, який собі вирішив і поїхав під обстріли вивозити українських бабусь, дідусів, жінок, вагітних і дітей, тому що йому не все одно. Хочеться розповісти про нього, розповісти персонально.

І у мене на інтерв’ю, і у своїх соціальних мережах він показує багато про евакуацію: як і де це відбувається, де вони самі живуть. Бувало багато різних ситуацій. Часом на них лаялися і казали, щоб вони йшли звідти, тому що ніхто не хотів евакуйовуватися. Часто це був якийсь п’яний дядько, який за всіх вирішив. 

Сумно, коли рідні домовляються про евакуацію, але ті люди не їдуть. Наприклад, онук, син чи дочка домовляються, Куба з іншими приїздять за адресою, яка може обстрілюватися, але люди відмовляються їхати. Каже, що найважче, - вмовити людей.

Він розповідав позитивну історію, яка його вразила. Одного хлопця, у якого, здається, була інвалідність, вони вивезли у Дніпро. Що зробив цей хлопець? Він розповсюдив інформацію про те, як там добре і безпечно, що люди після цього почали погоджуватися на евакуацію. Навіть його батько, якого довго не вдавалося вмовити, згодився. 

Ще одна з моїх героїнь, хоч я ще не брала у неї інтерв’ю, але я вже бачила, що ця людина робить. Це вже більш старша жінка, яка курує осередком для українських біженців. Це таке селище за Краковом, де розмістився палац. Насправді колись це був палац, потім готель, а зараз у ньому живуть українці. 

Вона піклується про них і постійно намагається організувати якісь заходи чи майстер-класи, аби якось розважити їх. Я вже декілька разів була у цьому місці, фотографувала. 

В один із разів я їздила туди із журналісткою одного польського медіа. Вони хотіли зробити репортаж про місце, де живуть українські біженці. Цікавим було те, що редактору не підійшли фотографії, тому що не було бідних жіночок, які обнімають дітей і ридають, не було «пічалі».

Були просто звичайні люди, які щось там роблять, на кухні щось готують чи мають своє дозвілля. Йому це не підійшло, тобто «А де біженці?»

Вони з того репортажу взяли одну чи дві фотографії: ту, де просто собачка сиділа на руках у дівчинки, і ще якусь таку.

Звісно, ця журналістка засмутилася, їй було незручно переді мною. Я кажу: «Дивись, це навіть така перемога. Бачиш, дехто бачить українських біженців бідними, нещасними, які забилися в куточку». Таке теж є.

Коли ми робили цей репортаж, одна жінка щойно приїхала наче із Запоріжжя, яка постійно плакала і не хотіла говорити, відходила. Я ж не буду бігти фотографувати, як вона ридає, правильно? Відповідно, все те, що ми зняли, здивувало редактора.

- У вашій соціальній мережі бачила, що проводили семінари для іноземців. Що це було?

- Я була в Японії, японці були у мене в Луцьку і в цілому - в Україні. Один із них запронував зробити такий онлайн-семінар про Україну. Каже: «Зараз всі почали цікавитися Україною. Хтось раніше не знав, де це, а зараз така хвиля, всі цікавляться, тому буде добре розповісти про Україну, про її культуру, чим вона вирізняється. Давай зробимо такий семінар». 

Мені здається було десь 250 учасників, більшість з яких - японці. Ми побудували його таким чином, щоб розповісти 10 найцікавіших фактів про Україну. Там було про нашу «Мрію», «Щедрика». Тобто про всі такі речі, які ніби всі у світі знають, але не здогадувалися, що це українці. Українська майстриня провела майстер-класи з виготовлення писанок, бо все відбувалося напередодні Великодня.

По закінченню семінару можна було задонатити на потреби України. Одна з наших колег - українка, яка зараз в Японії, де вчиться, - пов’язана із громадською організацією для українців, тому кошти передали їй.

Старі фото, які можуть багато розповісти

- У вас кілька років тому була виставка «Віра», у світлинах якої показували християнство в Україні. Можливо, зараз народилися якісь ідеї, в яких можна побачити українську культуру?

- У мене наразі є така ідея. До 2014 року ми з сім’єю майже щороку їздили у Крим: то з батьками, то з тіткою, то я в табір  працювати. Крим був кожного літа. Відповідно, у мене лишилося багато світлин ще на плівковий фотоапарат. Я хотіла б зробити якийсь такий проєкт, показавши наш Крим. На них так само можна багато чого прослідкувати: і як мода змінювалася, і стиль, і життя.

Ще одна тема: я написала стипендійний проєкт, щоправда її не отримала, але думаю, що реалізую ідею в іншому. Хочу дослідити і порівняти, як змінювалася культура, одяг, традиції на території західної частини України та східної частини Польщі. Взяти наше пограниччя, області, які межують між собою, і подивитися, що є спільне, а що відмінне. 

Наприклад, віднайти фотографії і дослідити по роках з 50-х. Прослідкувати, як змінювалася мода, які килими висіли на стінах, як декорували стіл на Різдво, що ставили на той стіл.

Я планую працювати більше з людьми, знаходити фотографії через знайомих, соцмережі: «Хто має фотографії 50-х років», наприклад. Все одно у когось вони є. Часом у людей на горищах склади з фотокартками.

До речі, це теж цікаво, тому що давні фотографії теж мають більший зміст. Не було тоді фото заради фото. Були три фотографії, але які зараз багато чого нам розповідають. 

Навіть ці фотографії, як приїздили військові, як люди жили у спортзалах - це документ, тобто фотографії, які за декілька років будуть розповідати про те, що відбувалося зараз. Фото біля ялинки - класно, але воно розповість лише тобі, воно має дуже вузький вплив.

Нас потрібно не жаліти, нам потрібно давати зброю

- Чи змінилося з початком війни сприйняття фото? Тобто усвідомлення сили, яку можуть закарбувати світлини.

- Не змінилося, тому що у мене завжди було таке сприйняття. Я завжди хотіла займатися документалістистикою і відійти від комерції. Натомість коли війна почалася у нас, то я по своєму ступору зрозуміла: або це не для мене, або я не готова. Уявляю, що все ж поїхала у зону бойових дій: знімаю, щось прилетіло, а я просто встала.

Для мене це фотографія, яка викликає повагу. Гарно дівчину можуть всі зняти, але цінність у фото будуть лише для неї, а тут цінність на роки. Я люблю соціальні історії - не люблю фотошоп і постановку. Не кажу, що її не має бути. 

От є подруга, яка ліпить вареники, - класна історія, тоді чому про неї не розказати? Так само є люди, які автівки перевозять, чому теж не розповісти про це? Чи хлопець, який їздить евакуйовувати. Я розумію, що не поїду з ним і не буду там, але показати його і розповісти про те, що вони роблять, підсиливши фото, - це важливо.

- Якби вам потрібно було б кількома світлинами розповісти про цю війну, то які б вони були?

- Вони були б про те, як відпрацьовують ЗСУ. Купа вогню, коли вони стріляють. Показувала б навіть таким чином, що ми потужні, а їм потрібно нас боятися. Багато світлин з понівеченими тілами, які теж є важливими, що є документалістикою й історією, але я б хотіла б показувати нашу міць.

Нас потрібно не жаліти, нам потрібно давати зброю. Тоді ми зможемо захиститися, щоб було менше фотографій, де люди вже неживі.

Текст - Ольга Юсковець

Фото - Лідія Кожевнікова