«Головне — повернутися додому живим»: вчитель з Волині захищає Україну на фронті

Про нього розповідає видання «Нове життя» - новини Любешівщини. 

Свою педагогічну діяльність Михайло Васильович розпочав у 1999 році в Дольській школі після закінчення Бродівського педагогічного училища. Тоді ж його призвали до армії, а після служби він повернувся до педагогічної роботи, але вже у Березичівській школі. Тут створив сім’ю, де разом із дружиною виховує двох синів та доньку.

До початку війни, як і більшість українців, Михайло Марчик працював у школі, дбав про господарство, любив ходити по гриби, на риболовлю,  проводити час зі своєю родиною.

Улітку 2024 року його мобілізували до лав Збройних Сил України. Нині він несе службу у складі 68-ї окремої єгерської бригади на Покровському напрямку.

«Треба захищати своїх дітей, дружину, батьків і всю нашу країну. Це не вибір, а обов’язок кожного чоловіка. Коли ворог приходить у твій дім, ти не можеш залишатися осторонь», — ділиться захисник.

Він зізнається, що війна докорінно змінює людину і її оточення:

«З кимось дороги розходяться назавжди, а з кимось, навпаки, стаєш настільки близьким, що відчуваєш його братом. На фронті справжня дружба й побратимство загартовуються випробуваннями».

Навіть у найважчих умовах бійці знаходять сили для маленьких радощів. Разом із побратимами вони прихистили на фронті котів і собак.

«Тварини теж стають частиною нашої родини. Вони дарують тепло, розуміють без слів і допомагають відчути, що життя триває. Одну кішку я забрав додому, аби вона не залишалася на передовій. Дорогою Аліса (так звуть кішку) віддячила мені народженням п’ятьох кошенят. Це була справжня несподіванка, яка ще раз нагадала, що життя перемагає», — посміхається Михайло.

Наразі воїн проходить реабілітацію після поранення у медичному закладі.

Саме тут він отримав радісну звістку: донька народила первістка. Тож тепер захисник ще й дідусь.

«Після лікування хочу хоча б на кілька днів приїхати додому, обійняти дружину й дітей, побачити онука, відвідати батьків у Лахвичах. Дуже бракує звичайних речей — простого спілкування з рідними, їхньої присутності поруч», — говорить він.

Михайло Васильович зізнається: найбільша його мрія, як і мрія кожного українця, — це мир.

«Усе, чого прагну, — щоб наші діти жили під мирним небом. Наперед плани не будую: головне — повернутися додому живим. А тоді вже будуть і плани, і мрії», — каже воїн.

Читайте також:

• Двоє синів з великої волинської родини стали на захист України
• «Тримає те, що вдома чекають рідні»: історія прикордонника з Волині
• «Коли вдягнув форму ЗСУ, стало легше»: ветеран з Луцька — про мотивацію у війську і поранення