«Коли вдягнув форму ЗСУ, стало легше»: ветеран з Луцька — про мотивацію у війську і поранення

Історію ветерана розповідає Суспільне. 

До повномасштабного вторгнення Геннадій Мазилюк будував мости. Піти у військо чоловік вирішив, коли до лав Збройних сил стали його брати та племінники.

«Мені щось не хватало, а коли вдягнув форму ЗСУ, стало легше одразу. Діти мої, як взнали, кажуть: страшно за тебе, але не соромно. І я всім мужикам кажу: переборіть себе. Ви там дуже потрібні! Ще одне в мене було бажання — я може там і не крепко чимось поможу, ну хоч якусь дитину врятую, чи захищу, чи прикрию собою, чи поможу їй вийти», — каже чоловік.

Лучанин воював на Курахівському напрямку, його підрозділ базувався в селі Михайлівка. Робота Геннадія полягала у тому, щоб завести побратимів на точку виконання завдань та забрати їх звідти.

«Ми вже люди старші, ми міцніші, я морально витримую обстріли, я бачив як ті пацани, в них очі були злякані, а ми, мужики старші, нам як то кажуть: що було, те буде. Ми думаємо, як вийти, поки вони стріляють, бо коли обстріл кінчається починає лізти їхня піхота, тоді вже тяжко, тоді починається ближній бій», — розповідає ветеран.

Умови ведення війни не легкі, каже ветеран. Як йшов на завдання брав з собою повний рюкзак усього: бойовий комплект, більше павербанків та батарей, щоб працювали рації, тепловізор, 2-3 пляшки води та гранати.

«Без води сиділи часом під БМП, вода замерзла, все замерзло, виявити себе не можна було, нічим не нагрієш, то в штани пляшечку води поклав, воно трішки розтануло, сьорбнув водички ледь-ледь, щоб губи змочити, бо перед боєм завжди губи пересихають і горло. Підіймається адреналін, цукор підіймається», — говорить "Михалич".

Геннадій Мазилюк каже, що неодноразово доводилось витягати з поля бою побратимів. З його слів, якщо нести на ношах, то потрібно було четверо людей, а він виносив на собі.

«Брав хлопця на "лелеку", в нас спеціальний шнурок-шлея, на плече закинув, його прив’язав і потягнув. І дотягнув до евака. Весь час з молитвою йшов. В нього було перебите коліно, він іти не міг, а я його притягнув. Людина десь живе зараз», — каже боєць.

Поранення «Михалич» отримав під час обстрілів, забігаючи до бліндажа в лютому 2024 року. Осколками від прильоту покалічило спину, ноги, сідниці і руку. Отримав контузію.

«А та дитина, що сиділа перед мною, потім як мене перев'язував, каже: "Михалич", я в шоці, як би ви не сіли переді мною!" Все пішло мені в спину, а йому пішло б в голову», — розповідає ветеран.

Після лікування чоловік влаштувався на роботу і працює в державній службі охорони.

Читайте також: 

• «Втомилися люди чи не втомилися від війни, ворог не питає»: історія ветерана з Луцька
• У відпустку з фронту - і відразу до храму: дзвонар волинського монастиря третій рік служить у війську
• Проблеми з зором не завадили захищати свою країну: історія бійця волинської бригади