«Горіли машини і люди»: спогади про бої Героя України, який загинув у Бахмуті, а Вічний спокій знайшов на Волині

Народився Максим у Харкові 24 лютого 1982 року. У родині він був найстаршим, мав братів і сестру. Дитинство і юність хлопця абсолютно нічим не відрізнялися від дитинства і юності десятків тисяч ровесників: дитсадок, школа. А далі – строкова служба в армії, яка й визначила його подальший життєвий вибір.

Юнак усвідомив, що вже не уявляє себе без армії, без згуртованого воїнського братства. Тому, підписавши перший контракт у 2005 році, він пішов служити у Чернігівський прикордонний загін, звідки у 2017 році його перевели у відділ прикордонної служби ВПС «Золоте» третього прикордонного загону імені Героя України Євгенія Пікуса, що на Луганщині. 

Місто знаходилося на лінії розмежування з так званою «ЛНР». На той час це був Старобільський прикордонний загін, який згодом перейменували у Лисичанський. Там Максим три роки був безпосереднім учасником активних бойових дій у Луганській області, даючи разом із побратимами збройну відсіч російським агресорам та бойовикам, які прагли завоювати  весь Донбас.

У Золотому він зустрів свою майбутню долю на ім'я Анастасія.

«Познайомилися ми в магазині, в якому тоді працювала моя подруга, а тепер – кума. Одного дня, зайшовши до неї, я побачила Максима. Хлопець мені відразу сподобався Ми розговорилися, а потім почали спілкуватися у Фейсбуці. Згодом зустрілися і через невеликий проміжок часу стали жити разом. А 22 лютого 2022 року, якраз у переддень великої війни, ми зареєстрували шлюб у Попасній, а потім, повернувшись у Золоте, відгуляли весілля. Воно було досить скромним, чисто сімейним. Того ж дня Максиму зателефонували зі служби й наказали прибути з речами. Приїхавши у загін, молодий чоловік поінформував командування, що прибув прямо зі свого весілля, і йому дозволили пробути вдома ще один день», – згадує Настя своє коротке сімейне щастя.

Бій за Кремінну і перше поранення

На світанку 24 лютого Україна здригнулася від вибухів ракет, бомб і снарядів…Почалася велика війна...

Майстер-сержант Максим Стрижак зустрів її на місці служби. Разом зі своїми хлопцями він, не вагаючись, став на захист Вітчизни. Декілька днів прикордонники ще пробули в Золотому, а далі їх наказом передислокували в Дніпро. Потім вони отримали наказ – знову повернутися в Золоте. Та туди хлопці так і не доїхали, оскільки 28 лютого ще на марші надійшов новий наказ – їхати в Кремінну, де Максим із побратимами кілька днів вели жорстокі бої, обороняючи місто, поклавши чималу гору ворожих трупів, поки російські нелюди змогли його захопити. 

Далі їхній загін брав участь у боях в районі Новокраснянки та селища Житлівка. Рівно опівдні 9 березня росіяни розпочали артпідготовку. Під час обстрілу ворожа піхота, намагаючись прорватися в Кремінну, кинулася в наступ на позиції наших оборонців і зайшла в Житлівку. Та мужні українські витязі змогли зупинити наступ, знищивши в тому бою понад сотню ворогів, зокрема «вагнерівців», а двох взяли у полон. Вони збили 2 штурмові літаки СУ-25, знищили 34 укриття противника та десятки одиниць озброєння й техніки, але втримати селище не змогли. 18 квітня Кремінна опинилася у ворожих руках. 

Після окупації міста прикордонники кілька днів захищали Сіверськ.

22 квітня Максим, повертаючись із двома побратимами з бойового завдання в місті Ямпіль, отримав перше поранення.

Волинь, після бойового завдання в місті Ямпіль, стала для прикордонника другою Батьківщиною

«Поряд із машиною, на якій хлопці поверталися, пролетів керований фугас, і в одного з них – В’ячеслава Чичіна здетонувала граната. Хлопець, на жаль, загинув, а мій Максим зі своїм побратимом Андрієм, який гуляв у нас на весіллі, були поранені, – згадує дружина Героя.

Спочатку їх евакуювали через стабілізаційні пункти Бахмута та Краматорська в Дніпро, а звідти – у столичний госпіталь прикордонної служби України. Реабілітацію він проходив у Нововолинську, куди вона з дітьми переїхала після окупації Золотого. 

«Йому дуже сподобалися, як шахтарське місто, так і сама Волинь. А я почувалася дуже щасливою, адже поруч були діти та коханий чоловік. З нами він пробув десь близько місяця», – розповідає жінка.

Після реабілітації молодий прикордонник повернувся вже на нові позиції під Святогірськ. Потім був Слов’янськ, після якого поріділий загін вивели з гарячих боїв й перекинули на ротацію в райцентр Павловичі Львівської області. Звідти Максим мав можливість щодня приїздити на ніч до родини в Нововолинськ. 

Через місяць їх направили на Житомирщину – в Овруцький район, де проходив кордон з Білоруссю. Прослуживши там понад два місяці, 20 грудня, якраз у день народження коханої, прикордонники прибули на Донеччину для оборони міста-фортеці Бахмут. Там Максим Стрижак та його побратими у складі відділу прикордонної служби №1 мужньо і самовіддано билися з у декілька разів переважаючою силою ворога, захищаючи незламну фортецю, про героїзм захисників якої, в народі ходили легенди.

«Як згодом розповідав чоловік, те, що там тоді відбувалося, неможливо було передати словами. Провоювавши кілька років і побувавши в багатьох нестандартних ситуаціях, нічого подібного він ще не бачив. Горіли машини і люди, а випалена чорна земля здригалася від вибухів та вогню, піднімаючи вгору залізо й пошматовані рештки людських тіл…» – з болем пригадує розповіді коханого молода вдова.

«Смерть чоловіка та його побратимів – на совісті командира»

6 січня 2023 року в районі населеного пункту Підгірне Бахмутського району у жорстокому бою з постійно насідаючим ворогом прикордонник отримав друге поранення. У нього влучила куля снайпера. Пробивши два магазини автомата, вона застряла в тілі прикордонника. Побратими змогли винести його з бою й евакуювати в госпіталь у Краматорську.

«Мене не зупинило те, що це місто знаходилося, практично, в зоні активних бойових дій. 8 січня я вже була в Краматорську. Взагалі то я завжди була там, де в той чи інший час, перебував чоловік, починаючи з Дніпра і Києва. Коли з’являлась можливість побачити його, мене вже ніхто і ніщо не могли зупинити День 11 січня був останнім, коли, я бачила Максима живим, бо вже 13 його виписали з госпіталю й він повернувся в Бахмут. І вже того ж вечора був на позиціях, хоч рана ще до кінця не зажила. Наступного дня зв’язку з ним уже не було, а 15 січня близько 9 вечора я дізналась, що Максим загинув», – витирає набіглу сльозу жінка.

Насті зателефонувала подруга: «У тебе все добре?» – запитала. «Не знаю, як тобі та сказати, чи то правда, чи чутки, але мені телефонувала наша спільна знайома Віка, чоловік якої Сергій служить разом із Максимом…». Ще не дослухавши до кінця подругу, Настя зрозуміла, що та хотіла їй сказати. Жінку почало тіпати, а  у грудях розлилася пустота, хоч вона ще до кінця не сприйняла того, що сталося, надіючись, що це якась помилка…

Близько 22 години, зібравшись з духом, вона зателефонувала до командира чоловіка. Той підтвердив, що майстер-сержант Максим Стрижак загинув, як Герой, від вибуху міни.

Офіційне повідомлення загибелі коханого Настя отримала 16 січня. Похоронили його на Алеї Героїв у районі другої шахти в Нововолинську. Там нині мешкає його дружина з 8-річним сином Микитою та майже 3-річною донечкою Катрусею.

15 лютого 2023 року за особисту мужність і самовідданість, виявлені при захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, сумлінне і бездоганне служіння  українському народові старшого майстер-сержанта, командира відділення Максима Стрижака нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ-го ступеня (посмертно). А 23 серпня того ж року він  посмертно отримав високе звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота зірка». Максим – перший прикордонник на Волині, удостоєний такого високого звання.

Обидві нагороди Настя з сином особисто отримали з рук президента в Києві у жовтні минулого року. Дізнавшись, що жінка родом із Золотого, Володимир Зеленський зазначив, що двічі побував у її рідному місті. І як з’ясувалося, якраз у той час, коли в загоні чергував Максим Стрижак. Окрім нагород, родина загиблого Героя отримала також у столиці й ордер на трикімнатну квартиру.

«Мені відомо, що нещодавно начальник відділу прикордонної служби, де служив Максим ще із Золотого, підполковник Дмитро Олексюк, теж відзначений званням «Герой України». Причому, ще за життя. Та, на мою особисту, чисто суб’єктивну думку, цю нагороду він отримав незаслужено, оскільки на його совісті багато втрат підлеглих, яких можна було уникнути. І те, що загинув мій чоловік, – теж на його совісті, бо, коли Максим 13 січня повернувся з госпіталю, йому навіть не надали можливості написати рапорт на проходження медкомісії, а зразу ж відправили на «нуль». Там дуже багато страшних історій, пов’язаних саме з Луганським прикордонним загоном. І це не лише моя думка. У нас на вайбері є група родин загиблих з Луганського загону, де майже кожен її учасник звинувачує пана Олексюка у смерті своїх рідних. З 20 грудня і по 20 січня там загинуло і зникло безвісти дуже багато наших хлопців. Єдине, за що я можу подякувати командирам, так це за те, що тіло чоловіка винесли з поля бою, і я змогла його достойно похоронити. Мені важко уявити, як би я могла жити, якби він вважався зниклим безвісти, або лежав десь у полі», – з болем зауважує дружина Героя.

Важко майже щодня сприймати смерть наших захисників. Ще важче знайти слова втіхи й підтримки для їхніх рідних та друзів. Це невимовний біль та непоправна втрата, яку важко пробачити окупанту, а тим більше забути. Вічна слава і пам'ять усім Героям, які журавлями злетіли у піднебесся, аби Україна стала вільною, незалежною та квітучою землею.

Валентина САВЧУК

Читайте також:

• Відспівали у храмі, де кілька місяців тому вінчалася: історія жінки-воїна, яка народилася на Донбасі, а вічний спокій знайшла на Волині
• Мріяв бавитися з онуками: серце Героя з Волині зупинилося за кілька годин до 46-річчя
• Герой Леонід Лещук з Волині загинув у день весілля наймолодшої доньки