«Хотілося б померти разом»: історія подружжя з Волині, яке повінчалося після 50 років спільного життя

Через хворобу батька замість навчання пішов пасти корови

Народився Петро Варламович у Яковичах. По закінченні семи класів був змушений піти пасти корови у колгосп. 

«Захворів батько, і комусь потрібно було взяти на себе чоловічі обов’язки. Тож про подальше навчання не йшлося, - ділиться спогадами Петро Хомюк. – Потім була служба в армії, а коли у 1959 році він помер, мене демобілізували, і я пішов працювати електриком. Того ж року познайомився з Тонею. Вона якраз приїхала після закінчення медучилища з Сумщини по розподіленню у наше село працювати у місцеву лікарню. Згодом одружилися і переїхали у Микуличі, бо у Яковичах лікарню закрили. Спочатку винаймали житло, згодом вирішили збудувати власне». 

У ті роки проводили електрифікацію населених пунктів, і Петру Хомюку доводилося постійно бути у відрядженні, через що мало бачились з дружиною. П’ятидні, Черників, Любомльський край, - населені пункти, у яких проводив світло. Робота була не з легких, але платили непогано, і він працював, щоб якнайшвидше звести власний дім. 

«Ми кожну копійку відкладали, і на початку 60-х нарешті збудували будинок. Щоб бути поруч із сім’єю, вирішив змінити роботу. З дружиною тримали господарство: кури, дві корови та коня, мали город. З роками стало все важче доглядати за усім, доньки повиходили заміж та роз’їхалися, тож довелося продати спочатку корів. Коника залишив, ним ще сусідські городи обробляв, та з часом був змушений продати і його. З усього господарства залишилось кілька курок та півень. А ще грядка картоплі, яку обробляю, щоб без діла не сидіти. Встану рано, піду з сапкою, рядок прополю і відпочиваю, потім знову до роботи». 

У 85 співає у церкві, відвідує ярмарки та знає на пам’ять «корону»

Петро Варламович у свої 85 є досить енергійним. Зі слів сусідки Ірини Новосад,  співає у церкві, колись був старостою у ній, відвідує ярмарки у місті, порається по господарству та їздить велосипедом. А ще знає на пам’ять корону, яку колись читали на весіллях, куди його часто запрошували за «дружбу», а також на сватання.

«Ще жодного разу не було такого, щоб у Володимирі був ярмарок, і Петро Варламович не був на ньому. Добирався туди на ровері, і не тільки у місто. Пам’ятаю, якось нарвав вишень та повіз до сестри, котра проживає у Володимирівці, та якраз мала пироги пекти. А за кілька годин поїхав знову, привіз випічку та пригощав сусідів».

Люди дуже поважають і шанують цю чудову подружню пару, яка є взірцем подружнього життя та прикладом того, як потрібно любити й поважати один одного. Їх завжди запрошують на різноманітні заходи та свята, між собою односельці називають талісманами села. Ніхто ніколи не чув, щоб вони сварилися і дорікали один одному. «Ти ж мене не будеш сварити», - каже Митрофанівна Варламовичу, коли щось забула зробити. «Ти ж не хотіла так вчинити, правда?», - відповідає він. На перший погляд, такі прості слова, а як багато значать у стосунках». 

 Повінчалися через 50 років, а діти влаштували вдома сюрприз

Через п’ятдесят років спільного життя подружжя Хомюків вирішило повінчатися. Підштовхнув до цього рішення священник місцевої церкви, у якій Петро Варламович був старостою.

«Якось у розмові він поцікавився, чи ми вінчані? А хто у ті часи вінчався? Тоді ж церква під забороною була. І порадив закріпити шлюб небесах. Пам’ятаю,  прийшов до храму й кажу півчим, щоб не розходилися після служби, бо буде вінчання. Ті стали гадати, хто ж молодята, бо ніхто того дня не одружувався? Яким же було їхнє здивування, коли дізналися, що то ми з Митрофанівною. А вдома на нас чекав сюрприз від дітей, котрі влаштували застілля». 

У розмові чоловік з особливою теплотою та ніжністю розповідає про дружину, яка для нього є найдорожчою людиною  у світі. Він дякує Богу за прожиті разом роки, і просить у нього лише здоров’я для обох, бо за життя не раз переконувався у тому, що воно є найціннішим подарунком від Бога. 

Якось на нього впав стовп, і він пів року був прикутий до ліжка. Увесь цей час за ним доглядала Митрофанівна. Іншим разом впав з верби на сокиру і поламав ребра. А ще був випадок, коли з дзвіниці падав. В результаті довго оговтувався у лікарні. 

Про секрет щасливого шлюбу та останнє бажання Петра Хомюка

На запитання: у чому секрет щасливого подружнього життя, Петро Варламович відповідає, - у коханні. Як немає кохання, нічого не втримає.

«Коли хтось каже, що любов минає, скажу, то не любов, а забава. Сьогодні люди розпещені, не знають, що таке справжнє кохання та праця. Коли ми побралися, нам жодною копійкою ніхто не допоміг. Пригадую, як будувалися, і я їздив коником по очерет. А вечорами з Тонею, мамою та бабусею сідали та кожну очеретину чкурували та слухати радіо, бо телевізора ще не було. А коли штукатурили хату, Митрофанівна підносила майстрам цементний розчин, бо я на той час був у відряджені. І це при тому, що вона була змушена ходити на виклики у будь-яку пору доби та за будь-якої погоди. Але жодного разу не докоряла мені, що мусить справлятися з усім сама». 

Петро Варламович пригадує, як неодноразово вночі дружина вставала і бігла до хворого. До кожного ставилась з любов’ю і турботою, була дуже відповідальною. За це люди поважали та любили її. 

«Якось поїхала на курси підвищення кваліфікації, а одній жінці прийшов час народжувати. Ввечері вона вже була у неї. Приходить додому і плаче. Питаю, що сталося? Відповідає, не має кому завезти у пологовий. Зв’язку тоді не було. Я встав, пішов під’єднав зв’язок та викликав швидку, яка забрала породілля. Не було жодного дня, щоб її не викликали. Якось мали їхати у гості, я вже завів мотоцикл, як надійшов виклик. В результаті довелося їхати самому». 

Та одного разу трапився прикрий випадок, який ледь не коштував Антоніні Митрофанівні позбавлення волі. Отруїлася дитина, і вона викликала швидку та повезла її у лікарню. На жаль, дитя померло, і батьки звинуватили фельдшерку. На час слідства її відсторонили від виконання службових обов’язків. Та люди стали на захист, почали писати у різні інстанції, навіть з Києва приїжджали кореспонденти, і її повернули.  . 

«Ми прожили щасливе життя, і дякуємо Господу за кожну мить, проведену разом. Не знаю, скільки нам відведено часу, і коли прийде остання година, але хотілося б померти разом, - говорить Петро Варламович, і додає, що таке не часто буває у житті. - Однак у селі був випадок, коли ховали подружжя в один день. Спочатку померла дружина, і коли труна з тілом стояла у хаті, її чоловік пішов в іншу кімнату прилягти і не прокинувся. Поховали їх в одній могилі. Митрофанівна жартома каже, що старість застане мене у дорозі. Вона вже застала, але вдома. А от смерть може застати будь-де. Але на все воля Божа. Та якщо судилося ще пожити, хотілося б залишитись при здоровому глузді та пам’яті, і не бути тягарем для рідних». 

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також:

• Одна мрія на двох: багатодітне подружжя лучан під час війни усиновило п'ятеро малят
• 42 онуки та правнуки: на Волині бабуся відзначила 95-літній ювілей
• Хотіли закрити бізнес, але вирішили допомагали людям: історія подружжя з Луцька, яке пече і возить хліб на схід