Хотів після війни стати рятувальником: волинянин Валерій Мартинюк загинув за місяць до закінчення контракту

   

Старший солдат механік-водій 14 ОМБР імені князя Романа Великого із позивним «Кіндер» народився і виріс у селі Ласків Володимирської громади. Після закінчення дев’яти класів вступив до Нововолинського ВПУ №1 на слюсаря, згодом продовжив навчання у Червоноградському гірничо-економічному коледжі. Практику проходив на базі шахти №9 «Нововолинська». Коли прийшов час йти до війська, ухвалив рішення замість проходження строкової служби підписати контракт. Відтак, 11 червня 2019 року став військовослужбовцем 14 ОМБр.

«Щоб попрати одяг, місцевим платили 500 гривень»

 «Ми на той час були у Польщі на заробітках, вже по поверненню дізналися про те, що син став контрактником, і у складі бригади вирушив на схід, - розповідає батько загиблого воїна Валерій Мартинюк. -  Звідти телефонував і запевняв, що у нього все добре. Ми з дружиною зайвих питань не ставили, для нас головне – аби був живим та здоровим.

Лише одного разу поділився, що для того, аби випрати речі, платили місцевим по 500 гривень. Це було у Донецькій області. Ті говорили, що вони багато заробляють, і можуть собі це дозволити. А те, що військові їх захищають, не бралося до уваги».

Батько героя зізнається, що син міг відслужити строкову службу та поїхати за кордон на роботу. Однак, не захотів. І додає, що якось йому довелося побувати в гостях у товариша, котрий виїхав з матір’ю з Лисичанська, й оселився в одному із західних регіонів України. Навіть більше, певний час у нього пожити й попрацювати там. Після повернення додому, навідріз відмовився покидати країну, сказав, що дуже любить рідну землю, бо вона найкраща у світі. 

16 січня розпочалося завантаження техніки для відправки на полігон. Валерій подзвонив батькові й попросив забрати його додому на ніч. «Я так не хочу спати у цій залізяці у такий холод», - сказав він телефоном. Наступного дня їх відправили на Рівне. Тоді востаннє Валерій Мартинюк бачив сина.

«На війну старший та молодший сини вирушили разом, тільки в різних підрозділах. Валерій – водій-механік БМП, Дмитро – танкіст. Телефонували зрідка, про те, що коїться на фронті, не розповідали. Якщо хтось із них довго не брав трубки, інший телефонував до нього, і тоді давав знати нам з матір’ю, що з ним усе гаразд.

Одного разу подзвонив Дмитро й розповів, що бачив, як Валерій під час боїв за Макарів виставив голову з БМП і стріляв по ворогу. Ще тоді зауважив, що той навіть не намагався хоча б трохи сховатись. Така безпечність могла б дорого коштувати йому. Але, знаючи його характер, перечити було марно. Востаннє, зі слів старшого сина, вони бачились 11 березня під час боїв за Київщину», - каже батько.

Дмитро підписав контракт із ЗСУ роком пізніше за брата. Зізнається, не міг спокійно сидіти вдома, коли молодший боронить його спокій. На службі  познайомився з майбутньою дружиною Юлею, котра служить медиком у 14 ОМБР.

«Я вступив до лав ЗСУ швидше через брата. Для мене Валерій став взірцем мужності, коли у свої 18 взяв до рук зброю і поїхав на схід, - зазначає Дмитро.  Тож  не міг вчинити інакше. Одного разу він зізнався, що хотів би теж стати танкістом. Та я відмовив. Жартома ще тоді сказав: який із тебе танкіст? Твоє – БМП. До слова, я служив строкову службу у 51 ОМБР, та перед тим був навчальний центр «Десна», де й отримав навики танкіста».

«Якби  ви знали, яке пекло тут, важко уявити, яким воно є насправді»

Бойовий шлях Валерія пролягав через найгарячіші точки, серед яких  - Маріуполь, Херсон. Під час одного з боїв йому уламками снарядів посікло ноги, і він потрапив до шпиталю. Два тижні не давав про себе знати батькам, потім пояснив, що не було зв’язку. Не хотів, щоб переживали. Одужавши, повернувся на фронт, до своїх побратимів, і був разом з ними до того фатального травневого дня, коли уламок ворожого снаряду обірвав його життя.

 «Про поранення сина дізналися від його побратима 17 травня, -  продовжує ділитися спогадами мама Валентина Андріївна. – Я подзвонила Валерію, та він ледь говорив. Це були його останні слова. Згодом ще намагалися телефонувати, але ніхто не відповідав. Вже потім дізналися що разом із хлопцями потрапив під обстріл у Запорізькій області, та отримав поранення несумісне з життям. Після чого зв’язок із ним обірвався. Згодом на його сторінці у соцмережі натрапили на допис, у якому зізнавався друзям у тому, що там коїться справжній жах. «Якби  ви знали, яке пекло тут, важко уявити, яким воно є насправді», - писав він». 

 Понад тиждень Валерій вважався зниклим безвісти. До його пошуків долучилося чимало людей. Серед них - волонтер з Нововолинська Валерій Курстак, котрий зумів знайти  волонтерів у Дніпрі, які шукали воїна по лікарнях та моргах, і, зрештою, їм вдалося його знайти. Військовий капелан Микола Собуцький погодився забрати тіло з смт. Васильківка, та доставити до рідної домівки.

Віднайти потрібні слова та дати відповіді на запитання рідних загиблих у будь-яку пору доби помагали лікар-паталогоанатом з Васильківки Костянтин Саразов та  його медперсонал.  Інна Приймак, котра є родичкою сім’ї Мартинюків, і яка організувала пошуки Валерія, дякує кожному, хто допомагав та підтримував у важкі моменти. І зазначає:  усі ці люди заслуговують на шану та повагу, бо виконують непросту роботу – сприяють тому, щоб кожен герой міг віднайти вічний спочинок на рідній землі.

З нетерпінням чекав на закінчення контракту, щоб стати рятувальником

«Про смерть брата дізнався 23 травня. За збігом обставин, того дня під Бахмутом перебували наші волинські волонтери, серед яких - Еля Коротинська, - розповідає Дмитро. - З нею поділився наболілим, а саме, що немає як забрати брата з моргу. Вона посприяла тому, щоб його доставили до рідного села, а також разом із ними я доїхав додому.

Не знаю, як так вийшло, що він вважався зниклим безвісти. Ймовірно, не останню роль у цьому відіграв факт відсутність армійського жетона, який Валерій ніколи не знімав. Інколи я цікавився, чи не заважає він йому у повсякденному житті? На що той відповідав, що не відчуває його. Однак чомусь так вийшло, що його не виявилось на ньому після загибелі, як і телефона, у якому зберігались світлини брата.

Можливо, його тіло вдалося б швидше ідентифікувати та повернути додому. Не можу змиритися із тим, що більше ніколи не побачу його. Так не повинно було статися». 

«Син з нетерпінням чекав на закінчення контракту, оскільки дуже хотів стати рятувальником. Він у нього закінчувався 11 червня, а загинув менш ніж за місяць до цього,  - говорить батько загиблого. - Зрозуміло, ніхто б його не звільнив під час воєнного стану, та залишалась надія на те, що одразу по завершенні війни міг здійснити мрію. У планах також було одруження. Якось у розмові зізнався, що по поверненні додому ожениться. Не судилося. Як і не судилося повернутися додому. Утім, коли приходить у снах, запевняє, що живий. Мабуть, таки у Бога всі живі. Та нам, батькам, завжди болітиме і кровоточитиме рана, і  біль ніколи не вщухне».

Поховали Героя у рідному селі Ласкові. Посмертно його нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. 

Жанна БІЛОЦЬКА для ВСН

Фото з архіву родини

Читайте також: 

• Вдова прикордонника, який загинув у перший день вторгнення, переїхала на Волинь, а його батьки - до Росії
• Володимирчанин Андрій Сапіга на війну пішов добровольцем. Він не став чекати на повістку, а у перші дні повномасштабного вторгнення вирушив до військкомату, бо вважав захист рідної землі чоловічим обов’язком. А вже у вересні рідні отримали страшну звістку про його загибель. Це сталося напередодні весілля його доньки.
• Євгеній Ворошик з позивним «Багряний» у 2013 році підписав контракт із ЗСУ та став на захист України. Пройшов усі гарячі точки Донбасу, одружився, мав безліч планів на майбутнє. Однак все обірвалося в один день. 4 жовтня під час виконання службових обов’язків він отримав поранення несумісні з життям.