Історія довгожительки з Волині Наталії Борисюк

Волинянці Наталії Борисюк нині 93 роки. Жінка проживає сама у батьківській хаті в селі Городок, нині Камінь-Каширського. Дітей у неї немає, тож з побутом допомагає родина.

Історію довгожительки розповіло Суспільне.

Нещодавно 10-річний Денис Борисюк, який доводиться двоюрідним онуком Надії Федорівни, разом із вчителькою Тетяною Шеметюк написали пошуково-дослідницьку роботу «Історія держави у долі моєї бабусі Наталії Борисюк». За підсумками обласного конкурсу посіли третє місце.

«Мене саме зацікавили спогади Наталії Федорівни, бо вона народилася в 1932 році. Це теперішнє наше село належало до Польщі. Далі прийшла радянська влада в 40-му році. Була німецька окупація, знову прийшла радянська влада і знову вже стали незалежною Україною. Бабуся за свій вік прожила під п'ятьма владами», — розповідає Тетяна Шеметюк.

Найбільше мріє дожити до закінчення війни: історія довгожительки з Волині, яка за свій вік прожила під п'ятьма владами

Денис Борисюк зараз навчається у 5 класі Городоцької гімназії. До бабусі Наталії приходить разом з мамою Мирославою і меншим братом Максимом, допомагають принести води, наносити дрова у хату, розтопити грубку.

«У школі у мене є історія, я її дуже люблю, а тут ще й про свою бабусю виникла можливість написати. Ідея була Тетяни Іванівни. Ми домовилися, що писав я, а Тетяна Іванівна перевіряла помилки і так написали роботу», — розповідає хлопець.

Наталія Борисюк народилася за Польщі, коли їй виповнилось 7 років, розпочалася Друга Світова війна. Село опинилось під радянською владою, а 1941-го Городок окупували німці. Після закінчення війни, розповідає бабуся, закінчила чотири класи, у господарстві потрібно було допомагати, тому батьки не планували подальшого навчання. Вчителька переконала їх не забирати дитину з школи.

«Я вже ж переростком була. Батьки не хотіли, взутися не було в що, вдітися. Але документи за час війни згоріли, то мене на два роки меншою записали і так я 7 класів кінчила», — розповідає Наталія Борисюк.

Після школи жінка пішла працювати обліковцем у колгосп, оскільки вміла писати та добре знала математику. Подальшу освіту здобула у Горохівському технікумі. Повернулась у рідне село працювати бухгалтером у колгоспі.

«У 1947-му році батькове господарство мало один плуг, один віз, землі 10 соток, жеребець був, кобила, 2 корови, 1 телиця, 1 теля, 5 овець. Після того перепису все потім у колгосп віддали. Колгосп усе забрав, тільки одну корову залишив і овечки», — розповідає про створення колгоспів довгожителька.

Наталія Борисюк каже, що радянську владу ніколи не любила, бо завжди відчувала себе українкою.

«Ми — Україна, ми люди. А хто люди? Це капітал. Нема дорожчого, нічого, як людина. Людина — це капітал. Нема людини, не буде тобі ні літака, ні чорта, ні диявола. Куди треба, - туди українці. Побудували БАМ, побудували шахти, наша молодь там у шахтах засіла. Там поженились, там їхня доля», — говорить бабуся.

У молоді роки, розповідає Наталія Борисюк, вишивала та ткала, проте майстринею себе не вважає. Зберігає у куфрі старовинну материну вишиванку, якій понад 100 років. У ній, каже бабуся, вінчалася її мама.