Життя було сповнене випробувань і труднощів: історія медикині з Волині, яка хотіла стати вчителькою та артисткою

Вихована в багатодітній родині із двома сестрами та трьома братами, Ніна росла у колоритному селі Велика Яблунька, де її батько, Максим Іванович Старко, був головою радгоспу «Маневицький», а мама, Олена Йосипівна, – ланковою. У родині панувала відданість праці, велика любов і підтримка один до одного, - пише газета Нова доба.

На жаль, її матір пішла з життя досить рано – у сорок років. Проте батько, який невдовзі одружився вдруге, завжди підтримував своїх дітей і навчав їх бути сильними.

Ніна закінчила місцеву школу та, здавалося б, мала б стати вчителькою, про що мріяла з дитинства. Але розмова з її старшим братом змінила її життєві плани.

– Я завжди хотіла бути вчителькою. Але брат сказав: «Ти не зможеш працювати в школі, бо діти неслухняні, а ти занадто м’яка. Я вчитимуся на фельдшера, а ти краще йди на медсестру!», – пригадує Ніна Максимівна.

Вона послухала брата і вступила до Ківерцівського медичного училища. Після отримання диплома дівчина одержала направлення на роботу в Прилісне, але відмовилась від нього й згодом вирушила разом із рідною тіткою в Крим. Там її робота медсестри почалась у дільничній лікарні села Солоне Озеро Джанкойського району. Вона підписала дворічний контракт і вирішила будувати своє життя далеко від рідного краю. Саме в Криму вона зустріла свою любов – Миколу, який служив у армії водієм і проживав неподалік у воєнному городку.

– Ми познайомились, і через пів року я вийшла за нього заміж. Після того як він звільнився, поїхали жити на його малу батьківщину до Миколаївської області, але життя з ним було не таким, як я очікувала, – згадує жінка.

Свекруха Ніни відразу почала вороже ставитись до неї через те, що вона була напівсиротою, й стала для молодої жінки справжнім випробуванням. Але, незважаючи на труднощі, Ніна намагалась робити все, щоб зберегти родину. Однак після важких пологів, коли вона народила доньку Тетяну, свекруха забрала дитину і навіть відправила Ніну до психіатричної лікарні.

– Батько із мачухою приїхали і забрали мене додому на Волинь, але дитину свекруха не віддала. Тато ще не раз їздив по судах і, врешті-решт, повернув мою доньку до мене, – каже Ніна Максимівна.

За кілька років, після того, як донька Ніни Тетяна пішла до першого класу, її чоловік Микола приїхав до Великої Яблуньки. Жінка прийняла його. Спершу вони жили разом з її батьком, а згодом отримали власну квартиру в селі. Невдовзі Ніна народила ще одну доньку Світлану, але стосунки з чоловіком не покращились.

– Мій чоловік вів розгульний спосіб життя, нерідко простягав до мене руки. Але все вже минулося, бо він вже відійшов у засвіти, – розповідає жінка.

Ніна Максимівна працювала медсестрою ще в тубдиспансері, що був біля Маневицької колонії. Потім трохи трудилась в новій поліклініці та кардіології районної лікарні. У 1991 році вийшла на заслужений відпочинок.

– Писати свої перші вірші я почала після смерті матері у 1965 році. Пам’ятаю, як раніше часто співали українські народні пісні мої тато й мама. Вже потім своїми віршованими побажаннями я усіх поздоровляла на роботі, й колегам це дуже подобалось. Також у лікарні співала власні пісні, коли просили колежанки, – продовжує моя співрозмовниця. –  Якось я сиділа на пероні вокзалу і нашвидкуруч написала пісню, а приїхавши додому, заспівала її батькові. А він з подивом запитав: «Ти що артистка?». А я й хотіла стати артисткою і вже приїхала поступати в культосвітнє училище в Луцьк. Там саме два хлопця-студенти стояли й запитали в мене: «Красуню, ти звідки?».  Відповіла, що з Волині й назвалась чомусь Анею. А вони: «Приїдеш додому – послухаєш пісню Ганнусю». Коли я приїхала додому, то невдовзі почула пісню по радіо для Ганусі з Маневицького району, яку слухали разом із татом. Тоді я так і не наважилася подати документи, бо ж працювала медсестрою й мала на руках дворічну доньку.

Зараз Ніна Максимівна живе в селі Довжиці у доньки Тетяни й допомагає їй по господарству. Її зять Юрій, котрий брав участь у російсько-українській війні, демобілізувався через травми. Мають шестеро дітей, троє з яких вже одружені. Друга донька Світлана вивчилась на бухгалтера й осіла в Миколаївській області, проживає в хаті діда по батькові. Має доньку й сина. Має Ніна Максимівна вже чотири правнуки.

Жінка активно відвідує місцеву бібліотеку, де є постійною читачкою, а кілька років тому вона навіть виступала на святі до Дня матері в місцевому клубі, де презентувала одну зі своїх пісень.

Буття Ніни Дронік не завжди було легким, але вона ніколи не втрачала віри і завжди знаходила сили жити далі.

Сергій ГУСЕНКО

Читайте також: 

• Зберегла у душі доброту і любов, якими ділиться зі своєю родиною: волинянка відзначила 90 років
• Був єдиним сином: батьку загиблого на війні Героя з Волині виповнилося 90 років
• Присвятила життя своїй родині: довгожителька з Волині відзначила 90-річчя