Медик з великим серцем: історія волинянки, яка довела, що хірургія - не лише чоловіча справа

Тетяна Григорівна розповіла газеті «Нова доба» про свій шлях у медицині, життєві випробування, виклики професії та активну громадянську позицію.

– Тетяно Григорівно, Ви – перша жінка-хірург у Маневицькій лікарні. Чому обрали саме цю складну і традиційно «чоловічу» спеціальність?

– Це була моя мрія з дитинства. Чесно, навіть не знаю, звідки вона взялася. У моїй родині медиків не було зовсім. Але я ще у старших класах школи чітко знала – хочу бути лікарем, і саме хірургом. Спершу вступала у Львівський університет, але не пройшла, хоч школу закінчила з золотою медаллю, така вся відмінниця. Рік пропрацювала в дитячій обласній лікарні санітаркою. Потім вступила в Чернівецький  медичний інститут, який згодом став університетом, а затим Буковинською державною медичною академією. Я чітко знала, що йду в хірургію. Хоча тоді  мало розуміла, що саме мене чекає.

– Вам не було страшно? Це ж надзвичайно відповідальна й важка професія…

– Знаєте, це не страх, а виклик. І бажання. Було багато моментів, коли було складно – морально, фізично. Але ніколи про це не жалкувала. Якби повернути час назад – знову пішла б цим шляхом.

– Як Ви потрапили до Маневич?

– Я народилася й виросла в Луцьку. Після закінчення інтернатури працювала викладачем хірургії у Луцькому медичному училищі. Але дуже хотіла практики – живої, справжньої. Головний хірург тоді сказав: «Є вакансія у Маневичах». Я приїхала сюди у 2001 році – і вирішила залишитися. Спочатку працювала кілька місяців тільки ендоскопістом, потім перейшла в хірургію, не залишаючи й ендоскопію, згодом – займалась і онкологією, але хірургія – це завжди було моє.

− Пацієнти не дивувалися тому, що хірург – жінка?

− Зараз мене вже всі знають, а на початках роботи таке нерідко траплялося. Відкривали двері й питали чи буде хірург, думаючи, що я медсестра.

– Чи доводилося додатково навчатися?

– Звісно. Хірургія розвивається дуже динамічно. Сьогодні ми активно використовуємо лапароскопічні, малоінвазивні методики – це зовсім інший рівень. Додатково проходила курси та стажування по ендоскопії, урології, онкології, маю спеціалізацію по ультразвуковій діагностиці.

– Ви працюєте у професії вже понад 20 років. Як змінилася хірургія Маневиччини за цей час?

– Радикально. Коли починала, не було достатньо обладнання, медикаментів, навіть перев’язувального матеріалу. Зараз у нас чудовий колектив професіоналів у хірургічному відділенні, сучасні технології, нове обладнання, лапароскопічні втручання. Це великий крок вперед. Ми оперуємо з меншим травмуванням, пацієнти швидше відновлюються.

Змінилася також структура захворювань. Останнім часом, на жаль, зросла кількість онкопатологій, судинних ускладнень після ковіду, додалося лікування військових травм.

– Які операції сьогодні найчастіше проводите?

– Дуже різні, але зазвичай і дня не проходить без операції. Районна хірургія: апендицити, холецистити, жовчнокам’яна хвороба, грижі, травми. Починаємо впроваджувати лапароскопічні грижосічення. Військовим надаємо допомогу теж – як із гострою хірургічною патологією, так і в процесі відновлення після поранень, підтримуємо їх в реабілітації.

Війна, тривога, нестабільність – усе це б’є по здоров’ю. Водночас люди часто ігнорують симптоми, відкладають візити до лікаря. А хвороби, на жаль, не чекають.

Щодо травм, то раніше вони були часто пов’язані з кіньми, січкарнями, які, до речі, дуже небезпечні тим, що буквально перемелюють кістки. Якось одній жінці довелося через це ампутувати ледь не всю руку. Зараз же травми часто пов’язані з мотоциклами, автомобілями.

– Як Ви справляєтеся з емоційним навантаженням? Адже життя людей – у Ваших руках…

– Найважче − коли є травми, несумісні з життям, особливо в молодих людей. Коли нічим не можеш допомогти. Такі випадки не забуваються. Це лишається в серці.

Буває, що не даєш ніяких перспектив пацієнту, а він одужує і дякує тобі. Найскладніше ж тоді, коли людина пізно звертається, і ти вже не можеш їй допомогти. Не в поодиноких випадках люди самі себе доводять до критичного стану.

– А як щодо онкохворих?

– Я вела довгий час таку важку категорію пацієнтів як онкохворі. Переконалася, що їхнє одужання набагато залежить від них самих. Є люди, які протягом років із четвертою стадією онко тримаються за життя, а є такі, що навпаки відразу опускають руки.

– Що для Вас є найголовнішим у роботі?

– Надати кваліфіковану допомогу. Щоб пацієнт вижив, одужав. Це сенс усього. Часто – врятувати життя. Іноді – просто полегшити біль. Для мене кожен врятований пацієнт – це маленька перемога.

–  Ви ж ще й активні у громадській діяльності.

– Так, намагаюся не стояти осторонь. Коли бачиш, як можна щось змінити, навіть невеликим внеском – це мотивує. У 2020 році навіть подавала свою кандидатуру на виборах до селищної ради. Але через специфіку виборчої системи тоді депутатом не пройшла. Проте з того часу є членом виконкому. Це виконавчо-розпорядчий орган місцевого самоврядування, де потрібно знаходити компроміси, але я завжди намагаюся тримати свою позицію.

– А що Вас привело до участі в «Активній громаді Маневиччини»?

– Це вже трохи інше. Десь із 2023 року я  долучилася до роботи в «Активній громаді Маневиччини». Тут уже не стільки про владу, скільки про ініціативу знизу. Це можливість піднімати важливі питання, звертати увагу громади та влади на проблеми. Мені це дуже цікаво. Це інший формат, інша динаміка, більше свободи.

– Що саме для Вас найбільш цікаве в цій громадській роботі?

− Все цікаве. Але особливо – можливість підняти важливу тему, заявити про проблему. Так було, наприклад, із питанням дати заснування Маневич. Це історичне питання, яке має значення. Якщо є наукові дослідження, факти, чому ми повинні їх ігнорувати? Треба мати принципи й відстоювати їх.

– Ви не тільки лікарка й громадська активістка, а й мама двох синів, дружина військового. Як поєднуєте все це?

– Як і більшість жінок – якось поєдную (усміхається). Мій чоловік Андрій із перших днів широкомасштабної російської агресії в Збройних Силах України, служить в зенітно-ракетних військах, він розуміє, що таке обов’язок. Ми взаємно підтримуємо одне одного. Сини Юрій та Захар, які ще школярі, також ростуть із розумінням: мама – не просто мама, мама – лікарка. Бувають ночі без сну, бувають дні без відпочинку. Але коли ти на своєму місці – це не тягар, це життя. У мене  надійна підтримка в родині. Без цього було б важко. Професія для мене – не просто робота. Це покликання. І я щаслива, що моя мрія здійснилась.

Читайте також:

• На Волині медики врятували пацієнта з гнійним ураженням легені
• Зі згорілого приміщення до власного цеху: подружжя з Волині виготовляє натуральну пастилу, яку продають у магазинах громади
• Жорстоке вбивство капітана міліції на Волині: син шукає правду про загибель батька