Капітан волинської бригади: «Після поранення не хотів затримуватись у лікарні, шви знімав на позиціях»

Капітан волинської бригади: «Після поранення не хотів затримуватись у лікарні, шви знімав на позиціях»

Це друга війна у житті капітана волинської бригади Петра Мисанюка з позивним «Скеля». Учасником першої волею долі став у вісімнадцять років. Тоді ще був СРСР, і їх, молодих строковиків відправили до Афганістану виконувати інтернаціональний обов'язок, по суті кинули у горнило чужої війни, яка забрала життя багатьох земляків. Він служив у 191 мотострілецькому полку у місті Газні, що на південному заході Кабулу. На щастя, Петру вдалося повернутися звідти живим, та от неушкодженим не вийшло через поранення, яке отримав під час бою.

Вдруге взяв до рук зброю у 2014. Після проходження бойового злагодження на рівненському та миколаївському полігонах, у складі 14 ОМБР Петро Мисанюк вирушив на захист східних рубежів держави.

Їхній підрозділ виконував бойові завдання на маріупольському та донецькому напрямках, під час яких ворог безперервно поливав вогнем, однак бійці гідно тримались і давали відсіч. Прослуживши півтора роки, звільнився. Тоді у нього важко захворів батько, і він змушений був доглядати за ним. Згодом пішов на заслужений відпочинок. Здавалося, дочекавшись пенсії та виростивши двох доньок, можна було спокійно жити. Якби не 24 лютого. 

«У лікарні з пораненням був недовго, шви знімав на позиціях»

 «Того дня зателефонували з військкомату й наказали з’явитися, - розповідає Петро Мисанюк. – А вже за кілька днів у складі мотопіхотного батальйону, перебуваючи на посаді командира взводу, вирушив на фронт. Тримали лінію оборони на південному напрямку. Пам’ятаю, 21 квітня висунулись на підкріплення 8-ї роти, яка вела бій на одній з ділянок. Ворог знаходився метрів 150 від нас і пропонував здатися. Але ми добряче «насипали» йому і відбили атаку». 

Попри безперервні артобстріли, тримали лінію оборони. На жаль, не завжди це вдавалось зробити без втрат. Оскільки, хто б що не казав, у них сильна артилерія, і вистачає боєприпасів. Траплялись дні, коли нашу позицію обстрілювали 80 разів. Це говорить про те, що вони не економлять на снарядах, на відміну від нас. А останнім часом змінили тактику ведення бою. Якщо колись наступ відбувався масово, то тепер заходять у населений пункт не великими групами - по сім осіб, розвідуючи місцевість. За ними йдуть вже більші угрупування – по 14. І третя хвиля – по 30-35. Того дня я отримав скрізне поранення у ногу і мене госпіталізували до Краматорська. Та довго не міг знаходитись у лікарні, бо переживав за своїх хлопців, й попросив їх приїхати по мене. Шви вже знімав на позиціях.

Капітан волинської бригади: «Після поранення не хотів затримуватись у лікарні, шви знімав на позиціях»

Дружина Ліна розповідає, чоловіку пропонували двотижневу реабілітацію, однак той відмовився.

«Я просила підлікуватися, але він категорично не захотів їхати додому. У розмові зазначив: як Господь дасть, так і буде. Потрібно молитися та вірити, і все буде добре. Я маю бути з хлопцями, які чекають на мене».

Щоб не трапилося, ніколи не можна втрачати віри та надії

Петра побратими ніколи не називали на ім’я, лише за позивним – «Скеля». Для них він завжди був взірцем мужності та непохитності. Йому довіряли, до нього прислухалися, за ним були як за скелею. А ще він завжди їм говорив, щоб ніколи не втрачали віри та надії.

«Знаєте, - продовжує ділитися капітан Мисанюк, - для піхоти головне – лопата та якнайглибший окоп. А для кожного воїна – віра у Всевишнього та надія. У важкі моменти лише вони рятують. І їх не потрібно втрачати, щоб не сталося. З власного досвіду переконався у цьому, коли отримав важке поранення, яке ледь не коштувало мені кінцівки. Та навіть у такі моменти вірив та надіявся, що усе буде добре».

Одного дня Петро Мисанюк помітив рух зі сторони ворога. На той час йому довелося взяти на себе обов’язки командира роти, оскільки попередній, на жаль, загинув. На зволікання не було часу. За лічені хвилини разом з побратимами відкрив вогонь по противнику, і той був змушений відступити.

При відступі орки залишили чимало стрілецької зброї та боєкомплектів, які поповнили арсенал підрозділу. Наступного дня по їхніх позиціях почала бити артилерія. Накривала так, що не можна було підняти голови. Це було 5 жовтня. На жаль, тоді загинуло кілька воїнів, Петро отримав важкі поранення. Уламком снаряда майже відірвало кисть та наскрізь пробило стегно. У Харкові, куди його евакуювали, лікарям вдалося врятувати руку та стабілізувати стан. Операція тривала близько десяти годин. Вже потім, коли прийшов до тями, хтось із медперсоналу зізнався, що якби на зміні був інший хірург, Петро міг втрати кінцівку. 

«Тоді ще раз переконався у божому провидінні. Дійсно, хто знає, чи вдалося б зберегти руку, якби тоді був інший лікар. Після Харкова перевели до лікарні у Суми, де продовжив лікування. Тоді до мене приїхала дружина, котра була зі мною усі місяці, допоки не виписали. Увесь цей час телефонували та підтримували мої хлопці, а деякі навіть приїздили, і привезли із собою прапор зі своїми підписами. Їхній візит став для мене приємною несподіванкою, а прапор бережу як найдорожчу реліквію».

Капітан волинської бригади: «Після поранення не хотів затримуватись у лікарні, шви знімав на позиціях»

«Під час перебування у Сумах упевнилася, наскільки у нас сильна та незламна нація, - додає дружина Петра Мисанюка Ліна. – Я приїхала одразу, як дізналася, що чоловіка перевели у сумську лікарню. Квартирне питання допоміг вирішити його побратим, який надав у користування свою квартиру, поки сам воює. Тож жити понад три місяці, а саме стільки часу тривало лікування, мала де. Перебуваючи щодня у лікарні, бачила поранених хлопців та дівчат. Найбільше вразила їхня сила духу. Попри різного ступеня поранення, вони не лише відмовлялися від запропонованої допомоги, а й самі намагалися допомогти та підтримати.

Ніколи не забуду свій день народження, який там зустріла, і який став для мене одним із найкращих. Вранці кур’єр приніс букет квітів. Це була перша приємна несподіванка. Виявилось, їхнє доставлення замовив коханий. Згодом військовий, молодий хлопець з Бахмута, котрий лежав в одній палаті з Петром, привітав мене і подарував торт, за яким сам ходив до магазину, і це при тому, що у нього була поранена нога, якою ледь ступав. Це настільки розчулило мене, що не могла стримати сліз».

Розповідаючи про перебування у Сумах, жінка тепло відгукується про самих сумчан, котрі у перші дні відкритого вторгнення самі відвоювали своє місто, не пропустивши ворога. І це при тому, що кордон з Росією розташований близько. 

«Жителі Сум – великі патріоти, навіть попри те, що багато з них розмовляють російською. Вони усім серцем за Україну, і довели це, зупинивши ворога власними силами. Їхнє гасло – Суми вистоять, і це виявилось правдою. Крім того, на кожному кроці можна бачити патріотичну символіку, яка присутня навіть на їхньому одязі у вигляді жовто-блакитних стрічок».   

Капітан волинської бригади: «Після поранення не хотів затримуватись у лікарні, шви знімав на позиціях»

Для пришвидшення перемоги потрібна важка артилерія

Щодо прогнозів завершення війни, Петро Мисанюк зазначає, для того, аби прискорити перемогу та відбити втрачені, на жаль, позиції, потрібна далекобійна зброя та важка техніка.

«Зі стрілецькою зброєю проти артилерії не підеш. Ми маємо визнати, що проти нас воює хитрий, підступний та жорстокий ворог, яким не варто нехтувати. Бо крім «чмобіків», як ми називаємо мобілізованих, маємо справу з військовими РФ. Особливо варто відзначити морських піхотинців, котрі діють злагоджено та професійно, і з якими довелося мати справу на одному з напрямків. Досить жорстоко поводять себе навіть із загиблими нашими воїнами представники національних меншин. Тому ми усіляко намагалися забирати тіла побратимів із поля бою, щоб над ними не знущалися. На фронті ворог використовує усі методи для того, аби якнайближче підібратися до наших позицій. Траплялися випадки, коли задля цього росіяни переодягалися у нашу форму. Звідки вона у них – невідомо, але їх видавали георгієвські стрічки, які чомусь не подумали зняти».

Як учасник бойових дій в Афганістані, Петро Мисанюк зауважує, афганська війна кардинально різниться з теперішньою в Україні.

«Це - війна артилерії. Там проти нас воювали зі стрілецькою зброєю та РПГ, хоча у нас були танки. Російсько-українська війна є найжорстокішою на теренах Європи з часів Другої світової, а кількість жертв значно перевищує кількість загиблих в Афганістані. Вважаю, певною мірою, люди самі винні у ній. Бо багато хто чекав на руський мір. Тепер до них почало доходити, що це було помилкою, але пізно. На жаль, через них постраждали й ті, хто підтримував проукраїнську позицію». 

Капітан волинської бригади: «Після поранення не хотів затримуватись у лікарні, шви знімав на позиціях»

Насамкінець Петро Мисанюк додає, що дуже вдячний своїм побратимам, з якими мав честь відстоювати незалежність України, і дуже шкодує, що не може бути з ними через поранення. А також волонтерам, без яких було б дуже важко на фронті, і які надавали й надають необхідну допомогу нашим воїнам. Щира вдячність лікарям, яких вважає справжніми героями та ангелами-охоронцями, які цілодобово рятують життя захисників. Серед них – хірург Богдан Вячеславович з Харкова, на жаль, прізвища не знає. Це він врятував майже відірвану руку Петру. Низький уклін медикам з сумської лікарні, зокрема, Заслуженому лікарю України Миколі Яковенчуку та завідувачці відділення ортопедії Наталії Яковенчук

«Ми маємо цінувати нашу незалежність, за яку віддають життя найкращі сини та доньки України. І робити все можливе й неможливе задля перемоги. Інакше нас просто не стане як нації. Лише разом до перемоги!»

Жанна БІЛОЦЬКА для ВСН

Фото з архіву Петра Мисанюка

Читайте також: 

  • Вдова прикордонника, який загинув у перший день вторгнення, переїхала на Волинь, а його батьки - до Росії
  • Володимирчанин Андрій Сапіга на війну пішов добровольцем. Він не став чекати на повістку, а у перші дні повномасштабного вторгнення вирушив до військкомату, бо вважав захист рідної землі чоловічим обов’язком. А вже у вересні рідні отримали страшну звістку про його загибель. Це сталося напередодні весілля його доньки.
  • Євгеній Ворошик з позивним «Багряний» у 2013 році підписав контракт із ЗСУ та став на захист України. Пройшов усі гарячі точки Донбасу, одружився, мав безліч планів на майбутнє. Однак все обірвалося в один день. 4 жовтня під час виконання службових обов’язків він отримав поранення несумісні з життям
  • Хотів після війни стати рятувальником: волинянин Валерій Мартинюк загинув за місяць до закінчення контракту

Можливо зацікавить

Сініцин прогноз

Що буде, якщо Росія окупує Україну: відомий військовий з Луцька дав свій прогноз

Воїн «Сталевої сотки» на псевдо «Каспер» розповів про 15 місяців на «нулі»

Воїн «Сталевої сотки» на псевдо «Каспер» розповів про 15 місяців на «нулі»

Помер від поранення Герой з Волині Ігор Панасюк

Помер від поранення Герой з Волині Ігор Панасюк

Громада не підтримала рішення: на Волині священник сам перейшов з УПЦ до ПЦУ
відео

Громада не підтримала рішення: на Волині священник сам перейшов з УПЦ до ПЦУ

У бою на Харківщині загинув Герой з Волині Олександр Сидорук

У бою на Харківщині загинув Герой з Волині Олександр Сидорук

Востаннє додому повертається молодий Герой з Волині Віталій Яворський

Востаннє додому повертається молодий Герой з Волині Віталій Яворський

Знав, що таке війна не в теорії, а на практиці: в останню дорогу провели Героя з Волині
фото

Знав, що таке війна не в теорії, а на практиці: в останню дорогу провели Героя з Волині

Планує йти на фронт, щоб помститися за смерть коханого: волинянка розповіла про чоловіка-добровольця з Білорусі
відео

Планує йти на фронт, щоб помститися за смерть коханого: волинянка розповіла про чоловіка-добровольця з Білорусі

Ірина Констанкевич
інтерв'ю
фото

«Наше суспільство ще до кінця не усвідомило рівень і масштаб героїзму, який здійснюють захисники», - розмова з народною депутаткою Іриною Констанкевич