«Найбільша підтримка й опора у житті»: багатодітна волинянка у свої 50 має восьмеро дітей та уже шестеро внуків

Про це пише Слово правди. 

Життєві випробування

Мирослава з легкістю розповідає про своє материнство. З усмішкою. Так, немов би ростити дітей справа досить проста. Однак, коли знайомимося ближче, стає зрозуміло, що ця сильна жінка з непростою життєвою історією звикла покладатися лише на себе, розподіляти час, зусилля й любов так, аби огорнути ними всіх найдорожчих у світі людей.

Родом вона із села Обенижі, що на Турійщині. Мирославу із на рік молодшим братом виховували дідусь із бабусею, а коли діти підросли, то пішли навчатися в інтернат. Дівчинка закінчила перший клас у Володимирському спецзакладі, а з другого навчалася у Нововолинському. Там і здобула професію швачки. Роки, проведені у стінах інтернату, сформували особистість, навчили її покладатися лише на себе.

Після десятого класу Мирослава влаштувалася працювати помічницею кухаря у їдальню Володимирського технікуму. За рік вийшла заміж і переїхала до чоловіка у Трускавець. Там мріяла побудувати щасливе майбутнє, але доля розпорядилася по-іншому. У 24 роки овдовіла. Чоловік Ігор у 1997 році помер, а Мирослава із п’ятирічною Іванкою та дворічним Назарієм повернулися у Володимир.

Настав період непростих життєвих випробувань, який лише загартував жінку. Жила з малечею деякий час у квартирі матері разом із нею та братовою сім’єю, а згодом перебивалися на орендованих. Тоді, у дев’яностих, було важко з заробітками, грошей ні на що не вистачало. Мирослава Володимирівна пригадує, що їздила у Хмелівку полоти буряки, щоб дітей зібрати до школи. Тоді за прополених два з половиною гектари платили 250 гривень. Хоч і важко працювала, все ж бували дні, що й хліба не було за що купити. Часом сама могла втамувати голод яблуками, а для дітей старалася подбати про належне харчування.

Дружна родина

 Одного разу Мирослава зустріла Валерія. Він був на той час розлученим, від першого шлюбу мав двох синів. Молоді люди зійшлися, одружилися. Оселилося подружжя спершу в Литовежі, а згодом купили будинок у Стенжаричах.

У Мирослави й Валерія народилося шестеро доньок. Зараз Христині уже 24 роки, Анастасії – 19, Дарині – 17, Анні – 14, Діані – 13, а наймолодшій Вікторії – 11.Цього року дві доньки були випускницями: Настя закінчила педколедж, а Дарина–11-й клас місцевої школи.

Старші діти уже створили власні сім’ї, мають дітей. Іванна працює менеджеркою у нововолинському магазині «Єтаке», Назарій – верстатник, а Христина за освітою кухар-кондитер. Гордиться й тішиться жінка шістьома онуками. – 17-річним Богданом, 11-річною Ангеліною, восьмирічним Максимом, семирічною Меланією, шестирічною Аліною та  Владою, якій чотири роки. Саме бабуся обрала ім’я для наймолодшої онучки, тож зауважує, що дівчинку назвали не Владиславою, а Владою.

«Так хотіла, щоб дитину назвали саме так, адже у мене дівчат «не вистачило» на усі улюблені імена. Мої діти жартують, що оскільки в родині багато дівчаток, то складно обирати, як назвати онуків», – усміхнувшись каже жінка.

У Стенжаричах жінка проживає уже 15 років. Майже два роки тому помер Валерій. Зазнала сім’я ще однієї болючої втрати. У перший день повномасштабної війни, 24 лютого, загинув син Валерія. Воїн Андрій Нікончук боронив Україну у складі зенітно-ракетного підрозділу, який захищав Київську ГЕС. Одна з російських крилатих ракет, випущена з території білорусі, вибухнула на позиції зенітників, у той час Андрій був на бойовому посту. Указом президента України солдату присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

Важким ударом ця втрата стала для всієї родини, для сестер, які так обожнювали брата. Андрій хоч і жив у Володимирі, та дуже часто приїздив у Стенжаричі, поспішав сюди на вихідні та свята, гостював по кілька днів, допомагав по господарству,неодноразово бував у сестер у школі. У цьому освітньому закладі згадують та вшановують подвиг полеглого захисника.

Будні й свята матері-героїні

– Старші діти вже дорослі, підросли молодші, тож зараз стало простіше про них піклуватися, – каже Мирослава Володимирівна. – А раніше малюки ходили за мною хвостиками. Такі мамині діти були, повсюдно зі мною, якщо тільки я не на роботі. Працювала добу через три у сервісній зоні в Устилузі. Зараз уже два роки на пенсії, на яку вийшла достроково у 50 років у зв’язку зі статусом матері-героїні.

Пані Мирослава розповідає, що діти – її найбільша підтримка й опора у житті, а ще – найперші помічники по господарству, яке сім’я змушена вести без чоловічої допомоги. Тож дівчата з мамою постійно разом на городі пораються, влітку косметичний ремонт у будинку провели. Доньки самостійно можуть і піч розпалити, й їсти на ній приготувати. Навіть дров нарубати їм під силу. Хатні обов’язки з прибирання та миття посуду, виконують по черзі.

Цікавлюся у пані Мирослави, наскільки великі порції їжі їй доводилося готувати, а вона усміхаючись відповідає, що й сама дивується, коли чує про баняки зі стравами, чи приготування їжі тричі на день. У її сім’ї зараз цього немає. Готує у звичайних каструлях, щоправда, інколи різні страви, адже дівчата мають різні смаки чи бажання, які мама старається врахувати. Та кожна з них може організувати собі перекус й самостійно.

Тож на продовження теми запитую у доньок пані Мирослави –  Дарини, Діани і Насті, які були у момент нашої зустрічі вдома, про те, які мамині страви вони полюбляють найбільше? Дівчата в один голос зазначають, що їм дуже смакує приготовлений ненькою український борщ, і додають, що мамині страви усі смачні. Завжди вдається їй і випічка – домашній хліб, а ще – булочки, печиво й торти.

Відповідально жінка ставиться й до навчання дітей. Із кожною до четвертого класу вчила домашні завдання, а згодом контролювала їхнє виконання. Її доньки – активні учасниці шкільного життя, постійно беруть участь у різноманітних заходах, спортивних змаганнях, в олімпіадах та конкурсах, мають чимало грамот і подяк. Мама всі ці нагороди береже й складає в окрему папку, яка з кожним роком стає все товстішою. Мирослава Володимирівна є головою батьківського комітету школи.

Жартує, що коли настає період ремонтів у класах, то майже на усьому поверсі їх виконує – у кожному кабінеті щось фарбує, білить чи клеїть, адже там навчається одна з доньок чи хтось з онуків.

Був період, коли в будинку пані Мирослави мешкало одинадцятеро осіб, коли тут проживала Христина з чоловіком і трьома дітьми. Жінка пригадує той час з усмішкою. Розповідає, що, прийшовши додому, заледве встигала присісти відпочити, як тут же на одне коліно вмощувалася одна з дітей, а на інше – друга.

Непростим  видався для сім’ї період дистанційного навчання у зв’язку з пандемією та війною. Для шістьох школярів та студентки потрібно було облаштувати місця для навчання, а ще кожного забезпечити смартфонами, для виходу на онлайн-уроки, та із цим теж вдалося впоратись.

Бути мамою дівчаток – це кожній робити вранці зачіску перед школою. Коли заплітала усім колоски, то односельці дивувалися, що очевид доводилося на годину раніше прокидатися. А ще донькам треба догодити при виборі одягу. Тож їдуть на ринок за обновками завжди гуртом і кожна обирає те, що їй до смаку. Зараз дівчатка тішаться, що у них майже однакові розміри, тож можуть обмінюватися речами й взуттям і так формувати нові образи.

Підростають діти, а мама береже спогади про їхнє дитинство, про кумедні вислови чи пустощі. Пригадує, як збирала розкидані у кімнатах іграшки і як відчувала порожнечу, коли діти деякий час гостювали в бабусі, як доньки розбирали ляльки, бо цікавилися їхніми механізмами, завдяки яким іграшки розмовляють, як одна з дівчаток вирізала квіточку на нових тюлях, а інша приносила додому бездомних песиків, як випустили у хаті хом’яка і всі разом його шукали, як старші сварили малих, коли ті не бережно поводилися із книжками…

Часто у будинку пані Мирослави гамірно – з’їжджаються діти, гостюють онуки. Одного разу, коли у жінки був золотий ювілей, зібралася уся велика дружна родина, стіл накрили чотириметровий. Пані Мирославу засипали подарунками та словами вдячності.

Доньки розповідають про маму з теплом і ніжністю. Кажуть, що жінка має лагідний характер і добру натуру. Завжди підтримає і зрозуміє, вона їхня найкраща подруга та порадниця. Вони вдячні неньці за те, що навчає їх доброті, уміти підтримувати один одного, за безцінні уроки мудрості, жіночності, краси.

Валентина ТИНЕНСЬКА

Читайте також: 

• Після обстрілів мучили кошмари і стреси: переселенка з Сєверодонецька на Волині самотужки ставить на ноги п’ятьох дітей
• 16 місяців чекали на тіло Героя: на Волині все село прийшло на поховання багатодітного батька Ігора Кузьмюка
• «Сказав я за твоєю спідницею і спинами дітей ховатися не буду»: спогади про загиблого на війні бійця з Волині