У 70 років двічі тікали від війни: як подружжя пенсіонерів із Краматорська знайшло прихисток на Волині
У 70 років вони були змушені залишити рідний Краматорськ через російські обстріли та шукати прихистку за сотні кілометрів від дому. Подружжя Вікторії та Олександра спочатку оселилося у Ковелі, згодом наважилося повернутися на Донеччину, але через небезпеку знову виїхало на Волинь.
Історією переселенців з Краматорська поділилося видання «Краматорськ пост».
Поїзд «Краматорськ-Ковель»
— Ви змушені були через війну їхати з рідного міста, а чому вибір впав на Ковель?
— 17 березня 2022 року ми з чоловіком були на залізничному вокзалі. З собою схопили лише документи та ручний багаж. Людей повно. Куди їхати? Ми не знали!
Хаос такий. Добре, що було багато волонтерів, вони якось координували все це. Один з них нам підказав, що на поїзд до Ковеля не багато людей на той час. Містечко невелике і нам, як людям не молодим, пасуватиме такий варіант. Так ми й вирішили, що поїдемо до цього населеного пункту.
— А вам як жителям сходу України, не страшно було їхати на захід? Різні стереотипи є про регіони країни
— Абсолютно ні. Якщо чесно, ми майже нічого і не знали про цей край. Чули лише, що є така Волинська область, місто Луцьк.
— І ви приїхали до незнайомого Ковеля…
— Так, там нас також зустріли волонтери. Привезли в молитовний будинок на вулиці Соборній. А звідти нам запропонували кімнату в гуртожитку місцевого технікуму. Люди приносили продукти, допомагали найнеобхіднішим.
Жили ми в тому гуртожитку до серпня, аж поки не почався навчальний сезон. І тоді нам дали тиждень на пошук нового житла. А таких, як ми, там чимало було.. Всі кинулись шукати, куди переїхати.
Знову підказали волонтери: на базі церкви євангельських християн-баптистів «Благодать» були кімнати. Десь 15 переселенців у цьому молитовному будинку отримали прихисток. З нами в кімнаті жила ще одна жінка з м. Рубіжне Луганської області.
Отак ми там жили біля церкви. Чоловік мій допомагав там, чим міг…
Туга за рідним домом змусила повернутись до Краматорська. Але ненадовго
Минав час. Дехто з вимушених переселенців знаходив інше житло у Ковелі, а деякі люди повертались назад додому, в надії, що фронт стабілізувався і все якось налагодиться.
«І ми теж не витримали. Затужили за домом. У квітні 2025 року поїхали назад до Краматорська. Сподівались, що найстрашніше пережили. Хоча нас застерігали, що рано ще…
Приїхали. Як з’ясувалось, у нашому під’їзді залишилось три сусіди. У нас були розбиті вікна, але це дрібниці, вставили... Купили пральну машину. Влітку консервували фрукти на зиму, планували жити нормальне життя» - ділиться пані Вікторія.
Та в Краматорську спокійніше не ставало. Все більше обстрілів, нових руйнувань і менше місця для нормального життя. Люди з гіркотою усвідомили: жити спокійно в Краматорську їм не дадуть.
«І знову ми шукали відповіді на те саме питання: куди їхати? Зателефонували до церкви в Ковелі, де жили перед цим. Пастор Ярослав Михалевський сказав, що має стареньку родичку, яка живе одна хаті після інсульту. Запропонував там жити і ми погодились.
Так в серпні 2025 ми їхали знову до Ковеля. Щоправда, цього разу не самі. Разом з ними виїхала ще одна родина – сусіди по будинку в Краматорську. Вони ж стали нашими сусідами і в Ковелі – живуть разом в одному будинку. Хатина не нова, але з мінімальними зручностями: вода, каналізація, газ», - розповідає жінка.
Власниця житла декілька місяців тому померла. Її родичі – спадкоємці, поки що не планують продавати хату. Тому дві сім’ї з Краматорська живуть тут – до кращих часів.
«Живемо з чоловіком на пенсію та виплати для ВПО. Дещо вирощуємо на грядці. Скромно, але ж не під такими обстрілами, як там. Вік дається взнаки, здоров’я… У чоловіка – проблеми із зором.. Треба була операція, то ми трохи призбирали грошей, в Луцьку вдалось прооперуватись.
На роботу піти, то ми старі, не візьмуть. Це раніше чоловік працював інженером-механіком на одному з підприємств міста. А моє останнє місце роботи – директорка кінотеатру «Родина». А нині – ми прості пенсіонери. Якби довелось платити за оренду житла, то це навіть страшно подумати. А так – лише комунальні», - ділиться вона.
— Якої допомоги потребуєте зараз?
— Та ми не любимо просити. Може, тепла ковдра.. Хоча, це все не значне…
— Інколи зневірені люди кажуть: «куди ми з нашого дому поїдемо, нікому ми ніде не потрібні». Що би Ви на це відповіли?
— З першого дня, як ми прибули на вокзал в Ковелі, до нас добре ставились. На ринку, як чули про наші обставини, то навіть чужі люди намагались підтримати, словом, речами, продуктами…
Запитують часто, звідки ми. А в багатьох місцевих навпаки – їх рідні на сході.
Можливо, від нас і втомились. Але за весь цей час я жодного слова поганого чула на свою адресу. Тут, на Волині, живуть такі люди, як і ми.
— Про що мрієте найбільше?
— Про життя в рідному домі. Якби війна закінчилась, я через день була би в Краматорську. Там - все наше життя.
Читайте також:
- 13 дорослих і троє дітей живуть у колишній школі на Волині: в яких умовах мешкають переселенці
- Втратила дім через війну, але не віру в себе: як переселенка з Бердянська знайшла роботу за фахом на Волині
- Втекли з окупації з двома дітьми і почали все з нуля: як родина із Запорізької області відбудувала стару хату на Волині