«Коли говорять про «пекло», то воно було під Бахмутом», - воїн з Волині на псевдо «Голка»

Про це пише газета Волинь. 

«За твоїми віршами – ти давно уже наш побратим!»

У волинянина Валерія Гнатюка поєдналися дві майже суперечливі іпостасі: Воїна і Поета. Він до глибини душі –  гуманітарій. У Луцькій загальноосвітній школі №11, у якій успішно навчався, з усіх предметів цього спрямування мав відмінні оцінки. А математичні науки давалися важче.

Проте настирливість і сила волі сприяли успішно закінчити два університети і здобути дипломи історика та економіста. Це дало можливість працювати в банку, а пізніше – науковим співробітником у Волинському регіональному Музеї українського війська та військової техніки в Луцьку.

Але вірші писав завжди: менш ліричні, а більше – патріотичні. Видав навіть збірку українських байок. Став членом Ліги українських письменників імені Павла Чубинського.

Не той поет, хто досягнув римованого вміння,

Не той, хто барвою рядка добився поклоніння.

Не в цьому дух творця-митця і Промисел Небесний.

Поет – це той, хто «не як всі», і в цьому – Провидіння.

Та коли московські рашисти у 2014 році розпочали агресію проти України-неньки, легко анексувавши Крим, гени Воїна, стукаючи у скроні, привели його до військкомату.

– Візьміть мене в АТО, – твердо попросив він військкома. – Я хочу захищати свою Батьківщину.

– Прошу пройти медкомісію, – лаконічно відповів йому військовий комісар.

– Не придатний, – винесли вердикт лікарі.

 – Як так? – намагався сперечатися з ними Валерій. – Я нормально почуваюся. І, крім того, займаюся уже протягом 15 років спортом. Не шахами, а японським бойовим мистецтвом – боротьбою джіу-джитсу. Виступав на змаганнях, маю нагороди і медалі.

– Оце, можливо, й зашкодило вам, – відповіли йому «ескулапи».

Довелося тепер займатися уже собою. Лікувався, позбувся шкідливих звичок. І у 2017 році пішов добровольцем у батальйон Фронтового підрозділу розвідки та контррозвідки Добровільного Українського Корпусу «Правого сектору», нині – 67 бригада.

– Та ми знаємо тебе, – привітно потиснули там йому руку. – За твоїми віршами – ти давно уже наш побратим! – і з радістю зачислили його в стрій.

– Так повоював я близько двох років, – розповідає Валерій. – Але згодом відчув, що минають літа, а потомства у мене немає. Що залишу я, крім віршів? От і надумав одружитися, завести сім’ю. Так і зробив. Демобілізувався, одружився, а через рік і син Богдан народився.

– А коли «русня» 24 лютого 2022 року розпочала повномасштабну війну, – продовжує ветеран АТО, – не задумуючись, відразу з братом, швагром, кумом і друзями, пішли добровольцями в ЗСУ. Нас записали у Луцьку 100-ту бригаду. Рік були на кордоні з білорусією. А третього березня 2023-го нас відправили туди, де було найгарячіше, – під Бахмут.

«Коли б не кевларова каска, був би ти «200-й»...»

– Коли говорять про «пекло», то воно там і було, – продовжує Валерій. – На різних позиціях ми тримали фронт. На околицях Бахмута, в селищі Хромове. Я був гранатометником, – розповідає Валерій. – Але більшість часу виконував роль стрільця-піхотинця. Важка то робота – війна... Самі заривалися в землю, щоб не нарватися на осколки від мін чи снарядів. Бо орки не рахують БК. Валять, скільки їм заманеться, а потім посилають піхоту на нас.

Лізуть вночі і в день. Патронів у нас також вистачає. Тоді ми їх і пригощаємо свинцевим «кулешем»...

  – Що сталося в той «роковий» день? – запитую обережно.

– Уже сутеніло, – розповідає Валерій. – Перестрілка йшла з обох сторін. Орки пішли в атаку. Ми їх зустрічаємо всіма видами стрілецької зброї. І тут мене й «бахнуло» в голову. Я навіть не відчув болю. Опустився в окоп і... знепритомнів. А коли отямився, запитав у хлопців: «Де мій автомат?»

На фронті існує неписане правило: в пораненого забирати автомат, щоб у шоці своїх не перестріляв.

Хлопці побачили, що кров тоненькою цівочкою тече з-під каски по шиї. Один із них мені відразу тампона підклав і цим трохи призупинив кровотечу. Відтягнули в безпечніше місце. По рації викликали санітарів, які і так були уже на «передку», перев’язуючи поранених.

– «Голка» (таке було його псевдо. – Авт.), хоч трішки пересуватися зможеш? Бо ми самі не дамо ради.

Рельєф місцевості був горбистий. Навколо – стрільба, міни, дим, спалахи від розривів.

Дружина не відходила від нього, як від малої дитини. Бо він вчився не тільки говорити, ходити, відновлювати рухи, а й пізнавати предмети, речі…

– Добре, – сказав я впевнено їм – але сам не зможу. Потрібно, щоб хтось, хоч трошки допоміг.

Адреналін тоді, мабуть, зашкалював. І я, нагнувшись, спираючись на побратима, а деколи й переповзаючи, добрався з ним у безпечне місце. Там уже чекала санітарна машина. Не встиг я залізти туди, як «вирубився» повністю.

Аж через три дні отямився в госпіталі, у місті Дніпрі. Уже прооперований, помитий, як лялечка, лежу у чистій постелі в охайній палаті.

– Ну, що боєць? – запитав хірург – мій спаситель. – Коли б не кевларова каска, був би ти 

«200-й». Тепер загрози здоров’ю немає. Найгірше – позаду. Будеш жити. Ти – один із тисячі, хто після такого поранення виживає. Кулю ми витягли з твоєї голови. Осколки кісток із розтрощеного черепа також. Головне тепер – пройти добре реабілітацію.

Але автор цих рядків переконаний в іншому. Не тільки кевларова каска врятувала нашого Героя, а й… козацька натура. Переглянувши фото, які надав Валерій, зауважив, що на більшості з них він щиро посміхається.

Потенційний оптиміст, завжди – з усмішкою на устах, яка й береже його на всіх фронтах життя.

Після госпіталю у Дніпрі почалися довгі місяці відновлення не тільки сил, а й пам’яті. Ніби життя почалося спочатку. Все і всіх забув. Коли подзвонила дружина і сказала: «Валера, це я, – Валя», запитав її спантеличено: «Яка Валя?».

– Як – яка? – перепитала вона розгублено і ледь не впала, як потім розповідала. – Дружина твоя.

– А-а, – зніяковіло відповів їй…

Вона приїхала у Львів, куди потім перевезли Валерія, і більше не відходила від нього, як від малої дитини. Бо він вчився не тільки говорити, ходити, відновлювати рухи, а й пізнавати предмети, речі і тому подібне.

Із Львівського госпіталю потім відвезли у Чернівці. Там зняли шви. Звідти – до Луцька, у госпіталь ветеранів та інвалідів війни. Туди уже приходили родичі та друзі, з якими він… почав знайомитися знову.

Згодом направили на ВЛК – у Волинській обласній лікарні затвердили статус інваліда війни ІІ-ї групи.

– Я дякую всім, хто боровся за моє життя, – без пафосу та іронії завершив наш діалог Валерій Гнатюк – Воїн і Поет. До слова, з-під його пера вийшло уже сім збірок.

Олександр СЕРЕДЮК, письменник і журналіст.

Читайте також: 

• ДНК-експертиза підтвердила загибель: після року невідомості, надії та очікувань на Волинь повернувся Герой Сергій Михалевський
• 22-річна захисниця з Волині вистежує та бомбить ворога за допомогою БпЛА
• «У час смерті Героя через сотні кілометрів у батьківській хаті несамовито завив кіт»: історія батька трьох дітей з Волині