«Кожна нагорода - це чиясь смерть»: як волинський «кіборг» вижив у Донецькому аеропорту і загинув у боях за Україну

Ковельчанин Валерій Гонта - український  військовослужбовець, сильний та нескорений, мужній та відважний у боротьбі з ворогом.  Пройшовши Донецький аеропорт та Світлодарську дугу, він загинув у війні проти росії.

Загиблого Героя привезуть до рідного Ковеля у п'ятницю, 27 травня, о 12:00. Місцевих мешканців просять від висячого моста і до центру міста зробити живий ланцюг та зустріти Героя.

Незадовго до повномасштабного вторгнення росії на територію Україїни у місцевій газеті «Вісті Ковельщини» розповіли про життєвий шлях «кіборга» Валерія Гонти. Публікуємо його історію.

Валерій Гонта брав участь у боях за Піски, Донецький аеропорт, Світлодарську дугу з 2014 по 2018 рік. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Військовослужбовець отримав тяжкі поранення, глухоту, закриту черепно-мозкову травму, тяжкий полікістоз печінки та нирок.

Валерія усі знають за позивним «Гонта» ще з часу боїв за Донецький аеропорт. В складі «Правого сектора» у  2014 році впродовж місяця був  на диспетчерській вежі ДАПу, відстоював бойові позиції на Світлодарській дузі, де знаходиться  в першій групі, яка йшла у наступ на ворога.  Він зумів винести пораненого бійця з позицій під артилерійським вогнем. В рідному Ковелі Валерія записали «двохсотим», але тоді він повернувся живим.

Журналісти зустрілися з Валерієм Гонтою у лютому 2022 року і поспілкувалися  на різні теми. Журналістка Світлана Троцюк так описала волинського «кіборга»: «Я побачила перед собою мужнього, сміливого, чуйного чоловіка, котрий віддав усе, аби зберегти мир у нашій країні, чоловіка, який досі рятує життя військовим побратимам,   котрі  потерпають від хвороб та безгрошів’я  й, на превеликий жаль, стали нікому не потрібні».

«Можливо наша розмова вийде надто емоційною, але  я не можу не підтримувати своїх хлопців,  з якими воював, з якими мене зводять життєві дороги. Намагатимусь бути з вами чесним і відвертим», - розпочав інтерв'ю співрозмовник. Мить помовчавши, продовжив: «Народився я в Ковелі у звичайній родині. Навчався спочатку у ЗОШ № 11, тоді - у ЗОШ № 13, закінчив Ковельський машинобудівний технікум. Одружився на прекрасній дівчині на ім’я Любов. У нас народилося двоє синів. Працював електромонтажником, згодом відкрив власний  магазин «Пан електрик». Здавалося б,  життя йшло рівномірно, вдавалося отримувати, хоч і скромні, але стабільні прибутки, синочки підростали. Що ще потрібно для щастя?  Я мало займався політикою,  і своє життя з політикою не пов’язував».

- Валерію, тоді що ж Вас спонукало залишити все і поїхати боронити український Схід? З чого розпочинається Ваша історія війни?  І чому саме «Правий сектор»?

- Відверто кажучи, події, що відбувалися у нашій державі, змусили мене «зануритися» у політичне життя. Я зрозумів, що багато втратив, адже потрібно займатися своєю країною. Коли в 2014 році у Донецьк заїхали перші ворожі танки, я продав магазин, той товар, що залишився, привіз додому і заставив ним кімнату. Половину виручених коштів віддав дружині, а всю решту витратив на військову форму для себе й хлопців. Ми поїхали на передову. До цього військову службу не проходив, адже у мене була важка форма бронхіальної астми, тому був комісований за станом здоров’я. На військову службу пішов добровольцем.

Так я вступив до лав «Правого сектора». На той час у Ковелі його очолював Сергій Дружинович. 27липня у мене день народження, але в перших числах місяця вже був в окопах у Донецькій області в селищі Піски.

Бачив  фільми воєнні, бачив, як автомат тримають, але  насправді я і мої друзі були зовсім недосвідченими у військовій справі. Усім «азам»  нас навчали колишні «афганці», котрі були у «Правому секторі». 

- Невже Ви не боялись? Адже у Вас навіть досвіду не було. А тут, у Ковелі,   дружина, двоє дітлахів?

- Мабуть, прагнення бути військовим у  мене в крові. Дід по татовій лінії воював на фронті у роки Другої світової  війни, отримав тяжкі поранення, має високі нагороди, а дідусь по маминій лінії був партизаном. Поясніть: як російський танк може їздити по українські землі?

На той час моєму старшому синові було сім років, а молодшому - чотири. Прикро згадувати, але коли обороняв Донецький аеропорт, то у Ковелі, моїй сім’ї вимкнули газ через борг у 300 гривень. Дружина стала пояснювати, що я воюю, а  в неї на той момент не було коштів. Незважаючи на прохання, газовики перекрили газ. Я воюю за Україну, а моя Україна моїй сім’ї газ перекриває!

На той час ще не знав, чим займаються волонтери. Фактично саме  «бійці невидимого фронту» підтримували нас. Вони привозили теплі речі, воду, медикаменти, надавали підтримку різним військовим підрозділам. Вдалося знайти кілька волонтерів, котрі моїй сім’ї допомогли розрахуватися з боргами за газ,  в міру можливостей забезпечували продуктами харчування. Дружині було дуже складно, адже на її тендітні плечі лягли непосильна чоловіча робота й водночас вона, як турботлива й любляча мама, дбала і оберігали наших синів.

І на продовження нашої розмови хочу сказати, що саме формування «Правий сектор» на той час був потужною рушійною силою.  Вірилося, що можна буде  багато змінити в цьому житті. Це - патріотично-національна налаштована військова дружина. Сюди йшли справжні люди, ті, хто міг змінити проросійські настрої, змінювати думку серед населення, доносити правду і  прищеплювати любов до української мови.

Як не прикро і  боляче про це говорити, трапляється так, що як тільки будь-яке формування стає потужним, то з часом воно під когось «лягає». На початках був гордий, що перебував у «Правому секторі». Навіть зараз вважаю себе його колишнім добровольцем. 

Ми боронили нашу землю, не шкодуючи ні сил, ні здоров’я, вважали це своїм обов’язком. Однак, коли ти потом і кров’ю служиш Україні, а потім дізнаєшся, що твої наставники стають дрібними чиновниками, то відчуваєш розчарування. Були й такі, що приїздили на Схід сфотографуватися, так би мовити, для  «картинки», щоб потім називати себе бійцем чи кіборгом, хоча насправді жодного разу навіть не стріляли  із гвинтівки. А коли приїздиш у відпустку, а тут – вибори, кругом «крутяться» великі гроші, автомобілі,  натомість бійцям на фронт відправляють допомогу, зібрану небайдужими українцями з різних куточків нашої держави. Від того всього стає прикро…

З Донецького аеропорту повернувся з обмороженими кінцівками ніг. Щиро дякую Олександру Гичу, який підтримав мене у важку хвилину, але  в переважній більшості мені допомагали волонтери зі Східної і Центральної України. 

…Приїхавши у липні в окопи, що у селищі Піски, на позицію «Небо – земля», став охороняти на землі небо. Буквально за три дні мені показали, як користуватися автоматом. Було складно, російські найманці бомбили звідусіль, летіло  усе:  снаряди, міни, лунали  кулеметні черги, били «Гради». Перші хлопці, які загинули на моїх очах, це були чиїсь сини, котрі полягли на полі бою на третій день мого перебування. Я втратив близького товариша.

- Валерію, не хочеться ятрити душевні рани, але, якщо це можливо, розкажіть, що відбувалося у ті тривожні і надскладні хвилини? Ви врятували не одне людське життя,  але, на жаль, були й непоправні втрати…

- Це було у  Пісках. Прилетіла міна (80-ка). Ми з товаришем сиділи на ганку біля дверей  перебирали магазини.  Свої я перебрав і зайшов у будинок, бо забув там автомат. Тільки увійшов у дім,  як  на моє місце, де перед тим сидів, впала міна. У товариша були численні рвані рани,  і я дуже сподівався врятувати йому життя. Затягнув пораненого у будинок, перемотав. Він був ще живий. На жаль,  згодом загинув, а я був змушений шукати вихід, аби врятуватися самому. Господь зберіг мені життя. Був випадок, коли до нас приїхав військовий капелан. Не знаю,  до якої релігійної конфесії належав.

Священник почав розповідати про Бога, і в цей момент по наших позиціях почали стріляти «Гради». Капелан з переляку (у стані афекту) побіг на мінне поле. Ракети падають, все кругом вибухає. Мені довелося його наздогнати, збити з ніг, закотити в яму і прикрити своїм тілом. Я розумів, що несу відповідальність за нього. Та й  як військовий  розумів, що  у мене бронежилет, каска,  а він абсолютно незахищений. 

Коли все вщухло, ми вилізли з окопу. Все кругом  в ямах. А нас, дякувати Богу, не зачепило, лише присипало піском. Ми молилися, капелан читав молитву «Вогняна стіна». Якщо б знаходилися   у землянці й трапилося  пряме попадання, то  загинуло б  10 чоловік відразу.

Моторошна правда про Донецький аеропорт, або як «кіборг» Гонта боронив  військові позиції

- На прохання командира, частина бійців «Правого сектора» передислокувалася  на військові позиції  у Донецький аеропорт, - продовжує свою розповідь Валерій Гонта. -  Це була  друга резервна рота «ПС». З нашої хати вийшло шість чоловік, а з іншої - чотири.

Піски - дуже заможне селище. Місцеві жителі залишили у своїх домівках фактично все, бо змушені були евакуюватися із зони бойових дій. В одній хаті перебувало по 15 чоловік. Це вважався окремий підрозділ, кожен з яких мав охороняти закріплену за ним територію. Ми підміняли один одного. По сім чоловік ходили  в окопи. Зброї не вистачало. Я взяв лише кілька гранат і ніж й поїхав в Донецький аеропорт. Охороняв найвищу точку - славнозвісну диспетчерську вежу, по якій весь час гатили танки  і артилерія. На третій день обклався трофеями. У мене уже був кулемет, автомат і рація. Я був навідником. 

27 днів і 26 ночей у Донецькому аеропорту були надскладними. Часом було нестерпно жарко  або навпаки дуже холодно. Їжу й воду доставляли погано. А вишку обстрілювали найбільше з танків і гармат. Цілили по нас прямісінько з церкви. Загинув мій військовий побратим (позивний «Сєвєр»), який змінив мене на  пості. На третій день туди залетів снаряд. Знову Господь вберіг мене від смерті. 

Захищаючи Донецький аеропорт, я відморозив кінцівки ніг (про що вже згадував), у мене посипалися зуби. З моєї групи  було п’ять чоловік, троє з яких були поранені. Фактично нас залишилося тільки двоє. Поранених забрали  в перші дні. У них були  мінні і кульові поранення. А я з обмороженими ногами повернувся в рідний Ковель.

- Валерію, але ж Ви повернулися знову на Донбас, не зважаючи на підірване здоров’я?

- Так. Вдома я побув  лише  два тижні. Трохи прийшов до тями, набрав ваги, адже в Донецькому аеропорту втратив 20 кілограмів, уже навіть кулемета не міг підняти. Повернувся назад в   Піски у свій підрозділ. Після отриманої контузії мене запросили у резервний «Правий сектор» під Маріуполем, аби я міг потренувати хлопців. Я місяць тренував новачків. 

Потім вони зайшли у Широкине. Я з ними не пішов, адже закінчилися фінансові запаси. Дружина уже не могла без мене забезпечувати сім’ю. Щоб хоч якось існувати, вона продавала випічку на базарі. Разом з іншою частиною бійців, які воювали у  Пісках, у 2016 році підписав контракт і вступив у 1-й батальйон 54-ої бригади, де командував «Купол». Ми його пам’ятали  ще з боїв за аеропорт. 

Ми не знали, яким буде наступний день і  чи настане він взагалі, коли служили у лавах «ПС». Ми не знали, чи матимемо їжу,  чи  буде хоч якесь забезпечення - просто  робили свою роботу й захищали Україну.

Ставши військовослужбовцями Збройних Сил України, отримали хоч якусь впевненість у завтрашньому дні. Коли командувач української добровольчої армії Дмитро Ярош став отримувати державні нагороди від СБУ, ми зрозуміли, що «Правий сектор» втрачає свою силу. Тому  усі вирішили стати військовослужбовцями ЗСУ.

Бої на Світлодарській дузі, врятовані життя й непоправні  втрати 

- 54-а бригада, в якій я служив, була найпотужнішою бригадою, що дислокувалась у м. Бахмуті (колишній Артемівськ). Це - передова лінія фронту на Світлодарській дузі. Ми охороняли пости – степ, горби, де не росло жодного дерева. На горбі була вирита землянка, в якій знаходилося шість чоловік, а сам окоп займав метрів 200. Я єдиний, хто розмовляв українською мовою, доводилося з кожним знаходити спільну мову. На Світлодарській дузі був майже рік (2016-2017 р.), який був надскладним.

…Ніколи не зітреться з пам’яті, як напередодні  дня Святого Миколая ворог обстрілював наші позиції. Ми не зволікали ні секунди й пішли в контратаку. Тоді загинуло дуже багато хлопців. Наша група з п’яти чоловік потрапила в оточення. Загинув командир і двоє хлопців, а я якимсь дивом зумів винести пораненого бійця з позицій під артилерійським вогнем. За це отримав державну нагороду - орден «За мужність» ІІІ ступеня.

18 січня, близько 9.00 год.  противник здійснив спробу прориву позицій 1-го механізованого батальйону з боку лісу у фланг 2-ї механізованої роти, прикриваючись лісосмугою. Приблизно за годину маневрена група 3-ої механізованої роти  у складі до одного механізованого  взводу, на чолі якої був командир механізованої роти лейтенант Микита Яровий, здійснила вихід через позиції  1-ої механізованої роти, прикриваючись лісосмугою, та зайшла у фланг противнику.

…Я тягнув на собі пораненого, а навкруги гатять і свої, і чужі. Ворог був від мене за метрів 20. «Иди сюда,  мы тебя резать будем»,  - чув мало не за спиною. Але лякатися було ніколи, закинув у їхній бік декілька гранат і почав сам стріляти. Хоч поруч було двоє убитих, я перев’язав ногу пораненого і виніс його з поля бою. Тоді загинуло вісім хлопців. В одного з загиблих мало бути весілля через два тижні, дружина вагітна залишилася,  а інший загиблий також за тиждень мав би одружитися і чекав, коли приїде його наречена.

Мене запитують: «Чому рідко одягаю бойові нагороди?».  Відверто кажучи, не наважуюся, адже кожна нагорода – це чиясь смерть. Чи то помирає ворог, чи то український військовий,  це – людське життя. Це ж непросто взяв і вбив, навіть якщо це противник. 

- Як складається життя після війни? Чи підтримуєте зв’язки з військовими побратимами?

- Війна – не привід для радості. Напевно, вже навчився стримувати свої емоції. Не буду заперечувати, ми отримуємо від держави пенсії, пільги на комунальні послуги. Однак внутрішні питання, які дійсно болять атовцям, не вирішуються ні Міністерством ветеранів, ні обласними військовими організаціями. На жаль, серед ветеранів АТО/ООС є «пристосуванці», які мають на цій темі стабільний дохід, використовуючи  державу. На війні я втратив слух.    

Звернувся у відповідні інстанції, аби одержати  безкоштовний слуховий апарат. Перш, ніж його отримати, зібрав чимало документів і чекав добрих пів року. І отримав його не за державною Програмою, а за сприяння міської ради, за що щиро їй  вдячний. Дуже прикро, що до Програми для ветеранів АТО мають доступ тільки обрані. Серед моїх знайомих є ветеран, який голодує, має 5 дітей, цукровий діабет. Як же таке можливо? На вулиці -  XXI століття. Він зробив для вас те, чого ви не спромоглися зробити!

Кілька місяців тому у мене був мікроінсульт, лежав два тижні  у госпіталі. За цей час надавали допомогу  прості люди, які «скидали» кошти на банківські рахунки. Мені боляче про це говорити, але маю інвалідність, глухоту,  поранення живота, печінки. Осколки, які потрапили у печінку, були іржаві, тому пішло зараження крові. Це мало кого цікавить. Я намагаюся не падати духом, адже відчуваю велику відповідальність перед військовими побратимами, яких неодноразово рятував у важку хвилину.

На жаль, психологів для нашого брата не існує, тому намагаюся хоч чимось їм зарадити. Хоч маю сам хвороби, але стараюсь придбати медикаменти і харчі тим хлопцям, хто цього найбільше потребує. Звісно, що один в полі – не воїн. І було б добре, аби нас почули, а держава справді повернулася обличчям до ветеранів. Кошти не доходять на місця. Натомість ми бачимо, як Міністерство ветеранів знімає гарні дороговартісні ролики про війну, хтось нечесно отримує земельні ділянки, отримує і перепродає квартири. А в той час хтось із наших військових не має за що купити хліба. 

Повірте, у військових шпиталях не просто поранені лежать, а й з душею пораненою. Наразі відсторонився від територіальної оборони. Війна розпочнеться, то дехто втече першим.

Я не можу себе знайти у мирному житті, але не можу не перейматися болями і тривогами хлопців. На війні дізнався,  як це сидіти без води. Цей страх і відчуття спраги вам не передати словами. Ми ділили воду ковпачками, аби хоча б її лизнути. А відмороження ніг - це страшний біль, адже тоді дуже сильно болять кістки. 

Дуже вдячний студентам Ковельського промислово-економічного фахового коледжу Луцького НТУ, які організували благодійний ярмарок на мою підтримку. Молодь випікала і продавали у стінах навчального закладу випічку, а зібрані кошти передали мені на лікування. Завдяки таким моментам  і небайдужим, чуйним людям з’являється надія на краще. Я вдячний усім, хто має щире серце і добру душу, усім, хто не забуває підтримати українського солдата.

Працюю над серйозною книгою на військову тематику. Принаймні, у мене є мрія, щоб вона вийшла у світ, щоб люди знали правду і не забували свою історію. Але на це, знову ж таки, потрібні кошти. Тому поки веду військові нотатки у соціальних мережах.

І на завершення нашої розмови зауважу: коли прилетить  перший снаряд, то він не буде вибирати. Спокій нам тільки сниться. А ще - завершу словами російського військового, який, помираючи  у мене на руках,  сказав: «Бога й  життя за гроші не купиш»…

***

Під час підготовки матеріалу до друку журналісти іще раз зв'язалися із Валерієм Гонтою, щоб запитати у нього як в досвідченого військовослужбовця про можливість розгортання повномасштабної війни з боку росії. Ось що він відповів:

«Все логічно. Нація, яка толерує та ігнорує ворога, а тим більше історичного, який вкрав у неї історію та нищить її уже скільки років, не варта кращого. Тому війна логічна, вона не є несподівана. І тут ніхто ззовні не зобов‘язаний нам допомагати. Шкода лише притомних українців… Так дивно спостерігати, як багато хто панікує, але справа в тому, що війна іде всі ці роки!!! Війна іде проти нашої історії,  культури, мови, держави.

І ті, хто це розуміє, вони завжди - у війні! Не було війни всі ці роки лише у пристосуванців та людей, що живуть за правилом «какая разніца», тобто боягузів та тих, що обмежені у своїх знаннях. От для них зараз -  війна, війна, війна…».