«Краще загинути на війні, ніж згоріти від сорому, ховаючись від ТЦК»: волинянин удвох з сином пішов боронити країну
Захисник Юрій Гузоватий мешкає на хуторі Підберезне, що розташований за півтора кілометра від села Гута-Лісівська. Він — батько п’ятьох дітей, учасник бойових дій і гідний нащадок славетного українського козацтва.
Про нього пише Юлія Музика для газети «Нова доба».
Хутір з історією та характером
Коли зустрічаєш Юрія Івановича, здається, ніби з минулих століть вийшов справжній запорізький козак. Вусатий, з оселедцем, кремезний і прямий, він випромінює силу, гідність і тверду віру в Україну. Та за зовнішністю — реальні вчинки: у перший день повномасштабного вторгнення Юрій Іванович разом із сином Романом добровільно вирішив піти боронити країну.
Рід Гузоватих мешкає в Підберезному вже третє покоління. У 1937 році обійстя придбав дід Степан з бабусею Марією, переїхавши з Рівненщини. Радянська влада забрала документи на землю, проте сім’я залишилася, і з часом частину цієї спадщини вдалося зберегти.
На хуторі, серед дерев та кущів, що ховають його від чужих очей, виросло кілька поколінь. Саме тут Юрій Іванович збудував свій дім, тут мешкає його родина, виросли п’ятеро дітей. Донька Наталія оселилась у Великій Яблуньці, сини Сергій і Володимир — у Польщі, Роман — на фронті, а наймолодший Максим нещодавно закінчив 9-й клас.
«Тут манна небесна не падає»
Так каже Юрій Іванович із усмішкою. Він з дружиною Марією Володимирівною весь час у праці. Тримають господарство: корова, свині, кролики, птиця — все на плечах родини. Ще донедавна був і кінь, та через хворобу довелося здати. Тепер виручає тракторець, придбаний перед війною.
«Краще загинути на війні, ніж згоріти від сорому,»
Увечері 24 лютого 2022 року за вечерею батько й син вирішили: ідуть захищати Батьківщину. Кажуть вони, що їм і повістки ніхто не приніс би, бо хутір не знайшли б. Але в цього чоловіка інші переконання.
«Краще загинути на війні, ніж згоріти від сорому, ховаючись від ТЦК», − говорить він.
23-річний Роман, який на той час тільки повернувся зі строкової служби в Нацгвардії, вирішив служити у своєму ж підрозділі. А Юрія Івановича, попри вік, зарахували до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. У березні 2022 року він уже був на передовій — під Костянтинівкою і Слов’янськом.
Бої, які не забуваються
«Нас накривали з усього: міномети, артилерія, авіація… — згадує ветеран. — Ці спогади не забуваються, вони приходять навіть уві сні».
Далі був Ізюмський напрямок, важкі бої в селі Довгеньке. Там потрапив у полон його побратим Ярослав Гарбар із села Будки — він був закатований у російській неволі.
Служба Юрія Івановича тривала два з половиною роки. Після важкої контузії на території Святогірського заповідника він отримав інвалідність.
Оселедець, вуса і честь
«З вусами я все життя, хіба що мама з ними не народила», — жартує пан Юрій. Оселедця носить ще від часу мобілізації зі строкової служби. За фахом чоловік тракторист, проте за ним працював лиш два роки.
Ще дванадцять літ був завідувачем складом на оптово-торговій базі в Маневичах, де також працювала його дружина, котра родом із с. Лісове. Їх поєднали почуття, що зародилися із першої зустрічі. Тільки прийшовши зі строкової служби в армії, Юрій на запрошення товаришів пішов у формі на випровадини до майбутнього солдата в Лісове. Там і познайомився зі своєю Марією.
Перед війною він дванадцять років працював в Українському товаристві мисливців та рибалок єгерем. Але на роботу після демобілізації не повернувся.
«Хотілося спокою», − пояснює коротко.
Його син Роман Гузоватий до війни трудився електриком у Луцьку. На фронті пройшов Авдіївку, Бахмут. Був відзначений нагородою «Золотий хрест» від генерала Залужного. З батьком постійно на зв’язку — розуміють одне одного з пів слова.
Реабілітація — на рідному хуторі
Сьогодні Юрій Іванович відновлюється вдома, серед родини і ще дідівської землі. Вирощує зернові, овочі, працює з найменшим сином.
«Поки воював, молодші сини стали справжніми господарями. Але батькове плече таким дітям дуже потрібне», — зізнається він, додаючи, що війна, на жаль, багатьох дітей передчасно зробила дорослими…
Родина Гузоватих, як і тисячі інших українських сімей, віддала силу і кров за Україну. Їхній приклад — це не просто героїзм. Це жива історія, в якій тече козацька кров.
Читайте також:
- Попри поранення продовжував вести бій: історія прикордонника з Волині
- Після поранень – знову на передову: історія захисника з Волині
- «Це точно не його війна»: історія наймолодшого воїна волинської бригади
Будь в курсі усіх новин
