Має 13 внуків і 21 правнука та чекає праправнука: історія великої родини бабусі Ганни з Волині

Про іменинницю пише газета «Ратнівщина». 

Баба Ганна ліпить вареники, пече пиріжки, читає «псалтир», газети та… пише свою біографію

Таких позитивних довгожителів за роки журналістської практики мені зустрічати ще ніколи не доводилося. Баба Ганна чарівно посміхається зморщеними кутиками губ, обіймає, як рідну дитину, і чи не в кожному реченні приказує: «Дитиночко», «Котику», «Пташечко». Так у неї заведено. Так звертається до усіх – дітей, внуків, правнуків і навіть до чужих людей. Напевно, й секрет довголіття криється у її доброті і порядному ставленні до всіх, хто її оточує, кого вона взагалі знає.

У своїх 95 Ганна Кузьмич ще почувається досить добре. Вона ходить, прибирає будинок, у якому мешкає з донькою Оленою, готує їсти (її фірмові страви – вареники і пиріжки, причому всі мають бути однакової форми і однакові за розміром), хазяйнує по господарству (загляне до поросяти, картоплю перебирає, за квітами доглядає), читає «Ратнівщину», «Вісник» і палко молиться псалмами із «Псалтиря» за дітей, онуків, правнуків, за мир в Україні.

З нагоди 90-ліття донька Тетяна привезла мамі великий товстий журнал у твердій палітурці, щоб вона написала у ньому свою біографію. Сказати, що баба Ганна грамотна – це нічого не сказати. Вона з ентузіазмом взялася до роботи і на папір лягли сторінки важкого, часто виснажливого життя. Своєю рукою вона пише історію роду, у якій важливі імена, дати, привітання дітей, внуків, правнуків, стаття у «Ратнівщині» з нагоди ювілею.

Ганна Іларіонівна – це людина-легенда, людина-позитив, людина-настрій, людина-любов. І цієї любові у неї стільки, що вистачило б обійняти увесь світ. Тож пропонуємо ознайомитися з непростою історією життєвого шляху цієї мужньої, але такої неповторної, сучасної бабусі.

У 9 років залишилася сиротою

Ганна Іларіонівна народилася 7 листопада 1929 року у с. Остки тодішнього Рокитнянського району на Рівненщині у хорошій родині. Батько був сільським головою на три села. Був неабияким господарем. Умів будувати будинки, робив шифер, кайдуби на колодязі. Його люди поважали. Мама виховувала п’ятьох діток, займалася господарством. Вміла гарно шити. Це ремесло передала й донечці. Коли Ганні було лише 9 років, мама Дарія померла (у 1939 році).

- Само сіно робили на покосі, - пригадує той день бабуся. - А сінокіс від хати був недалечко. Ми гребли сіно. Четверо нас було. А в мами голова заболіла. Ми стали воду до голови прикладати. А вона болить. Шматину намочили, приклали, болить. Вона сказала, що треба додому. Покинули ми те сіно. То вже вдома стали сироватку і кисле молоко класти до голови. А тоді ж так лікарів не було, як зараз. То вона три дні побула і померла.

Часи були важкі. Чоловікові непросто було підіймати на ноги п’ятьох дітей. Вони часто нарікали, що важко їм працювати малолітнім. Тож коли батько якось увечері прийшов з роботи і повідомив, що завтра маму приведе в дім, вони стрибали від радості. Розуміли, що то чужа жінка, але ж все-таки буде мамою. Утім ніхто й ніколи не замінить дітям тієї, хто носив їх під серцем. Спочатку мачуха була дуже доброю, а згодом стала більш вимогливо ставитися до дітей чоловіка, тим більше, що забрала у їхню сім’ю своїх рідних сестер (їхня мама теж померла). А згодом ще спільні діти народилися.

Це був період перед війною і під час неї. Найстарша сестра Надія поїхала на заробітки і там осіла. Ольгу забрали на примусові роботи до Німеччини. А Ганна зі старшим братом Олексієм та молодшим Володимиром були при батькові.

Запитую в бабусі, як пережили воєнні роки. Вона каже, що на власні очі бачили, як з літаків бомби скидали, а вони, дітлахи, бігли туди, де вирви утворювалися. То не раз на власні очі бачили жахіття.

- Там голова, там нога, там рука, - пригадує бабуся. - Біжимо додому татові розказувати. А він каже: «Ви туди не ходіть, бо ще вас там заб’ють!» А ми ж діти. Хотіли просто побачити. А недалеко від нас був військовий госпіталь. Тоді саме тиф людей косив. Сестри мачухи усі захворіли тифом. Їх забрали в лікарню. Постригли наголо. А ми, Богу дякувати, я й тато, і ще в нас була біженка з хлопчиком десь із Полтави, то ми не захворіли. А вони ледве повиживали. Пам’ятаю той тиф…

З коханим Федором – у Комарове

Із задоволенням розповідає співрозмовниця й про те, як доля звела її з Федором Кузьмичем, як потрапила у поліське Комарове:

- Важко нам було жити. Дівчатка і хлопці, друзі мої, приходили, щоб разом на танці чи в кіно піти. Ми були вже підлітки. Хотілося мені піти, а не можна, поки не зробиш, що мачуха сказала. Вони прийдуть, з собою кличуть, а я плачу, бо мені не можна йти. А сусідка якось прийшла до мене і каже: «Не плач, Ганю! Може, Бог дасть тобі чоловіка доброго. Вийдеш заміж і забудеш про це все!». А в нас недалеко була льотна частина. Федір у ній служив. Він жив недалеко.

Як усі молоді люди, ми спілкувалися, перетиналися. Я йому дуже сподобалася. Він сьомий рік уже служив в армії. І коли демобілізувався, то ми вже разом приїхали у Комарове. То як я їхала сюди, то люди казали: «Ой¸ Ганю, Ганю! Нащо ж ти йдеш у те село?!» У той час така робота була, що і пряли, і ткали, і льон мочили. В одній кімнаті чотири сім’ї жило, але нам усім разом добре було. Потім поїхала ще на трохи додому на Рівненщину, але була недовго. Приїхала і так тут на все життя залишилася.

Сім років подружжя Федора і Ганни Кузьмичів мешкали під одним дахом із його батьками і братами, доки у власне житло перейшли, але жили мирно, усе завжди разом робили, підтримували, допомагали. Одне за одним «посипалися» у них діточки. Найстарша Ольга народилася у 1953 році, а далі – Валентина, Тетяна, Ярослав, Олена і двійнята Марія та Євген. Ганна Іларіонівна все життя працювала в колгоспі. Спочатку на ділянках, потім – телятницею. Федір Пилипович був секретарем сільської ради. Дрібні за статурою, обоє вони були дуже працелюбними, а разом з тим акуратними і вимогливими до себе.

Донька Олена Федорівна пригадує, що мама завжди турбувалася про зовнішній вигляд дітей, чоловіка і свій, звичайно. Вони шила модельні сукні собі і дітям. Таких і зараз не придбаєш. Вона, звичайна колгоспниця, яка закінчила три чи чотири класи польської школи, була завжди інтелігентною, розумною і витонченою. Вишукані плаття і білі шкарпетки носили діти, носила вона.

- Мама й зараз одягається так, як їй подобається, - каже донька, а баба Ганна додає: «Я те, що мені не «наравиться», не носитиму».

59 років удова

Біда у родину Кузьмичів увірвалася несподівано. У 1965 році раптово помер голова сім’ї Федір Кузьмич. Були жнива. У колгоспі на току не вистачало людей. Голова колгоспу попросив його облікувати зерно, коли жінки будуть заносити у склад. Він усе записав, а коли жінки поверталися, Федір Пилипович уже лежав неживий. Ганна Іларіонівна про це навіть не підозрювала. Вранці, як завжди, він поснідав. Ще запланував, що поїде у сад та привезе яблук, щоб дітям було що їсти, бо тоді ще садовини біля будинків не було.

- Днювальна жіночка, що там сторожувала, прийшла до мене якась засмучена, - відтворює події того дня баба Ганна. - А ми сіно висували з води, розкидали за сараєм на городі. Це серпень місяць був. А вона каже: «Ганю, що я тобі буду казати? Там твій Фєдя впав. Зерно відписав, а назад не встав». Я побігла туди на тік. А діти самі залишилися (три місяці було маленьким). Зразу думали, що то свекор помер, а то мій Фєдя. Серце, бідного, схопило. Швидку викликали. Як не рятували, що не робили, все дарма.

Плакала мати над сином, що семеро діток сиротами зостануться. Побивалася дружина, бо ж як сама тих дітей годувати буде?! Ще й двійнятка зовсім малесенькі! Лише чотирнадцять років у парі вони прожили, а вже 59 років Ганна Іларіонівна одна. Але з яким теплом вона пригадує про свого чоловіка. Каже, що він дуже добрим був, завжди її шкодував, до неї прислухався, дітей любив і все робив, щоб рідні були щасливими.

Запитую в бабусі, як вона їх усіх погодувала, як усьому, що звалилося на її тендітні плечі, раду дала:

- Не знаю, як… Леночці три рочки тоді було, меншим двійнятам – по три місяці, Славику – 5 років, Тані – 7, Валі – 9, Олі – 11 років. Вони слухняними дітьми були. Хіба б я те все без них потягнула? Бог помагав. Діти помагали. Якось трималася.

Діти важко працювали, щоб допомогти мамі

А Олена Федорівна додає:

- Ми ще були малі. Не розуміли чому мама сиділа під грубою, розповідала про тата і плакала. Потім підросли, зрозуміли, як-то важко їй було усе самій. Ми знали, що мама на роботі, то мусили й дрова рубати, і сіно заготовляти, і гній викидати, і піч топити, й «чигуни» варити. Важко було, а що вдієш?! І матері на ферму ходили допомагати. Я навіть як заміж вийшла в Ратне, то з чоловіком приїжджали мамі допомагати.

- Ото Леночці з усіх найбільше й приходилося, - киває головою мати. – Ольга, як тільки 18 років виповнилося, поїхала на сезон у Тамбов і там вийшла заміж. Валя в Локачинський район на заробітки на буряки поїхала. Таня на виховательку вчитися пішла. Славік – на тракториста-машиніста. А Леночка і двійнята ще при мені були. Вона у промкомбінаті вчилася, шила і будь-якої роботи не цуралася. Після 8 класу поїхала на сезон. Зерна три тонни привезла. Яка то мені була підтримка!

Олена Федорівна з посмішкою пригадує, як семикласницею їздила у Стрий забирати зі спецшколи молодшу сестричку Марію. А справа в тому, що вона мала ваду зору. Операція не допомогла, тож освіту здобувала у спецшколі на Львівщині. На вихідні її забирала до себе мамина сестра у Стрий, а коли на канікули, то їхала вона. Як зараз бринять у вухах мамині настанови: «Ти ж, дочечко, про все людей питай!». Ні мобільних телефонів, ні жодних звісток, а поверталися дівчата додому разом благополучно.

Тішиться бабуся дітьми, внуками, правнуками

Пробігли роки, виросли всі діти. Розкидала доля їх по світі: Ольга – в Росії, Валентина – в Локачинському районі, Тетяна – в Рокинях, Славик і Олена – в Ратному, Марія – в Києві, а Євген свого часу здобув кваліфікацію електрика і мешкає у батьківській хаті у Комаровому. Багата Ганна Іларіонівна, бо має 13 внуків і 21 правнука. Найстарший правнук Дмитро нещодавно одружився, то молить Бога бабуся, щоб послав їм діточок, щоб ще праправнучка дочекалася.

Радіє за успіхи внука Анатолія Ковалевського. Це син наймолодшої Марії. Анатолій Ковалевський – біатлоніст, лижник, член української паралімпійської збірної, який у 2022 році, коли вже тривала війна, виборов «золото» у лижній естафеті для учасників з порушеннями зору, у 2023 році – «срібло», був учасником команди з парабіатлону на кубку світу 2024 року і зайняв достойні місця у кількох видах змагань.

Коли в Україні почалася війна, спортсмен мав можливість після чемпіонату не повертатися в Україну, проте без своєї держави він себе не уявляв, бо тут його сім’я, його родина, у тому числі й бабуся, яку люблять і цінують, як ходячий скарб, усі члени родини.

Просить у Бога миру, щоб діти сиротами не зростали

Найболючіше читати у книзі-рукописі Ганни Іларіонівни роздуми про теперішню війну. Вона пише, що зараз жити набагато легше, ніж колись, але так «трудно і нудно, що не розказати». Бабуся по-філософськи висловлює своє спостереження, що люди своїми вчинками прогнівили Бога, от Він і допустив війну:

- Зараз трудно й нудно. Я плачу по тих солдатиках, скільки їх гине! (Починає пригадувати історії загиблих захисників, про яких ми писали на сторінках «Ратнівщини», - авт.). Мені так їхніх діточок шкода! Я сама сирота була! Я знаю, як то бути сиротою! Так мені тих діточок шкода! І зараз, як вони остаються! А скільки таких діток, що батька вбили і матір вбили, а ті дітки залишаються сиротами! Як то трудно зараз, подивися-но!

Зараз можна жити, але ж трудно! Хоч і з мене роботи не вимагають, а молодим немає роботи. Порозсипалися по цілому світі. А як були на місці, всім робота була. І всі на місці біля своїх сімей були. А тепер не знати, коли вони зберуться докупи. І кожен день підкидає, підкидає, підкидає (ворог, - авт.), то що можна казати!? А все кажуть, що герої не вмирають!

Ні, не вмирають! Їх вбивають! І то хіба ж то так можна?! Тож то серце розривається! Хіба ж можна таке витримати?! Тож робіть щось! Миріться! Хай ті хлопчики не гинуть! Так хочеться, щоб швидше кінчилася війна! Щоб люди позбиралися до своїх домівок, щоб жили спокійно!

Двоє внуків Ганни Іларіонівни Сергій і Віктор – військовослужбовці ЗСУ. Сергій нещодавно повернувся додому через поранення. Бабуся з початку війни з усією любов’ю і трепетом плела шкарпетки і жилетки та передавала у підрозділи внуків, щоб зігріти військових.

Мудрі поради Ганни Кузьмич

Кожне слово баби Ганни можна цитувати. Її думки світлі, роздуми виважені, поради влучні.

Олена Федорівна розповідає, коли сестра приїхала на 85 років до мами, запитала, на скільки років ви почуваєтеся. Бабуся твердо відповіла: «На 45»!

Коли має познайомитися з кимось чужим, просить доньку не казати, що вона вже така стара, бо в душі ще дуже молода.

Секрет гарних стосунків у їхній сім’ї – у важкій спільній праці:

Мої діти всі важко працювали. Зараз здається, як тільки ті руки стільки робили, як вони спішили?! Але ж Бог помагав, - а донька додає: «Мама ніколи не пожурилася, що їй щось болить, що їй щось не так. Картоплю перебираємо: «Мам, щось болить?» «Ні, Леночко, я не втомилася!» Богу дякувати, от які роки в Бога заслужила. Добре – значить добре, погано – вона не нарікає. Мама ніколи не жалілася, що в когось щось є краще чи більше, як у неї. Як є, так їй добре. І зараз вона всім рада. Нема такого, щоб вона когось образила, тільки «котичку», «пташечко».

Універсальна порада мудрої жінки на всі випадки життя: «Дочечко, як щось починаєш робити, перехрестися, попроси в Бога здоров’я і хай Матінка Божа тобі поможе!»

- Я в Бога вірую, «Псалтиру» читаю. І газети. Прийде «Ратнівщина», то до останньої букви перечитаю. Поки не прочитаю, то не відчеплюся. Я люблю читати. «Псалтиру» деякий раз то цілу книжку за день прочитаю. А що без діла сидіти! Ліпше молитися!

У кожного своя старість. Часто важка, непередбачувана. Але ж людина почувається так, як вона відчуває це у душі. А душа у Ганни Кузьмич вічно молода. Вона переповідає своє життя, але не скиглить, «не ниє». Життя підкидало їй важливі уроки. Та вона не зламалася, не здалася, в усьому на волю Божу покладалася і жила заради дітей. Її енергія надихає. Її бадьорості можна по-доброму заздрити. До неї хочеться повертатися, бо попри усі труднощі вона бачить життя у світлих, гарних тонах, гостинно запрошує до свого дому і радо зустрічає на порозі усіх, хто до нього заходить.

Читайте також:

• «А ніби й не жила...»: мешканка Луцького району відзначила столітній ювілей
• Життєвий шлях був нелегким: довгожителька з Волині відзначила день народження
• На трьох волинянок – 280 років: двійнятам – по 94 роки, а їхній рідній сестрі, – 92