Матір поховала двох синів за пів року: Герой з Волині 10 місяців вважався безвісти зниклим

Тривалий час воїн вважався безвісти зниклим у боях на Донеччині, - пише газета Полісся.

Мама, Марія Адамівна, все життя пропрацювала бухгалтером у сільраді, вже давно на пенсії. Батько декілька років тому відійшов у вічність. І хоч наймолодшому з їхніх трьох синів Петрові вже минуло 40 літ, та так доля його й не завела на весільний рушничок щастя: досі не женився, не потішив неньку онуками. Хазяйнував на батьківському обійсті, як і всі в селі – тримали родиною город, корову, дві пари коней. Заробляв копійчину на сезонних роботах, не одну хату звів та ремонтував і в самому Доброму. Був умілим будівельником, розповідають односельці. Та й до риболовлі, як ніхто, приданий. Здавалося, риба сама йшла до його рук.

«А який він веселий був! Його завжди радо запрошували на зустрічі випускників до школи, бо він своїм харизматичним відтворенням прожитих епізодів юності в цих стінах, робив вечір просто незабутнім. Його простота і незакомплексованість, розважливе слово ставали родзинкою спілкування у будь-якій компанії», – таким насамперед згадують воїна-земляка у Доброму.

Петро Птачик приєднався до війська у холодні зимові дні, 13 січня 2024-го. Чоловік став навідником одного з парашутно-десантних батальйонів 25-ої окремої повітрянодесантної Січеславської бригади. Це унікальне з’єднання військ чи не єдине в Україні здатне десантуватися парашутним способом майже у повному складі, разом із технікою. Тож підрозділ часто брав участь у найвизначніших битвах. Під час повномасштабної війни – це було, зокрема, визволення Ізюму та контрнаступ на Луганщині по річці Оскіл. «Ніхто, крім нас!» – з таким гаслом вирушали в бій воїни формування. Весну 2024-го десантники зустрічали вже на Донеччині на пекельному Покровському напрямку. Якраз тут і почалася та, на жаль, скоро закінчилася бойова стежина для поліщука Петра. 5 травня він не повернувся з позицій після виконання чергового завдання. Десять місяців солдат офіційно вважався безвісти зниклим. Якось його ім’я фігурувало у списках, опублікованих окупантами у російських пабліках, що поволі скрінами розійшлися і в наших соцмережах. Жителі Доброго впізнавали ім’я односельця, однак щось стверджувати чи вірити в інформацію ворога ніхто не міг. А серце матері краялося у пошуках своєї наймолодшої дитини. Для неї її хлопці завжди будуть дітьми. Та біда не прийшла одна до їхнього дому – восени раптово відійшов у вічність її середній син Іван. Лишився коло матері лише найстарший, первісток. Теж ще не жонатий. А тут ще й прийшла звістка – знайшли нарешті Петра. На жаль, серед мертвих. Після одного з обмінів сторін тілами експертиза підтвердила, що один із загиблих – Петро Птачик.

В останній лютневий день захисник повернувся у рідний край. Земляки зустріли його по всій Камінь-Каширщині коридором пошани, а природа рясно плакала дощем. Наступної днини добренці прощалися зі своїм оборонцем. Тепло і яскраво враз засяяло сонце, а для Марії Адамівни навпаки – все довкола темніло й темніло… Зболена горем жінка хоронила уже другу свою дитину за останні пів року. Колись стояли поруч ліжечка маленьких Івана та Петра, тепер межують їхні уквітчані могили. Обоє уже сплять в холодних домовинах. І колискову їм співають лише змінні сезонні вітри…

Іванна ГАЙДУЧИК,село Добре.

Читайте також:

• Мав приїхати й стати хрещеним батьком, але їхав у цей день додому у труні: спогади про бойового медика з Волині
• «У квартирі в Луцьку, де разом мешкали, дружині перебувати нестерпно». Хто винен у катастрофі F-16, у якій загинув пілот Олексій Месь
• Будучи в комі, ледь помітно поворушив рукою ніби прощаючись з найріднішими: Герою з Волині назавжди 21 рік