Спогади про захисника з Волині Валерія Михалика

Народився Валерій Миколайович у мальовничому селі Ворокомле, Камінь-Каширського району Волинської області 7 серпня 1985 року. Був другою дитиною із шести в сім’ї Ольги Лукашівни та Миколи Івановича Михаликів, тому часто брав на себе відповідальність за своїх молодших сестер і брата.

Спогадами про Героя поділилися у Камінь-Каширській громаді.

Батьки Героя змогли виховати у дітей шанобливе ставлення одне до одного та здатність до самопожертви заради іншого. Коли Валерію було 10 років, він врятував свою шестирічну сестричку, яка ледве не втопилася у водоймі.

«Якось ми пішли купатися на ставок. Як і всі діти, з розбігу намагалися застрибнути з берега на човен. Коли я опинилася в човні, сусідський хлопчина перекинув його. Я різко пішла на дно. Тонула з розплющеними очима, тому досі добре пам’ятаю образ Валерія, який простягнув мені руку і потужним ривком висмикнув мене, аби змогла вхопити у груди хоч ковток повітря. Тим часом сам ішов під воду, поки я трималася завдяки підтримці його тіла на плаву. Такими змінними поштовхами ми по черзі то виринали, то тонули, поки старші не допомогли братові остаточно витягнути мене з водойми. Відтоді він уже став героєм для нашої сім’ї. Якби не він, то мене б уже не було», – пригадує Тетяна.

У школі навчався добре, батьки завжди чули про нього від учителів лише хороше. Однокласники і досі із трепетом відзначають його чуйне, просте та щире серце. Зі сльозами на очах однокласниця Наталія пригадує: «З ним було приємно та цікаво спілкуватися. Умів розважити та завжди підтримати. Ніколи не образив. Через спокійну вдачу та стриманість, хороше виховання з ним дружили усі. Сумлінно навчався і тому всі приходили до нього за допомогою, а він по-товариськи усім подавав плече».

Дуже любив Валерій читати твори Тараса Шевченка, малювати, а понад усе йому подобалося ремонтувати різні побутові речі: годинники, касетні магнітофони, телевізори. Саме тому після закінчення школи у 2002 році вступив у Вище професійне училище №6 м.Луцька на спеціальність «Радіомеханік». Через рік після закінчення ВПУ Валерій був призваний на строкову службу, яку проходив у Новоград-Волинському (нині Звягель). Відслуживши, він знову повернувся у своє рідне село до батьків.

Часто виїжджав на заробітки, пізніше почав займатися бізнесом у сфері торгівлі. Хоча неодноразово втомлений повертався з роботи, проте ніколи не відмовляв своїм односельцям, які зверталися до нього із проханням щось полагодити. Ремонтував усе: комусь – мікрохвильову піч чи пилосос, а комусь – радіоприймач чи телевізор, комусь – праску чи телефон… Ніколи не чекав винагороди за свою роботу, витрачений час, тому що від цього отримував задоволення, адже ця справа йому подобалася, але найбільшим його щастям було бачити задоволені та вдячні очі ворокомлян.

22 квітня 2024 року Валерія Миколайовича мобілізували до війська.

Попри проблеми зі здоров’ям, він без вагань пішов захищати рідну Україну. Спочатку потрапив на Рівненський полігон, а звідти – у ряди 95 окремої десантно-штурмової Поліської бригади, що базується на Житомирщині. Після закінчення навчань, з липня перебував на Донеччині, на Слов’янському напрямку.

Батьки пригадують, що при кожній нагоді він телефонував додому: «Знав, як ми тут хвилюємося. Щоразу заспокоював, хоча, напевно, у самого на душі був суцільний неспокій, адже перебував самому пеклі. Бачив те, про що навіть страшно подумати. Голос сина завжди звучав для нас впевнено та переконливо... Хотілося вірити, що все буде добре…»

Материнське серце не втомлювалося молитися, бути у тісному духовному зв’язку навіть на величезній відстані. З таким же нетерпінням чекали дзвінка рідні брати та сестри. Розмови були короткими та малослівними, але за цих кілька хвилин спілкування вони відчували його турботу та підтримку.

З середини серпня їх підрозділ перевезли в Суми, згодом – на Курщину. Увесь цей час Валерій виконував функції стрільця-помічника кулеметника, а 2 вересня востаннє пішов у бій. Його життя обірвалося від отриманих мінно-вибухових травм на території Курської області.

Попереду було ще багато планів, мрій. Та не судилося…

Осиротіла хата від умілих та працьовитих рук Валерія, а батьківське серце завжди ятритиме пекучий біль за тихим і таким правильним синовим словом. Ворокомляни низько схиляють голови перед подвигом Героя та його батьками.

Читайте також: