«Мамо, благословіть захищати країну!»: спогади волинянки про сина-Героя, який у 18 років пішов на війну

Любов до України Микола виніс із сім’ї, у якій мама виховувала шістьох синів сама і вчила, що попри будь-які виклики повинні бути єдиним цілим. Спогадами про Героя поділили рідні та близькі, - пише газета Ратнівщина.

Микола народився 25 листопада 1996 року. Був третім сином у сім’ї. На той час уже підростали Роман і Василь, а трохи згодом народилися ще Тарас, Андрій та Іван. Так сталося, що батько родини відмовився нести відповідальність за дітей, тож мама Тетяна Лук’янюк увесь тягар батьківського виховання звалила на свої тендітні жіночі плечі. Пригадує, що за першими трьома хлопцями сну не знала. Один на ліжку біля неї, ще один у ліжечку, ще один у колисці.

- А коли народився Тарас, Миколі було вже майже п’ять років, - розповідає жінка. – З наступними дітьми мені вже легко було. Старші хлопці дуже допомагали. Вони з ними гуляли з колясочкою. Я мала час трошки і припоратися, і відпочити. Я завжди просила Бога, щоб послав мені багато дітей. І раділа кожному новому життю своїх синочків. Покійний свекор Пилип багато допомагав і мене завжди підтримував. Він хлопців дуже любив, був тим стержнем, який не давав мені зламатися, коли було особливо важко. Я його й до смерті доглянула. Він помирав у мене на руках і останнє, що попросив: «Хай приїде Микола!»

Він дуже хвилювався, молився за всіх, був людиною з великої літери. Свекор і свекруха стали для мене справжніми батьками. Коли я вийшла заміж, не знала цінності віри. У моєму селі у Видраниці тоді ще церкви не було, а в Комаровому вже будувалася. Свекор допомагав батюшці. Ми повінчалися. Почала ходити до храму. Я постійно відчувала і відчуваю підтримку нашого батюшки Стефана Дудки, покійного оваднівського батюшки Іоанна Хільчука. У житті всякого було. Тарасик у дитинстві захворів на онкологію. Але слава Богу за все! З Божою допомогою і цю біду переживемо!

Шлях Миколи Лук’янюка у Збройні Сили розпочався у 2014 році. На той час він був студентом другого курсу Волинського університету (навчався на спеціальності «Екологія»). 25 листопада йому виповнилося 18, а вже наприкінці грудня він приїхав додому із зібраним рюкзаком.

- Мамо, благословіть захищати країну! – попросив матір, а вона не могла не благословити, бо знала, що син неабиякий патріот. Перед Новим роком він поїхав у Вінницю, став добровольцем, там пройшов медогляд. Три місяці навчання, а потім відправили на фронт.

- Він мені не зізнавався, де він, - пригадує Тетяна. - Про те, що Микола захищає Широкине, ми дізналися з сюжету по телевізору, в якому він разом з побратимами давав інтерв’ю. Попередньо попросив друзів, щоб мені сказали про цей сюжет, щоб я була готова побачити його на фронті. Але я й так відчувала. Отак почався його шлях в армії.

Микола довгий час воював добровольцем. В університеті взяв академ-відпустку, потім поновився. То коли його відпускали зі служби, він їхав не додому, а на навчання, щоб вищу освіту все-таки здобути. Декан їхнього факультету теж був атовцем, то синові в університеті йшли на зустріч. У процесі служби уклав контракт із ЗСУ, а коли він закінчився, приїхав додому, побув у селі місяців два, а далі працевлаштувався в Луцьку і додатково проходив курси англійської, бо знав, що в майбутньому вона йому буде дуже потрібна. Згодом отримав запрошення у Сили Спеціальних Операцій. Це для нього було великою честю. Коли почалася повномасштабна війна, Микола був у Хмельницькому. Разом з побратимами брав участь у визволенні Києва. Там, навесні 2022 року, отримав серйозні поранення, довгий час був у госпіталі, переніс операцію і знову повернувся у стрій.

- Мені ніхто про це не казав, але я відчувала щось неладне, - ділиться сокровенним мама. - Я плакала ночами, бо мене уві сні хтось кликав: «Мамо, мамо»! - Допитувалася хлопців, підозрювала, що може, щось з Василем, може, з Миколою. Вже потім старший син сказав, що Микола дуже поранений, у госпіталі. А сам він мені тоді написав, що в нього ангіна, то він лікується. А вже перед його смертю мені сон приснився, що мене велика страшна змія за руку вкусила. Розхвилювалася, але дурні думки гнала від себе.

- Микола після поранення, після перенесеної операції уже не мав такого здоров’я, щоб служити в ССО, - додає кохана Миколи Люк’янюка Катерина. - Тоді він пішов у третю штурмову бригаду. З осені 2022 року він перебував у цьому військовому формуванні. Він був снайпером. Часто переводився всередині бригади. Він завжди хотів бути дуже продуктивним, працювати там, де це найнеобхідніше. Працював у режимі нон-стоп, майже не відпочивав, дуже багато всього купував за свої гроші.

- Микола, починаючи з 2014 року, зробив багато, - констатує його брат Роман. - Він хотів бути там, де найбільше треба, робити практичні кроки, щоб наближати перемогу. При цьому він не хотів навантажувати людей своїми потребами. Усе обладнання купував за власні кошти. Лише кілька місяців тому побратими вмовили його оголосити збір на необхідні комплектуючі.

- Мені ще торік у селі люди казали, що російська сторона дає дуже великі гроші за нашого Миколу, - з болем розповідає мама. - Я тоді відповіла: «Значить мій Микола добре воює!», - а сама хвилювалася. Він ні від кого не хотів допомоги. Я йому хіба що домашніх харчів могла посилку відправити, а все, що стосувалося його забезпечення, все купував за свої гроші. Другому синові Василеві, який теж служить уже дев’ять років, то не раз організовували допомогу. Продуктами люди допомагали, медикаменти висилали, влада долучалася. Вадим Дейнека машину завозив. А Микола був окремою республікою. Минулого року в жовтні він приїхав додому, зробив мені сюрприз на день народження і я побачила, що мій син змінився, в його очах був якийсь особливий вогник. Зрозуміла, що він зустрів кохання всього свого життя. Дійсно, він познайомився і почав спілкуватися з Катею. Цей рік він був по-справжньому щасливий, і моє серце раділо за долю сина. Він приїжджав рідко, але коли був удома, то постійно питав: «Мамо, що допомогти?» Був дуже тямущий. Під час останнього приїзду поміняв мені проводку у хліві. Його товариш – електрик, вони поспілкувалися. І зробив. Коли не знав сам, як зробити, дивився в інтернеті і робив. Стелю підбив, картоплю позакопував. Не було такого, щоб приїхав і лежав, бо йому відпочити треба. Скільки був удома, стільки працював, де міг, щоб принести користь, щоб хоч трошечки мені допомогти.

З коханою дівчиною Катериною вони спілкувалися майже рік. Розуміли один одного з-пів слова, ділилися успіхами і невдачами, планували цієї осені одружуватися. Та довелося дівчині плакати над домовиною коханого.

- Напевно, не дивлячись на те, що уже десять років він був військовим, це був найніжніший чоловік, якого я зустрічала в житті. Микола був дуже добрий, - з неймовірним позитивом і трепетом у голосі каже Катерина.

Нещодавно Тетяна Лук’янюк поїхала в Польщу на заробітки. 11 червня переписувалася з Миколою. Він майже постійно був зайнятий, тому говорили по-телефону рідко, часто писали один одному.

- Він вислав мені фото, хоча раніше ніколи не надсилав, - відтворює події жінка. – На тій фотографії він так гарно посміхався! У неділю у нас був вихідний. Я зателефонувала до всіх дітей. До Васі і до Миколи вирішила написати, щоб не відволікати від служби. І так щось мені стало недобре. Кажу на сусідку по кімнаті: «Давай, хоч чаю якогось поп’ємо». Вона каже: «Що з тобою?». – «Не знаю, щось недобре, і все!» І тільки ми того чаю попили, дзвонить медичка наша і з військкомату. Чоловік у слухавці тільки сказав, що з військкомату, я зразу зрозуміла. «Хто?» – кажу. – «Микола». - «Може, то неправда?». – «На жаль, це правда!» - Ось так у нашу родину увірвалася звістка про загибель сина і брата.

Сповіщення про смерть на війні Миколи Лук’янюка вручили сусідці, бо у той день удома нікого не було. Мама – в Польщі, а наймолодший син Іван – був на змаганнях із футболу. З Катериною він спілкувався востаннє 14 червня, коли йшов на завдання. А 15 червня його не стало. У рідне Комарове Микола останнє повернувся у домовині 18 червня. Наступного дня був щемливий похорон, який звершили священники Ратнівської округи на чолі з благочинним Ігорем Антонюком. Біля труни із загиблим не стримували сліз мама, брати, кохана дівчина. Щеміло побратимам, які залишили свої справи і приїхали віддати останню шану своєму братові по-духу. Лише після загибелі рідні дізналися, як багато нагород було у Миколи.

Мама каже, що він ніколи про це не говорив. А вже коли він загинув, інтуїтивно відкрила одну з коробок з його речами, які вдома зберігалися. Там лежали його нагороди: відзнака Президента України «За участь в антитерористичній операції», відзнака 131 окремого розвідувального батальйону «Хрест розвідника», медаль Української православної церкви «За жертовність і любов до України», нагрудний знак «За участь у бойових діях УНСО» ІІ ступеня (усі ці нагороди отримав протягом 2016 року); нагрудний знак командувача Сухопутних військ ЗСУ «За службу», нагрудний знак міністерства оборони України «За зразкову службу» (2017 рік); відзнака Хмельницького міського голови «Воля та мужність» (2020 рік); нагрудний знак міністерства оборони України «За зразкову службу» (2022 рік); нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного «Золотий хрест» (2023 рік). Серед нагород є і рідкісний коїн, виданий Литовськими силами спеціальних операцій.

Відпустили попрощатися з братом зі служби й старшого брата Василя, який уже дев’ять років захищає Україну. Днями він повернувся назад на службу. Про демобілізацію через загибель брата навіть слухати не захотів. Вперше він спробував піти служити, коли виповнилося 18 років, але тоді його комісували. Коли виповнилося 20, все ж узяли на строкову службу. Невдовзі їх відправили охороняти залізничний міст через річку Оскіл біля Куп’янська.

- Пам’ятаю, у нас була свіжина, - каже мама. - Він попросив: «Мамо, перешліть ковбаси домашньої, щоб кожному було хоч по шматочкові!» - Запитала скільки їх всіх. Виявилося, що більш, ніж 20. Ох, моя доле! Але ж вислала. Ті діти раділи, як від найдорожчого подарунка. І солодощі висилала. На день народження спекла такого великого торта, на новій пошті взяли посилку, хоч могли й відмовити. Три доби той торт їхав до них, а потім син подзвонив, так дякував за нього!

Після закінчення строкової служби Василь підписав контракт. Перед початком повномасштабної війни був на Донбасі.

- У грудні минулого року з побратимом приїхав додому. Вже коли поверталися, я склала сумки і поставила в багажник, щоб він не бачив, бо не хотів нічого з дому брати. Казав постійно, що мені є кого годувати. Ще троє вдома. Василько м’якший, то Микола був серйозніший. Минулого року вони розписали з Альоною. Його відпустили на церемонію розпису. Ще до війни ми мріяли, що зберемося всі разом великою родиною на моє 50-ліття. Але почалася війна. Було не до ювілеїв. Так ми більше всі разом і не зібралися. Тільки на похорон Миколи, і то не у всіх вийшло приїхати.

Під час спілкування з Тетяною і її синами склалося враження, що всі вони дуже між собою зв’язані, як одна команда, дуже виконавські і добрі водночас. Мама каже, що з дитинства намагалася їх цьому навчити.

- Може, інколи в надмірній строгості, інколи в любові, по-всякому було. Але я завжди казала: «Дорогі мої сини! Ви повинні бути одним цілим, одним організмом! Отак, як Україна наша повинна бути одним організмом, щоб вистояти, всі повинні один одного любити й підтримувати! Так само в сім’ї. Якщо ви будете разом, Вас ніхто ніколи не подолає. Це повинна бути підтримка, розуміння, взаємоповага!».

І Тетяні Лук’янюк це вдалося. Дуже добре видно збоку, що хлопці намагаються частинку материнського болю відтягнути на себе. Вони проживають цей біль разом із нею. Відчувається внутрішнє тепло. Сини віддають матері свою любов, яку багато років усім їм дарувала вона. А жінка доповнює, що любов відчуває не лише від синів, а й від невісток, до яких ставиться, як до доньок.

- Старша Яна, Васіна Альона і Миколина наречена Катерина. Вони – мої подруги, моя втіха і порада. Зі своїми дочками-невістками я солідарна, в нас є деякі свої секрети, і хлопці, і дівчата звертаються до мене за порадами, а я займаю позицію – аби їм добре було. Коли старший син Роман одружувався, йому було лише 20 років. Було важко відпустити. Зараз у них троє діток. Василь створив сім’ю – усім серцем радію. Це моя радість і втіха.

Усі вони різні. Кожен вибрав свій життєвий шлях, але при найменшій нагоді телефонують, пишуть мамі, турбуються про неї. Кажуть, у дитини заболить палець, а в матері серце. Так і в Тетяни Лук’янюк. Вона відчуває, коли щось у синів не гаразд. І хоч жалким змієм пече біль утрати Миколи, та ниточка духовного зв’язку із ним не розірвалася. Фізично його більше немає з ними, та в серцях він завжди буде посміхатися до них із життєрадісних фото, із променями сонця зазиратиме у рідну хату із небесної блакиті, даруючи своє тепло і любов.

Родина загиблого щиро дякує за підтримку родичам, близьким, друзям, односельчанам, голові та колективу Ратнівської селищної ради, побратимам сина, духовенству та усім людям, які не залишилися осторонь їхнього горя.

- Нехай Бог поверне Вам сторицею за людяність, добро, тепло і розуміння, яке ви проявили до нас у найважчі для нас дні. Нехай запанує в Україні мир і всі матері дочекаються своїх синів додому живими й неушкодженими! – завершила Тетяна Лук’янюк.

Читайте також:

• Не просто офіцер, а справжня, проста і надійна Людина: спогади про молодого Героя з Волині Олександра Видрича
• «У 6 років запропонував одружитися»: дружина загиблого Героя з Волині розповіла про нездійсненну мрію чоловіка