Тіло воїна з поля бою змогли забрати через кілька тижнів після загибелі: захисник з Волині поліг смертю хоробрих на Харківщині

Спогадами про Героя поділилися у Камінь-Каширській громаді. 

Микола народився у 1975 році у звичайній сільській сім’ї трудівників. Мав трьох сестер і брата. Батьківська хата, стіни котрої завжди чули сміх наймолодшого сина Миколи, тепер дивляться сумно.

Із розповідей матері Марії Павлівни, син виростав допитливим, щирим, завжди допомагав батькам у домашній роботі. Любив порядок і чистоту в оселі. Добрий, життєрадісний, слухняний – таким пам’ятає мати Миколу. Після закінчення Погулянківської школи, навчався у Любешівському ПТУ на механіка. Дуже подобалось працювати із технікою.

1993-1995 роках служив в армії. Служба проходила у Рівному. У Миколи залишились хороші спогади про службу. Після повернення через рік одружився.

Від матері усі діти успадкували гарні голоси. Крім того, що Микола гарно співав, він чудово грав на музичних інструментах – баяні та гітарі. Разом із братом, приймав участь у виступах на різних святах. П’ять років працював художнім керівником у будинку культури с. Велика Глуша. Його наповненої світлом вдачі бракуватиме кожному погулянківцю. Адже він був учасником усіх найвизначніших дат у селі: заручин, хрестин, проводів в армію. Завжди був у центрі позитиву: веселий, рішучий, впевнений у собі, сміливий. Дуже любив дітей. А для своїх синів був чудовим батьком!

Будучи умілим будівельником, працював у Києві. Коли почалися виступи на майдані, Микола був активним учасником подій. Не терпів лицемірства, хотів бачити Україну квітучою.

Отримавши повістку у війні з російськими окупантами, не ховався, а відразу ж пішов до військомату поповнити ряди ЗСУ. Навіть приховав те, що у нього не було великого пальця на руці. Але це не заважало йому вправно стріляти з автомата, виконувати будь-які технічні роботи.

«Безпалий!» – так до нього зверталися побратими. Відколи вирушив на війну, жодного разу не приїжджав у відпустку, але старався телефонувати до родини. Матері не раз говорив, що дуже сумує за нею, а як приїде, то «міцно-міцно» обніме.

Разом із побратимом Валерієм Кошелюком, також із с. Погулянка, потрапили до чотирнадцятої князівської бригади й разом відправилися на передову. Там їхні шляхи розійшлися на рік. У липні 2023 року знову потрапили в один загін охорони.

Основна їхня місія – доставка боєприпасів, облаштування бліндажів. Далі виконували бойові завдання у складі другого стрілецького батальйону четвертої штурмової роти. На війні Микола і Валерій стали найближчими людьми, які завжди могли покластися один на одного. Окрім відповідального підходу до військової справи, Микола вирізнявся добродушністю: то кота бродячого принесе і доглядає, то дітей з сімей, які не виїхали з фронтової зони, підгодовував харчами.

«Шкодував усіх» – розповідав побратим Валерій Кошелюк.

У грудні, під час виконання завдання, Микола загинув. Через постійні обстріли ворога, тіло воїна змогли забрати з поля бою через кілька тижнів. Рідні молилися і сподівалися, що їхній захисник з війни повернеться живим та не судилося.

Не злічити ні кількості людей, котра прийшла віддати останню шану Герою, ні кількості прапорів, які високо піднявши несли молоді хлопці із Погулянки. Виблискують сльози на очах присутніх, боляче всім. Загинула добродушна, працьовита, мужня людина, якій би ще жити і жити.

«Україна була, є і буде. Буде ще квітнути, але вже без кацапів», – наголошував Микола Рябіїк. Нехай справдиться його пророцтво.

Читайте також: 

• «Я йду, щоб вам було безпечніше»: спогади про загиблого Героя Юрія Касяна
• Довгих три місяці лікарі боролися за його життя, але врятувати не змогли: війна забрала життя Героя з Волині
• Понад місяць вважався зниклим безвісти: 35-річний десантник з Волині героїчно загинув у бою на Донеччині