Спогади про загиблого волинянина Леоніда Павлючика

28 серпня, у боях біля Торецька, загинув 58-річний Леонід Павлючик із Малої Глуші. Вірний захисник України, він віддав своє життя за Батьківщину, залишивши по собі пам'ять у серцях рідних та побратимів.

Спогади про Героя опублікувала газета «Полісся».

28 серпня, стримуючи оскаженілого ворога на Донецькому напрямку, поблизу міста Торецьк, своє життя віддав Павлючик Леонід Йосипович із Малої Глуші. Тепер п’ятдесятивосьмирічний Герой став янголом-охоронцем для своїх дітей та онучки.

Із інформації в ЗМІ Леонід Йосипович довідався про брак у війську водіїв профільної техніки, що перевозить контейнери з ракетами. У своєму житті він вже мав такий досвід — під час проходження строкової служби, про що свідчила спеціальна відмітка у водійському посвідченні. Коли ж солдат прибув у розташування Волинської бригади, з’ясувалося, що для вмотивованого бійця є багато й інших вакансій.

Тож продовжив свій бойовий шлях уже на передовій. За період служби мав контузії і поранення, від яких ще довго оговтувався у госпіталях. Та, не зважаючи на підірване здоров’я, він понад усе прагнув йти воювати. З часом йому знайшлося місце у частині забезпечення. Був завжди відповідальним при виконанні доручених завдань. Саме таким запам’ятався Леонід Павлючик командирові роти Анатолію Чикиді.

Мріяв повести внучку до школи, але став на вічну варту: спогади про загиблого волинянина Леоніда Павлючика

Дисциплінований, сумлінний боєць… Під час бою молоді армійці просили його, щоб патрони заряджав, — із шанобливим ставленням та неприхованим жалем згадує свого підлеглого командир. — Ми його берегли від куль, як могли, а він зі свого боку не розумів тих, хто хоче уникнути зіткнень з ворогом, відсторонитися, тому відчайдушно брався за захист рубежів. Цього разу підрозділ Леоніда закріплювався на позиціях, бійці мали намір споруджувати другий рівень оборони. Леонід Йосипович очолював у цій справі групу з десяти чоловік.

Під час копання окопів запрацювала ворожа «мінометка», яка смертельно вразила його одного. Наш захисник був виваженим та добре вмотивованим до військової служби. Завжди готовий прийти на допомогу побратимам. Добре розумів цінність рідної землі, — підсумував розчулений непоправною втратою бійця Анатолій Чикида.

Останні шість років Леонід Йосипович проживав сам у порожній хаті. Ще зовсім молодою, у сорок літ, пішла у засвіти його дружина. Тож не було до кого обізватися добрим словом чи поділитися думкою. Дорослі діти вже влаштували свій побут, а відтак радість та натхнення до життя селянинові приносила його робота.

Чоловік мав «золоті руки»: і столяром, і муляром, і вправним будівельником працював. Але найбільшою його втіхою була шестирічна онучка Емілія, яка твердо вірила, що дідусь у військовому однострої поведе її у перший клас. Натомість шкільне свято затьмарила загибель рідненького, який більш не підніме її малу на руки, не обдарує гостинцями. Бо вже на небі… У серці залишився його образ назавжди.

Слава і честь Герою! Нехай його душа віднайде вічний спокій у Царстві Небеснім.