Напередодні звістки про загибель уві сні прийшов до дружини з квітами: спогади про Героя з Волині Павла Лавренюка

Напередодні річниці цього трагічного дня дружина Павла Ольга знайшла в собі сили розповісти про коханого чоловіка, пригадати щасливі миті знайомства, шлюбу та батьківства, стосунки на відстані під час виконання військового обов’язку та героїчну загибель найдорожчої людини.

«Ти будеш моєю дружиною…»

У дитинстві Ольга приїздила в село Переспа до своєї бабусі, також там жила її двоюрідна сестричка. Всі діти тоді збиралися біля місцевого котловану, весело проводили дозвілля, гралися. Так і познайомилися з Павлом, у десятирічному віці.  

«Час літніх канікул ми проводили разом, компанією дітей. Яскраво запам’ятався один момент, коли всі гуртом грали «берека», мені було років 13. Павло наздогнав мене, впіймав, міцно обійняв і сказав: «Ти колись будеш моєю дружиною».  А з 17-ти років ми почали зустрічатися. 

Пам’ятаю, коли Павло вперше сказав про свої почуття до мене, по всьому тілу побігли мурахи».

Через 3 роки Ольга та Павло одружилися. Згодом народився син, татова гордість, Тимофій, а ще через 2 роки донечка-потіха Олександра. 

«Не хочу, щоб воював мій син»

Повістку Павлові приніс сільський голова на подвір’я будинку через два тижні після початку повномасштабної війни.

«Павло не проходив служби в армії, бо в нього були проблеми зі спиною, 2 грижі. Після того як принесли повістку, він пішов до військкомату, там направили на медогляд. Медогляд був, мені здається, три кабінети чи чотири й на тому усе. Потім було оформлення різноманітних паперів. А на мій день народження зателефонували і сказали, що все, він вже остаточно їде…».

Ольга знала, що медогляд, який пройшов Павло, був абсолютно поверхневим, та коли намагалася сказати коханому про те, що не хоче відпускати, почула мудрі слова справжнього чоловіка.

«Він взяв мене за руку, подивився в очі і сказав: Олю, я не хочу, щоб прийшли сюди. Бо тут ви - ти і діти, я не хочу. Не хочу, щоб потім довелося йти воювати нашому сину і його одноліткам, закінчувати те, що нам не вдалося закінчити». 

У війську Павло став бойовим медиком. Докладав максимум зусиль, аби опанувати сферу, в якій ніколи не доводилося працювати.

«Він дуже відповідально ставився до своїх обов’язків. Багато вчився. Коли спілкувалися по відео-зв’язку, помічала, що життя та здоров’я побратимів були пріоритетом, адже не раз казав: «Котусь, не можу говорити, потрібно ще аптечки перевірити, все підготувати».

В певний момент я спіймала себе на думці, що коли б він повернувся в мирне життя і все було б гаразд, однозначно змінив би сферу діяльності, бо медицина давалася йому легко, це було, як то кажуть, «його». 

«Розуміли один одного без слів, вистачало лиш погляду»

Під Соледаром сталося перше бойове хрещення Павла. Він діяв професійно, впевнено, спокійно. Побратими згадують, що саме завдяки «Улибасі» всі поранені тоді вижили і були доправлені до шпиталю. Дехто впевнений, що завдячує йому своїм життям.

«У нашому спілкуванні ми дійшли до такого рівня, що розуміли один одного без слів, вистачало лиш погляду, щоб усвідомити, що в когось із нас щось не так. Коли Павло втрачав друзів на війні, я одразу по очах і виразу обличчя вловлювала, що сталося страшне».

Важкі бої на Донеччині Ольга переживала разом з чоловіком, хоча й на відстані у сотні кілометрів. Каже: емоційний зв’язок, який утворився під час війни, був надміцним.

«Коли йшов на завдання, завжди казав: вийду – віддзвонюсь. Це період постійного хвилювання і очікування того плюсика в повідомленні. Проте останнє голосове у понеділок, 4 вересня, було трохи інше: «Котусь, пару днів зв'язку не буде. Дуже тебе люблю. Не переживай. Все буде добре». 

У ніч на середу, 6 вересня, собаки на подвір’ї страшно вили. А наступної ночі Ользі приснився коханий, що прийшов додому з букетом квітів. Увесь день жінка не могла знайти собі місця, було дуже погане передчуття. 

«Але ж він повідомив, що буде не на зв’язку… Всі довкола як змовилися, казали мені, щоб не переживала. Вже у п'ятницю вранці я не витримала, почала писати, питати про нього. Мені не відповіли, хоча повідомлення прочитали.

В той же день близько п’ятої години вечора зателефонував невідомий номер.  Назвали моє прізвище та ім’я, запитали: де я знаходжуся, і мені все стало зрозуміло… Далі не пам’ятаю, було важко дихати, я почала плакати».

Ольгу з роботи забрали рідні. Біля будинку вже чекали представники військкомату, аби особисто вручити сповіщення про загибель Павла.

«Опісля цієї звістки ми чекали, коли він востаннє повернеться додому. Мій Герой їхав більше, ніж тиждень. Кожен день очікування мені здавався роком».

Ольга не хотіла пити жодних заспокійливих, бо боялася, що не буде пам'ятати, як повернувся її Янгол. Проте, сам похорон коханого пригадує фрагментами: тулилися діти, молилися священники, підтримували побратими, а в голові, наче птаха у клітці, билася думка «Я бачу його востаннє…». Можливо, саме тому він приходив до дружини уві сні, неначе прохаючи вибачення: «Я не хотів, щоб так сталося». 

«Поки тата немає вдома, ти мусиш глядіти наших дівчат і бути сильним».

Павло казав синові: «Поки тата немає вдома, ти мусиш глядіти наших дівчат і бути сильним».

Так і було… Тимофій ніби в один момент усвідомив, що доки тато не поруч – він має бути опорою для мами та сестрички: «Я маю бути сильним, мені так казав тато…»

Хлопчик намагався не показувати жодної сльозинки, а коли емоції переповнювали, Тимофій йшов подалі від людських очей, в якийсь закуток, давав волю почуттям і за деякий час повертався. Син постійно перепитував у мами, чи все добре, дуже переживав за її самопочуття. Ольга щораз відповідала, що вона в порядку, проте Тимофій бачив, що це не так.

«Я ж бачу, ти плачеш без сліз», - і до сьогодні зауважує син.

Опісля загибелі Павла діти горнуться до мами, намагаються бути поряд постійно, ніби на підсвідомому рівні бояться втратити і її.

9-ти річна донечка сприйняла звістку дуже важко, постійно плакала. Заняття із психологом допомогли на деякий час стабілізувати ситуацію, проте зміна оточення чи інші тригери відкривають болючу рану.

«У період канікул діти зі своїми сім’ями, тати поряд, і донечку знову емоційно накриває…»

Кажуть, що з часом стає легше, починає менше боліти. Ольга запевняє: це неправда, людина вчиться жити з цим болем. 

«Я просто розумію, що в мене є двоє дітей. Знаю, що зобов'язана про них піклуватися. Спілкуємося і з побратимами чоловіка. Коли хтось з них довго не виходить на зв’язок, син питає: а можна написати татовим дядькам? Так він з любов’ю на них каже».

Бойові товариші називають Павла прикладом мужності, сили духу, самовіддачі та доброти. «Слава Україні! Слава Улибасі!» - звучало у голосових повідомленнях, які дружина Павла вмикала під час нашого спілкування.

«Мій чоловік не такий, що буде багато говорити, чи бити себе в груди: я – патріот. Він робив. І вчинками доводив. З гідністю пішов служити, мав поранення, контузії, та повертався на фронт».

Історія Павла, як і тисяч воїнів, що полягли за правду та свободу, має жити, пам’ять про їхній подвиг повинна назавжди лишитися в наших генах. Вічна шана і слава Герою!