Загибель підтвердилася майже через десять місяців після зникнення: історія полеглого Героя з Волині Анатолія Барабана

Спогадами про Героя поділилося видання «Нова доба».

Коли він вирішив іти до війська, йому вже було понад п’ятдесят років. Раніше хотів долучитися до захисту країни, але залишався вдома через матір − Ірину Трохимівну, про яку дбав до самої її смерті. Лише після відходу неньки пішов на фронт, ставши стрільцем-помічником гранатометника.

− Толік служив у ЗСУ із 20 червня минулого року. Спочатку навчався на Рівненському полігоні, а потім його перевели на Донеччину, де зв’язку із ним вже не було… – із болем розповідає його найстарша сестра Ганна Миколаївна, яка мешкає у Вараші.

До неї брат завжди телефонував, цікавлячись не лише життям рідних, а і її вихованців – учнів початкових класів, у яких вона була вчителькою.

Анатолій Барабан народився у багатодітній сільській родині, де було семеро дітей – мав два брати й чотири сестри. Після навчання у Львівському училищі залізничного транспорту працював провідником, але згодом змінив фах – став будівельником. Його золоті руки цінували у будівельній бригаді, з котрою їздив на заробітки до Києва.

− Він на що б не подивився – усе міг зробити. Був добрим, щирим, працьовитим, – зі сльозами каже його сестра.

Після розлучення Анатолій переїхав до батьківської хати, де піклувався не лише про матір, а й про повністю нечуючого від народження брата Дмитра. Разом із двоюрідним братом Сашком господарював на землі, садив картоплю, сіяв зерно. Востаннє рідні зібрали врожай, посаджений ним, минулого року вже без нього…

− Толік строкову службу не проходив, але з початком повномасштабної війни відчував внутрішній обов’язок іти на фронт. Казав, що хтось же мусить боронити державу… Його стримувала тільки мама… − згадує пані Ганна.

В останній телефонній розмові з сестрою, яка мешкає в Польщі, Анатолій сказав: «Я піхотинець, їду на передову… Не знаю, чи повернусь».

Зв’язок із ним обірвався. І серце Ганни Миколаївни не приймало думки про полон: «Я знала: мій брат ніколи не здався б ворогу. Він був не просто хоробрим – він був відважним».

Попри те, що сімейне життя у Анатолія не склалося, він завжди дбав про колишню дружину Ірину та сина Сергія, з якими раніше жив у Маневичах.

− Він постійно казав: «Моя Ірка. Мій Сергійко». Про створення іншої сім’ї не хотів і думати. Пишався сином, студентом Луцького національного технічного університету, який має художній хист, що передався йому по нашій родині, і малює ікони, − говорить Ганна Миколаївна.

Брат Дмитро хоч і не знав про зникнення Анатолія, відчував утрату. Ходив по селу, запитував на мигах про нього у людей, шукав брата…

Сусіди та односельці згадують Анатолія як людину з великим серцем: «Ніколи нікому не відмовляв. Був добряком і весельчаком».

Коли Анатолій Барабан «на щиті» повернувся додому, Костюхнівка зустрічала його зі сльозами, квітами та прапорами. Велелюдна процесія провела його в останню путь – як Героя, котрий залишився вірним своїй країні й совісті. Поховали Героя із усіма військовими почестями.

Низький уклін і безмежна вдячність йому за мужність та жертовність. Сердечні співчуття його рідним і близьким.

Юлія МУЗИКА

Читайте також: 

• Хотів довезти обладнання побратимам, але його засік ворожий дрон: начальнику розвідки артдивізіону з Волині навіки 34 роки
• «Медики казали, що 8 — 200, 40 поранених, 6 зниклих безвісти», — військовий про удар під час шикування
• Хочуть узяти в «клешні»: на Покровський напрямок РФ стягнула 170-тисячну армію