Про те, що син в полоні, мати дізналася із соцмереж: захисник з Волині майже два з половиною роки у російській неволі
19 жовтня на рідну землю повернули 95 українських військовополонених. Серед них – 34 азовці. Однак жителька Волині Тетяна Бакум у списках на обмін свого сина так і не побачила. Її Влада досі тримають російські окупанти, вже майже два з половиною роки.
25-річний боєць – єдиний ковельчанин, якого досі не повернули з полону, розповідають Волинські новини.
Під час останнього обміну додому повернувся друг Влада – військовий з Ковеля Андрій Богдан, ще раніше – ковельчанин Владислав Оксеньчук. Усі троє знайомі з дитинства. Разом відвідували різні гуртки, як стали старшими – проходили вишколи на базі ковельського осередку ПП «Національний корпус».
«Певно, ці військові навчання і стали для нього поштовхом піти захищати Україну», – міркує мама полоненого Владислава Бакума.
Після дев'ятого класу Влад вступив до Ковельського промислово-економічного фахового коледжу, обрав робітничу спеціальність – ремонт автомобілів та двигунів. Потім навчався на заочному в ЛНТУ і вже паралельно служив в «Азові». Найбільшим досягненням для хлопця було те, що він пройшов курс молодого бійця та отримав шеврон «Азову».
Про військову справу, згадує мама Тетяна, Влад і не мріяв.
«Він ніколи не казав, шо хоче воювати. А коли вирішив піти до “Азову”, запевняв мене, що там не воюють», – пригадує ковельчанка.
Однак доля розпорядилась інакше. У 2019 році Влад пішов в АТО, захищав Світлодарську дугу, але пробув там недовго. Опісля поїхав на Львівщину вчитися управляти БТРами, а вже зовсім скоро знову повернувся в Маріуполь.
«Як приїздив додому, завше приносив мені букети. Щоразу, на будь-яке свято, на день закоханих, на день ангела, завжди», – зринають щемливі спогади мами.
У 2021 році у Влада закінчувався контракт, однак, аби звільнитись разом з Андрієм Богданом, який доєднався до «Азову» на рік пізніше, хлопець контракт продовжив. І розпочалась повномасштабна війна.
Пані Тетяна згадує: ще в грудні вона говорила з сином про вторгнення рашистів. І Влад наполягав: «Мам, війна буде...» Тоді хлопці були в Маріуполі. 86 днів захисту. 82 дні у повному оточенні. Без ліків. Без їжі. Без зброї.
«У нього завжди все добре, є що їсти, в нас все є, в нас все гаразд, повернуся живим і здоровим, не переживай», – пригадує синові слова.
Трохи більше молодий воїн розповідав своєму татові, який, до слова, на другий день повномасштабного вторгнення пішов воювати у 100-ту бригаду.
«Я буду Героєм, космонавтом… Цю цитату я прочитала у його записничку ще зі школи. Ми весь час з неї сміялися, але це виявилось ніби віщим посланням. Бо він справді став Героєм», – зітхає матір полоненого бійця.
З початком великої війни Влад став дзвонити все рідше. Востаннє сімʼя спілкувалася з ним 12 травня, напередодні того страшного та неочікувано довгого полону.
«Я намагалася розпитати в нього хоч щось, просила скинути фото, але він відповідав тільки плюсиками. Певно, тоді вже передчував щось недобре і готувався до полону», – розмірковує мама.
16 травня – перший вихід з «Азовсталі» в полон. Серед українських захисників – і Влад з Ковеля.
Про те, що син в полоні, жінка дізналася із соцмереж. Спершу хлопців направили в Оленівку на Донеччині. Як пригадує пані Тетяна, найскладніше було, коли вона дізналась про тамтешнє масове вбивство полонених. Тоді російські терористи вбили 53 українських захисників.«Нам обіцяли три-чотири місяці, але, на жаль, це перетворилося в роки...» – констатує мама.
«Ми не знали, шо з нашими дітьми. Я плакала. Чоловік приїхав зі служби, щоб мене підтримати. Це було дуже важко. В той день я була на роботі, коли це все дізналася. Ледь дійшла додому, – пригадує Тетяна Бакум. – Вдома я вже нічого не могла робити, тільки ридала, кудись звонила, щось читала. Але знайомі потім передали, що Влад живий...»
Відтоді жінка не минала жодної акції щодо деблокади Маріуполя. Одну з перших вони організували у Ковелі. Далі почали їздити до Луцька, Рівного, Львова, Києва та навіть до Польщі, де влаштували мітинг під стінами російського посольства.
Щоразу, коли під час обмінів звільняють азовців, Тетяна намагається з ними звʼязатись, аби дізнатись хоч дещицю про свого сина.
«Коли хлопці виходять з полону, я завжди маю якісь новини про сина. Казали, що дуже схуд, про щоденні тортури, знущання, недоїдання, голод, холод...» – розповідає жінка.
Тетяна вже встигла поговорити зі звільненим Андрієм Богданом. Хлопець ділиться, що її Влад, попри майже два з половиною роки полону, жартує та підбадьорює хлопців.
«З його мамою ми стали найкращими подругами. Війна нас зблизила. Ми з нею пройшли весь цей біль, усі ці тортури. Раніше були просто знайомими, лиш віталися, а спільна біда зблизила...» – зауважує Тетяна Бакум.
Уже близько місяця посеред Ковеля висить плакат з їхніми синами. Тетяна наголошує: важливо, аби люди бачили та пам’ятали, якою ціною ми сьогодні живемо.
«Акції треба проводити, треба нагадувати. Тому що вони не повинні зникнути з поля зору, з нашого інформаційного простору, щоб люди доєднувались до акцій, щоб пам’ятали, щоб знали», – зазначає вона.
Тетяна зізнається: дуже часто візуалізує зустріч з сином. Особливо уві сні, де Влад приїжджає серед ночі та стукає у двері:
«Але коли ти просинаєшся, це реальний біль. Все, що відбувається насправді, – оця реальність здається страшним сном...»
Однак жінка не втрачає надії і вірить. Вона мріє, аби її Влад повернувся до свого дня народження – 25 листопада. Йому буде 26 років.
«Це будуть сильні обійми і сльози щастя. Напевно, буду кричати на весь Ковель, коли дізнаюся, що в списках обміну є його ім’я...»
А поки у Ковелі вже планують наступну акцію на підтримку полонених захисників Маріуполя. Її хочуть провести вже в листопаді.
Анна КРАВЧУК
Читайте також:
- Пережив втрату ніг і понад 20 операцій: на Волині ветеран повернувся працювати на завод
- «Дочекалися ми тебе, дитино»: з російського полону повернули 20-річного волинянина
- Добровільно пішов до військкомату, аби поповнити ряди ЗСУ: воїна з Волині нагородили «Золотим хрестом»
Будь в курсі усіх новин
