«Нам потрібна злість»: лучанам пояснили як живе наша психіка у часи війни

«На жаль, так сталося, що сьогодні ми всі отримали ще одну дату народження - 24 лютого 2022 року, день, коли все змінилося», - слова якими починається книга роздумів психотерапевта про війну. Про війну, яка у перші дні зродила нових людей, докорінно змінивши нас, хоч ми того й не просили, і в якій вже 9-й місяць українці змушені виживати.

Поки тривають тяжкі бої, летять ракети, а смерть ходить зовсім-зовсім близько, ми щоразу відновлюємося, ми щоразу виринаємо із прірви, оговтуючись від чергових страшних новин, зі сподіваннями на світло в кінці. 

Книга містить кілька розділів, що дорівнюють перебігу наших емоційних відчуттів за час війни, хоч гойдалки від однієї емоції до іншої може коливатися кільканадцять разів на день:

- тривожність

- З будь-якою реальність можна впоратися, окрім вигаданої, -  слова клієнта Володимира Станчишина.

- почуття провини

- Я мала змогу відпочити, але я не змогла - всі ж мають страждати, правда? - уривок з книги.

- злість, ненавить

- Учора вгатила кулаком у стіну. Може, так і треба? - клієнт психотерапевта.

- утома, апатія, депресія

- смуток (переживання втрати).

«Смерть на війні – це незворотна втрата, її нічим не можна пояснити, не можна виправдати чи повернути. Це момент, коли ми розуміємо, що життя ніколи не буде таким, як раніше. І віднайти сенс за такої втрати дуже непросто.

Катастрофічне горе, до якого, власне, належить втрата близьких на війні, характеризується однією важливою обставиною – цих втрат могло б і не бути. Це відрізняється від смерті через хворобу чи через певні природні обставини. Бо в нашій свідомості наче постійно пульсує думка, що цих втрат могло б і не бути, якби Росія не напала. Ці думки: «Якби він не пішов на цю війну», «Якби я її не пустив на фронт» – починають ятрити наш мозок», - уривок з книги.

Наступний текст - пряма мова психолога-психотерапевта на презентації книги «Емоційні гойдалки війни» у Луцьку, організованій літературним фестивалем «Фронтера», про переживання й відчуття кожного з нас протягом цих дев’яти лютих: і дорослих, і дітей; і військових, і цивільних; і тих, що виїхали з України, і тих, що лишилися тут.

Можливо, комусь вдасться у коротких коментраях відшукати слова, що стануть поштовхом до руху і дозволять зрозуміти, що кожна емоція нині - норма.

***

Вести щоденник у березні, квітні, травні було фактично життєво необхідним - зараз, я думаю, вже набагато менше людей це робить. 

Хоч ми продовжуємо знаходитися у небезпечних і критичних обставинах, наша психіка розуміє це, тому інтенсивність переживань менша. Ясно, що коли хтось втрачає близьких, то потрапляє у прірву, але якщо говорити про загальнонаціональний рівень, то нас не так легко кинути на дно, тому що на емоційному рівні, як структурні одиниці цієї спільноти, ми вже дуже адаптовані.

На індивідуальному рівні (емоцій,- авт.) можемо мати прогалини, але на загальнонаціональному рівні Україну не зламати.

Гойдалка має два піки, я почав описувати з того, з чого ми розпочалии: величезної тривоги і шоку. Тобто 24-го лютого ми прокидаємося, ніхто не йде на роботу, не розуміємо, що робити; дехто виїжджає з країни, повний жах від того, що не знаємо, чи буде завтра існувати день. 

Перша і крайня точка - тривога: як ми реагуємо, як себе поводимо. Другим почуття, про яке я писав, була провина. Мільйони нас виїздило за кордон - через великий страх, ми мали величезне почуття провини. Ми з моєю дружиною Марією мали провину до своїх дітей, сидячи на десятому поверсі будинку під час тривоги, за те, що не даємо їм перебувати у безпеці. У волонтерів є така риса, коли вони думаю, що роблять замало.

Де б ми не були: в Україні чи за кордоном, ми всі мали почуття провини.

Від тривоги ми перейшли до провини і водночас почали відчувати нову для нас емоцію – ненависть. Під час війни всі раптом зрозуміли, що вони не просто зляться на росіян - вони ненавидять всіх їх. Ми, виявляється, ще можемо матюкатися. 

Втрату ми найбільше будемо переживати, коли закінчиться війна: ми ще раз всі «розфігачимося» об неї. Бо зараз ми в напрузі і готові до бою, зараз немає часу реагувати на втрату.

Одна моя подруга казала: «Як закінчиться війна, я вийду у поле і буду кричати».

Ми бачимо: розлука негативно впливає на сімейні процеси, багато родин мають чимало землетрусів. Злука - протилежне поняття теж не дуже добре: коли ми їдемо до батьків і починаємо жити разом, то розуміємо, що ненавидимо не лише москалів (сміється і зал, і психотерапевт, - авт.).

Дно емоційної гойдалки - депресія, але від неї ми все одно розхитуємося, тому що одного разу розуміємо, що нічого не виправдовує цю війну: це жахливий злочин Росії.

Тут ми можемо лише відреагувати, а коли реагуємо, бачити в собі щось нове. Війна, як криза, може мати два шляхи розвитку: перепона, коли ми кажемо, що це кінець, або шанс. 

Ейфорія - найвищий рівень гойдалки: коли чуємо «Ой, у лузі червона калина», коли бачимо перемоги на фронті і чуємо зворушливі слова про Україну. 

Вона починається з того моменту кризи, коли ми обираємо: лишитися на дні чи почати робити найпростіші речі у нашому житті.

Важливо те, що в Україні ще досі триває війна, наше завдання не те, щоб відчувати ейфорію і радість кожного дня, а щоб вижити. Війна щодня забирає у нас дуже багато сил, вона нас «пресує», тому всі ці речі, які ми робимо, можуть не давати чарівного відчуття щастя і крил, але водночас вона дозволять не зупинитися і рухатися далі. 

Гойдалка з нами відбувається з різною інтесивністю, вона може бути одноденною, але й може бути етапною, психологія не може алгоритмізувати нашу психіку. Ми ніколи не відчуваємо чистої тривоги чи чистого страху, це змішані відчуття. В один і той самий момент я ненавиджу москаля, відчуваю розгубленість, радію від «Ой, у лузі червона калина» і бачу повідомлення про смерть когось, кого я знаю - знову провалююся у прірву депресії. 

Нам потрібна злість, вона мобілізує наші сили, вона нас знечулює, забирає емпатію: коли ми злі, менше відчуваємо фізичного болю. Злість допомагає боротися у цій війні, ця емоція, захищає наше відчуття любові, ми воюємо з допомогою злості, але вона не є нашою ціллю. Ми не нападали на Росію і не мали на меті її знищити; нам потрібне сьогодні знищення Росії не тому, що ми хочемо її знищити, а тому, що хочемо нормального життя. 

У нас всередині є любов, завдяки їй ми перемагаємо.

Якщо ми переживаємо будь-які емоції, ми знаємо, що вони нормальні. Чи ми волонтеримо, чи їдемо закордон - це все нормально, бо ненормальною є лише війна. 

Емоції виникають у нас незважаючи на те, хочемо ми того чи ні. Головне - відреаговувати на них: писати щоденник, розказати комусь чи дати своєму тілу пережити їх. Коли ми тремтимо, то дуже часто хочемо зупинити це в собі, але дайте йому це зробити, дайте собі бути в контакті зі своїм тілом, бо тіло - містилище всього, що ми відчуваємо. 

Сумна новина полягає в тому, що ми всі можемо загинути на війні, бо нас бомбардує психопат психопатичної країни.

Психотерапія є такою ключовою річчю, яка допоможе нам впоратися із колективною травмою війни. Те, що наші діти знають про війну, те, що ми ділимося про війну, допомагає нам вирощувати інформацію до рівня, коли кора головного мозку може її опрацювати і відправляти в гіпокам.

По завершенню цієї війни ми будемо мати колективну травму, але матимемо багато її якісних опрацювань мозком. Після Другої світової війни це теж було, але не так, як це було потрібно.

Пласт тих українців, які зараз можуть тримати голову, говорити про війну і долати колективну травму, є безпрецендентно великим.

Україна зараз точно росте, але ми ще не один раз будемо отримувати шок і назавжди залишимося людьми війни, бо її вже не забрати з нашого життя. 

Війна в першу чергу оголює нашу самотність, ми впершу чергу потребуємо підтримки. Коли ти долала депресію до війни, ти жила в контексті розвитку, зараз – в контексті виживання. 

Обнімання дерев – це не про те, щоб відчути якусь радість, а для того, щоб протриматися, бо під час війни – хреново. 

Жоден українець не є винним у цій війні, жоден: чи це стовідсотковий російськомовний українець, чи це стовідсотковий україномовний українець, бо винна лише одна країна на чолі з путіним. Кожна людина має свою долю, але це не означає, що я не маю відчувати злості. Я відчуваю злість до російської мови, але якщо зараз хтось з вас заговорить нею, я не застрелю вас. 

Психотерапевти є нейтральними, у моєму випадку, крім двох моментів: там, де є насильство, і в питанні війни й української мови. 

«Якщо ви зараз відчуваєте злість на російську мову – вітаю вас, все окей» 

Фото і текст: Ольга ЮСКОВЕЦЬ