Історія бійця з Луцька, якого у 18 років в Росії засудили до 18 років тюрми

З раннього дитинства лучанин Владислав Плахотнік мріяв стати військовим, хоча й мав проблеми зі здоров’ям. Як тільки хлопцю виповнилося 18 років, він поповнив лави ЗСУ, надавши перевагу службі в «Азові», так як вважав, що там найкраща підготовка. Після кількамісячного вишколу боєць уже боронив кордони України на Луганщині, де у грудні 2023 року потрапив у російський полон. У травні 2024-го 18-річного Владислава Плахотніка через службу в «Азові» звинуватили в участі в терористичній організації й ув’язнили на 18 років.

Журналісти ВСН зустрілися із мамою Влада Іриною Плахотнік, яка розповіла про дитинство сина, його вибір, через які випробування довелося пройти у полоні, хто допомагав бійцю, як у Росії влаштували незаконне судилище над ним, як вона намагається повернути його додому.

«Я пишаюся своїм сином»: історія бійця з Луцька, якого у 18 років в Росії засудили до 18 років тюрми

Владислав Плахотнік народився в Луцьку, навчався у місцевій школі №26. Змалку був хворобливим: мав сильну алергію, яку лікували кілька років, а також вроджену плоскостопість, через що був звільнений з фізкультури. Але незважаючи ні на стан здоров’я, ні на те, що Росія напала на Україну, хлопець чітко знав, що обов’язково буде військовим і боронитиме свою країну.

«Свій вибір син постійно демонстрував камуфляжним одягом, який з дитинства носив у школі і вдома. Навіть коли фотографувалися на віньєтку в 9 класі, він був у незмінному камуфляжі. Мене це насторожувало, але гнала тривожні думки й вірила, що Владік переросте й захопиться чимось іншим. Та з роками його бажання ставало ще сильнішим. Він все не міг дочекатися повноліття, коли сам зможе приймати рішення. Я до останнього надіялася, що до того часу війна закінчиться і служба не буде така небезпечна», – пригадує Ірина Богданівна.

КОРОТКУ ВІЙСЬКОВУ СЛУЖБУ ЗМІНИВ ПОЛОН З НЕЛЮДСЬКИМИ УМОВАМИ

Закінчивши дев'ятий клас, Владислав вступив у коледж, але навчання так і не закінчив, бо за рік до випуску підписав контракт на військову службу.

«Перед тим, як поїхати на схід, Владіка відпустили додому на три дні. Він постійно заспокоював, що все буде добре, ніхто їх відразу не буде на передову відправляти. Але в мене було погане передчуття…Так і сталося, син опинився на Луганщині», – розповідає жінка.

Ірина Богданівна розуміла: 18-річний син уже не просто маленький хлопчик, а військовослужбовець Збройних Сил України. Зупинити його було неможливо, хіба що зв'язати і закрити в будинку. Тому вирішила обговорити різні ситуації, які можуть трапитися.

«Коли я запитала Владіка, чи їх готували психологічно на випадок полону, він відповів, що так. Сказав, на цей випадок у нього буде граната, бо в полон не здасться. Мене це ще більше налякало, дуже просила цього не робити, подумати про мене, молодшого брата і батька, як нам жити без нього. Смерть – це назавжди, звідти ніхто не повернувся, а з полону повертаються», – з болем ще раз переживає ту непросту розмову жінка.

У жовтні Владислав Плахотнік разом з іншими азовцями стали на захист міста Кремінна, що на Луганщині. Окрім ворога, захисників випробовував холод, тому Ірина Богданівна почала закуповувати й передавати їм ліки, термогрілки, устілки. Вона взяла під опіку побратимів сина та старалася оперативно закривати їхні потреби.

Зі зв'язку Влад зникав на три дні, бувало на 5-7. Він завжди попереджав матір, що йде, як повернеться, відразу повідомить. Жінка молилася і чекала на дзвінок сина.

«19 грудня Владік сказав, що їде, зв'язку не буде три дні, можливо більше. 23 грудня вже не знаходила собі місця, бо син мав би вже відзвонитися, та телефон вперто мовчав. Я відчула, що сталася біда», – зі сльозами на очах пригадує хронологію подій Ірина Богданівна.

Вже 27 грудня Ірина Плахотнік на роботі від колег дізналася, що в соцмережі виклали пост із фото її сина: на одному – йому років 12, на другому – хлопець з мішком на голові. З допису стало відомо, що це 18-річний Владислав Плахотнік із Луцька, якого полонив ворог.

«Я по статурі впізнала, що це мій Владік. А коли через пару днів росіяни у фейсбук виклали відео з допиту в Серебрянському лісі, то сумнівів не залишилося. Лише 28 грудня мені у військкоматі вручили сповіщення, що Владислав Плахотнік вважається зниклим безвісти з 23 грудня. Хоча я вже тоді чітко знала, що він живий і знаходиться в полоні», – розповідає жінка.

…Минали дні, тижні, місяці. Однієї ночі Ірину Богданівну розбудив дзвінок: на екрані телефону висвітлився невідомий номер і вона почула голос сина.

«Під час розмови з Владіком дізналася, що їх було двоє, їх контузило і вони вийшли на ворожі позиції. Його побратима відразу вбили (лише в кінці квітня рідні змогли похоронити чоловіка), а мого сина взяли в полон. Спочатку Владік сидів у Луганському СІЗО, там були нестерпні умови, їх постійно били, щодня прощався із життям. Богу дякувати, все витримав.

Потім сина перевели в Ростовське СІЗО, де в одній камері одночасно перебувало до 30 чоловік: вони по черзі стояли, сиділи, спали. Серед полонених були всі українці, які дуже підтримували один одного, це й допомогло не зламатися», – зі сльозами на очах розповідає жінка.

Ірина Богданівна пригадала, як у телефонній розмові з сином обговорювали сон, що приснився їй за кілька днів до початку повномасштабної війни. Тоді вона й подумати не могла, що він стане віщим:

«Приснилося, як по вулиці Кравчука їдуть танки, йдуть російські військові, летять ракети, повсюди лунають вибухи. Зрозуміло, що зима: сніжок такий легесенький притрусив землю. Бачу, як йдуть хлопчики і дівчинка, але чомусь босі. Я провела їх до будинку і біжу, бо знаю, що мої десь там. Зустрічаю чоловіка із меншим сином, питаю, де Владік, відповідає, що біг за ними. Я побігла назустріч Владіку і бачу, що він впав, а російський солдат наставив на нього автомат. Кричу: «Куди ж ти в дитину стріляти будеш?» Він відповідає: «Если ни я его сейчас убью, то потом он меня». Бачу, що в росіянина є ніж біля пояса, вихоплюю його й перерізую горло ворогу... Повсюди кров... Я прокидаюся».

Син підтвердив, що сон частково справдився, тільки наяву не один, а вісім росіян наставили на нього свої автомати.

Після Ростовського СІЗО Владислава Плахотніка перевели в Новочеркаське і посадили із російськими зеками.

ПОКАЗОВІ РОСІЙСЬКІ СУДИ З АБСУРДНИМИ ВИРОКАМИ

3 травня 2024 року Південний окружний військовий суд у Ростовській області, під головуванням федерального судді Сергія Образцова, ухвалив цинічний вирок, згідно з яким Владислава Плахотніка визнали винним у тому, що він нібито є учасником терористичної організації, а також проходив навчання для того, аби брати участь в її діяльності. Нагадаємо, у серпні 2022-го Верховний суд Росії визнав полк «Азов» терористичною організацією.

За версією російського слідства, у липні 2023 року 18-річний хлопець підписав контракт про службу в батальйоні «Азов», після чого його направили до навчального центру ЗСУ. До грудня 2023-го українець брав участь у бойових діях на Луганщині.

«Інтереси Владіка нібито відстоював адвокат Андрій Руденко, але це була чиста формальність, аби показати світу, що в Росії все відбувається в межах чинного правосуддя. Про дату засідання суду мені в телеграм написав правозахисник сина. На мої повідомлення він не відповідав, тільки згодом надіслав вирок, згідно з яким, Владислава позбавили волі на 18 років: перші три він проведе у в'язниці, решту – у колонії суворого режиму», – продовжує непросту розмову Ірина Богданівна.

На суді Владиславу Плахотніку дозволили сказати останнє слово. У своєму виступі українець наголосив:

«Я хотів би розпочати з того, що не визнаю себе терористом і «Азов» терористичною організацією. Це офіційний підрозділ української армії. Я воював за свою країну, незалежність і цілісність своєї держави. Я міг би оскаржувати тут і «неонацистські погляди», політику свого підрозділу, але я цього робити не буду. Я розумію, що знаходжуся в Росії і це не має сенсу. Ну, а в принципі, вирок я залишаю за судом і не буду навіть намагатися його оскаржувати. Я все сказав».

Потім був апеляційний суд, але він нічого не дав: вирок залишили без змін. Усі засідання відбувалися показово і транслювалися у новинах. Лише деякі опозиційні журналісти та представники громадських організацій намагалися висвітлювати абсурдність подібних засідань. Вони й допомагали підсудним: передавали листи, різні речі, були вкрай необхідною моральною підтримкою. Щоправда, за це опозиціонерів почали переслідувати і чинити над ними жорстокі розправи.

«У нас в Росії є родичі, просила, щоб хоч теплий одяг і дещо з продуктів передали, але сказали, що нічим не можуть допомогти, певно, бояться. Наявність родинних зв’язків теж ніяк не вплинули на вирок суду. Проросійські канали спеціально так подали історію Владіка, ніби в Україні змушують дітей підписувати контракти і йти воювати», – додає Ірина Богданівна.

ВІРИТЬ І ЗНАЄ, ЩО СИН ОБОВ'ЯЗКОВО ПОВЕРНЕТЬСЯ ДОДОМУ

У кімнаті Владислава на стіні висить його колекція шевронів, над нею – світлини з рідними, де він не по роках із серйозним виразом обличчя. На полиці розставлена колекція іграшок військової техніки, у кутку чекає на свого господаря гітара. Біля світлин сина стоять іконки.

«Над шевронами син повісив був червоно-чорний прапор, а вже потім я його зняла й почепила фотографії, бо якийсь занадто чорний мені той куток видавався і ще більше наганяв розпач», – пояснює зміни Ірина Богданівна.

Ірина Плахотнік постійно пише листи в усі відомі їй інстанції як в Україні, так і закордоном, вони знаходять своїх адресатів. Проте поки що приходять лише стандартні відписки, мовляв, про ситуацію знають і роблять усе можливе.

Жінка ходить на акції протесту в Луцьку на підтримку військовополонених.

«Я ретельно слідкую за обмінами полонених. Як тільки бачу, хто виступає координатором, відразу надсилаю їм листа з проханням допомогти повернути сина додому. Розумію, незаконно полонених і засуджених є ще дуже багато, а обміни відбуваються не так часто, як би хотілося. Але я буду писати-дзвонити до тих пір, поки мій Владік не приїде до мене», – наголошує жінка.

Ірина Богданівна переконана, що якщо стукати у двері, то врешті решт хтось повинен їх відчинити. Тому вона ні в якому разі не збирається сидіти склавши руки. Адже у її Владислава ще все життя попереду, молодість і здоров’я він не повинен втрачати у російській тюрмі.

«Навіть якщо буде лише один шанс добитися справедливості, я використаю його. Вірю, що мій Владік повернеться додому і ми переможемо. З Божою допомогою ми подолаємо всі труднощі.

Я пишаюся своїм сином. Він вчинив як справжній чоловік, ставши на захист своєї країни, будучи ще таким юним. Діти не повинні воювати. Це ми маємо захищати своїх синів, дбати про їхнє майбутнє. На Землі і без воєн проблем вистачає, які потрібно терміново вирішувати. Хвороби та різні катаклізми є наслідком нашої безвідповідальності та байдужості. Потрібно об'єднатися і зупинити ту нечисту силу, яка знищує все живе, вбиває наших дітей.

Люди, прошу, незалежно від віросповідань і релігійних організацій, моліть Бога, щоб пробачив нам наші гріхи і допоміг перемогти зло. Робіть все можливе, а з допомогою Всевишнього навіть неможливе, заради перемоги, заради майбутнього всього світу», – підсумувала розмову Ірина Плахотнік.