«Найважче — неповага з боку пацієнтів»: парамедикиня з Луцька про роботу швидкої та війну
Перевірка дефібрилятора, ранкова кава і очікування дзвінка, який може змінити чиюсь долю. Узимку та під час новорічних свят у парамедиків немає пауз — лише чергування довжиною у 24 години.
Журналісти ВСН поспілкувались з парамедикинею Ольгою й дізналися, чим живе «екстренка» Луцька у святкові дні.
Ольга Олещук уже вісім років працює в екстреній медицині. Починала в диспетчерській, згодом перейшла на виїзну бригаду, зараз працює у відділі медицини катастроф. Каже: романтика професії зникає після першого ж виклику, але відповідальність і відчуття обов’язку залишаються.
Як виглядає звичайний день парамедика?
Кожен день у нашому закладі починається однаково. Спершу ми перевіряємо всю апаратуру: дефібрилятор, кисень, чи заряджений кардіограф, обов’язково перевіряємо наявність усіх медикаментів, рукавичок, масок — усе має бути готове. Після цього йдемо пити ранкову каву, хоча не завжди вдається насолодитися нею повністю. Далі чекаємо виклик. Зміна починається о 8:00 ранку, але ми вже орієнтовно о 7:40–7:45 на робочому місці, щоб перевірити обладнання та розпочати роботу. Зміни тривають по 24 години.
Які виклики трапляються найчастіше? Чи змінилося щось після повномасштабного вторгнення?
Переважно кожен наш виклик — це поєднання фізичних, психологічних та емоційних навантажень. Спочатку ми маємо бути парамедиком, а вже потім проявляти людські якості.
З початком вторгнення викликів було значно менше. Тоді люди були в паніці, переважно тривожні, їм не завжди потрібна була медична допомога — більше підтримка і спокій. Пізніше все стало на свої місця. Найчастіше зустрічаємось з гіпертонією, інсультами інфарктами, кровотечами та ДТП. Через погоду ДТП і травм побільшало.
Як справляєтесь з емоційним навантаженням?
В момент виклику ми майже одразу включаємося. Гірше впоратися потім, коли пацієнта вже передали в лікарню, а ти не знаєш, чи він виживе. Особливо важко, коли пацієнти того ж віку, що й твої близькі.
Треба багато внутрішнього ресурсу. Важливо не замикатися після таких викликів, інакше довго тут не пропрацюєш.
Був випадок, коли чоловік потрапив у ДТП і був повністю затиснутий у машині. Його деблокували рятувальники ДСНС. З боку лежали дитячі автокрісла.
Жінка його ще не знала, чи він живий. Біжить до нього, плаче, кричить, не розуміє, що відбувається. Нам дуже важко заспокоїти родичів, бо не можна говорити, що все буде добре — у кращому випадку на пацієнта чекає довга реабілітація. І таких ситуацій щодня дуже багато.
Чи відрізняється юне очікування від дорослої реальності?
Моя мрія працювати на екстренці була ще до коледжу. Я уявляла романтику професії: приїдеш, врятуєш життя, всі щасливі і вдячні. У реальності коли я працювала в диспетчерській це були постійні дзвінки , паніка людей, неточні адреси. Диспетчеру треба в рази більше ресурсу, ніж нам, бо ми можемо трохи відпочити після виклику.
Як робота змінила ставлення до життя та людей?
Ми загартовуємося і реагуємо спокійно на емоційні навантаження. Бачу це навіть удома: мама панікує, а я залишаюся спокійною. Але притуплення емоцій небезпечне — треба думати про майбутнє.
Пам’ятаю, що після виклику про втрату свідомості ми прибули орієнтовно за 10 хвилин, однак на місці нам повідомили, що допомога вже не потрібна, якщо на станції немає інших бригад, район лишається без допомоги, якщо станеться щось серйозне.
Ще одне: водії не поступаються дорогою швидкій. Навіть із сиреною часто треба чекати, поки проїдуть усі машини, а це дорогоцінні хвилини для життя людей. Найгірше — неповага та ігнорування правил дорожнього руху.
Як парамедики ставляться до першої домедичної допомоги?
Якщо люди вміють надавати правильну допомогу — це значно полегшує роботу. Наприклад, при відсутності свідомості чи дихання проводять серцево-легеневу реанімацію.
Але трапляються й помилки — зокрема поширені ще з радянських часів міфи про те, що під час судом потрібно класти щось до рота. В одному з випадків чоловікові вставили виделку, травмувавши ротову порожнину. Насправді достатньо покласти людину на бік і обережно притримати голову.
Який сезон найтравматичніший?
Зима — ожеледиця, падіння, ДТП. Літо — річки, стрибки, побиття. У кожного сезону свої травми. Святкові дні не впливають на хвороби, але алкоголь збільшує кількість викликів.
31 грудня: чоловік «без свідомості» та коханка
Це було перед моїм декретом, ще до одруження. Ми працювали з моєю коліжанкою Ліною Петрівною. Десь орієнтовно о 20:00 надійшов виклик: 39-річний чоловік без свідомості. Ми швидко зібралися, взяли з собою дефібрилятор, кисень, реанімаційну сумку та піднялися на виклик.
Нас зустріла дружина пацієнта — дуже схвильована. Заходимо в квартиру: чоловік у свідомості, нормальний колір шкіри, дихає — усе добре. Ми сіли біля нього.
Він каже дружині:
— Принеси мені води.
Вона йде через усю квартиру. А він тим часом каже вже нам:
— Завезіть мене в лікарню. Я пообіцяв коханці, що прийду до неї на Новий рік, а жінка мала бути з подругами...
Ліна Петрівна і я відмовляємо, пояснюємо, що швидка допомога не возить на такі «особисті справи». Чоловік починає благати, каже, що готовий заплатити будь-які гроші. Ми швидко завершуємо виклик і їдемо далі, посміхаючись з абсурдності ситуації.
Через деякий час надходить новий виклик — падіння з другого поверху. Адреса та сама. Ми приїжджаємо — а під балконом лежить той самий чоловік із травмою гомілково-ступневого суглоба.
Ми накладаємо чобіток, вводимо знеболювальне та доставляємо його до лікарні. Чим закінчилася ця історія далі — не знаю.
Яке побажання Ви б хотіли адресувати українцям як фахівець екстреної медичної допомоги?
Обов'язково нагадувати всім своїм рідним, що якщо їх щось турбує, потрібно звертатися в медичний заклад, тому що ми живемо в такий час, коли немає здоров'я, не хочеться нічого. І, на жаль, бувають такі моменти, коли ми не можемо повернути все назад.
Тому найкраще - це, звичайно, берегти своє здоров'я, цінувати своє здоров'я, як ментальне, так і фізичне, психологічне, тому що без цього немає нічого. Не треба буде ніякої роботи, не треба буде ніяких грошей. Найголовніше і найцінніше - це здоров'я.
Читайте також:
- «Бог не полишає нас»: волинський священник Володимир Вакін про істинну суть Різдва Христового
- «Який рік — такі й прикраси»: ветеран Олександр Мурашов з Луцька про свята на фронті
- Як врятувати новорічно-різдвяні свята від біди: секрети безпеки від рятувальників ДСНС Волині