«Який рік — такі й прикраси»: ветеран Олександр Мурашов з Луцька про свята на фронті

В інтерв'ю з журналістами ВСН ветеран з Луцька Олександр Мурашов на позивний «Фін» розповів про те, як відзначали свята на фронті, чому малюнки від дітей гріють душу сильніше за будь-які речі та як війна назавжди змінила ставлення до новорічних традицій.

Чи Ви відчували наближення свят, коли були на фронті? Які емоції переважали у ці дні?

Взагалі в перші роки війни було дивне відчуття. Перше завдання було — вижити, а все інше — поспати. Коли спиш по дві години, то перша можливість — це впасти і виспатись. Але коли приїжджають волонтери, везуть кутю — тоді ти згадуєш: «О, то ж свято, блін!». Але найбільше думаєш як зберегти хлопців і як самому вижити. Ти прокинувся зранку — це вже свято.

Як Ви та Ваш підрозділ відзначали Різдво або Новий рік на позиціях?

Було по-різному. Перший рік на війні — 30-го числа був обмін. А 31 грудня сіли, хто вживає (алкоголь) — випив по 50 за тих хлопців, що повернулися додому. А от з 22-го на 23-й рік ми були на виході. Нас поміняли якраз 31-го числа. Ми прийшли, і було настільки наплювати на все, просто хотілося помитись і спати.

Чи були традиції, які Ви намагалися зберегти навіть у бойових умовах?

Традиції зараз більше розвиваються, культура рухається. А тоді... ну, ялинку прикрашали кулями. Як казав наш командир: «Який рік, такі й прикраси». В мирному житті хочеться іграшок і гірлянд, а там — що було під рукою.

Чи готували щось особливе до свят — кутю, салати, солодощі?

Наш скромний стіл був у боксі. Волонтери привозили, і самі готували. Була можливість щось купити, то купили м’яса, посмажили, овочів нарізали. Не те, що вдома, але в нас було свято. Також волонтери привозили голубці, пельмені, капусту — виходила ціла «святкова поляна».

Чи отримували волонтерські посилки або привітання від цивільних?

Звичайно. Волонтери постійно привозили цукерки та печиво. Привітання «воїн», «наші захисники», малюнки від діток. Це було дуже мило і ми ці картинки завжди зберігали. Переїжджаємо на нову точку — порозвішували їх. Це гріє душу. Ти знаєш, заради чого воюєш — щоб у дітей було все добре.

Як ви сприймали новорічні привітання з мирних міст, перебуваючи на передовій?

Зараз дуже багато чого знецінюється. Люди в тилу часто не свідомі щодо того, що відбувається. Коли я бачу, як слухають російський контент — це тригер. Це як купувати патрон, від якого може загинути твій же рідний. В Києві російська мова всюди ріже слух. 

Чи мали можливість зв’язатися з рідними у святкові дні?

З рідними зв’язуєшся завжди. В мене дружина така, що якщо зранку не подзвонив — то вже отримаєш «люлей», бо вона хвилюється. Обов’язково раз чи два на день треба набрати. Свята часто відзначали по телефону — по-іншому ніяк.

Що найбільше хотілося відчути або побачити у ті дні?

Хотілося, щоб те все пекло не перекинулося далі. Коли заїжджаєш у Бахмут і бачиш дітей, які брудні бігають серед розрухи, чекають від військових тушонку чи хліб... Ти розумієш, що сенс воювати в тому, щоб в них все було по-іншому.

Чи є момент святкування на фронті, який запам’ятався найбільше?

Найбільше запам’ятався перший рік, той самий обмін перед Новим роком. Ми три доби не спали, готували цей обмін. І коли 34 українських захисники повернулися до сімей на свято — ти сидиш і розумієш, що зробив добру справу. Це емоції, які не передати словами. Ти радієш, як дитина, бо знаєш, що на них вдома чекають.

Як пережиті свята на передовій вплинули на ваше ставлення до Різдва та Нового року зараз?

Ставлення змінилося, бо я розумію, як хлопці там зараз. Так, сім’я хоче свята, і ти маєш їх підтримати, посидіти за вечерею за всіма традиціями. Але радості такої немає, бо знаєш, що в хлопців там такої змоги немає. По-справжньому будемо святкувати вже після перемоги.

Що Ви хотіли б, щоб люди в тилу розуміли про святкові дні на фронті?

Хотілося б, щоб люди були свідомими. Йдеш купувати продукти — купи кілограм мандаринів і передай волонтерами. Діти, намалюйте малюнок — це неймовірно гріє душу!

 Коли сідаєте за стіл, згадайте тих, хто вже ніколи за нього не сяде. О 9-й ранку віддайте хвилину шани. А якщо є можливість — підіть у госпіталь до поранених, занесіть тих мандаринів, просто скажіть «дякую». Це запам’ятається військовому назавжди.

Читайте також:

• Як ветеранам у Луцьку отримати кошти на спорт і де можна тренуватися: покрокова інструкція
• Прапор на Говерлі і фарби для душі: волинський «Фін» про адаптацію після фронту
• Для наших полонених шоколадка - це мрія: волинський «Фін» про реалії фронту у відвертому інтерв’ю