Прапор на Говерлі і фарби для душі: волинський «Фін» про адаптацію після фронту

Зазначимо, до повномасштабного вторгнення Олександр мав власний бізнес та проживав у Фінляндії. Але 24 лютого 2022 року все змінилося, чоловік прийняв рішення доєднатися до лав військовослужбовців та понад три роки захищав рідну землю від російських загарбників. 

У відвертому інтерв’ю для журналістів ВСН Олександр розповів про перші місяці адаптації після повернення з фронту, труднощі, які не завжди видно ззовні, і нову місію — навчання на психолога, щоб підтримувати побратимів. «Фін» поділився особистими історіями, спостереженнями про ставлення суспільства до війни, а також ідеями, як зробити допомогу ветеранам доступнішою.

Повернення та перші дії

— Що ви найперше зробили після повернення?

— Поїхав у Карпати. Мав ціль — піднятися на Говерлу, розгорнути прапор 5 штурмової і подякувати всім побратимам за службу. Відпочив чотири дні, але я не з тих, хто сидить на місці, мені треба рух. Один день — Говерла, другий — водоспад Шипіт, ще якісь місця. Де застала ніч, там і ночували.

— Як змінилося сприйняття звичних речей?

— Та багато в чому. Інколи на заправках можеш зустріти машину з донецькими чи луганськими номерами. Виходить молодий чоловік, атлетичної тілобудови, в нього з машини грає «руский шансон». Підходиш, кажеш: «У нас іде війна, виключи російське», а він відповідає: «А кому вона мішає?». Люди, яких війна не торкнулася, не розуміють.

А ще — хвилина мовчання. В нас люди до неї відносяться так... 9:00 — хвилина мовчання. Я зупиняюся, виходжу з машини, вмикаю радіо голосніше, щоб почули. Дехто зупинився, а дехто покрутив пальцем біля скроні й поїхав далі. І це — важко. Це як стіна між тими, хто був там, і тими, хто тут.

— З яким труднощами стикнулися після повернення?

— Найскладнішим було заснути. Звук мотоциклів і автомобілів з вирізаними каталізаторами. Це для мене був треш. Тобто, ти прокидаєшся і не знаєш, що тобі робити. Чи це шахед летить, чи це мотоцикл їде, ну потім вже стало звичніше.

Якщо говорити загалом, у Луцьку справді є підтримка для тих, хто повернувся з фронту. Працює ветеранський простір, діє хаб, але дуже мало ветеранів про це знають. І дуже хотілося б донести цю інформацію до них.

Я би дуже хотів піти працювати у відділ звернень ветеранів та їх сімей Луцької міської ради, для того, щоб глибше розуміти проблеми ветеранів, з якими вони стикаються у цивільному житті, та мати змогу їм допомагати.

Емоції, підтримка та стосунки

— Чи є щось, про що говорити важко, або ж навпаки хочеться розповісти?

— Важко говорити про те, що, мабуть, деякі люди не усвідомлюють, що в Україні триває велика війна. Це найважче. Буває, що чув: "Ми вас туди не посилали, ви самі вибрали". Також неодноразово: "Ну, ви ж за гроші пішли". Коли ти в Фінляндії проживаєш, в тебе є своя фірма і ти отримуєш в районі 4000 євро в місяць. І тобі розказують, що ти пішов за грошима, це смішно, але таке я чув.

— Хто став опорою після повернення?

— Звичайно, сім'я, це першочергово. Також підтримка друзів, знайомих. Це опора, вони були завжди зі мною, і на війні, і після війни. Це лише здається, що ти сам воюєш. Насправді воює з тобою вся твоя сім'я, бо вони за тебе хвилюються, вони тобі чимось допомогти, вони відкривають якісь збори на дрони, на ремонти автомобілів. Вони живуть цим разом з тобою.

— Чи змінилися стосунки з рідними після того, як ви повернулись? 

— Стосунки не змінилися, можливо, більше зміцніли. Це ж, все-таки, 39 місяців на війні, це більше трьох років. Із них 36 на Донбасі. Дружина до мене приїжджала, і я в відпустку приїжджав, але, якщо брати у співвідношенні на рік і ти приїжджаєш на 10 діб додому, то це ні про що.

Діалог із суспільством

— Чи часто чуєте питання про війну від цивільних? Як на це реагуєте?

— Буває, звертаються за порадою. Особливо хлопці, які зараз досягають 25-річного віку, збираються йти захищати свої сім'ї, своїх близьких. Вони на це налаштовані, вибирають підрозділи, вони можуть порадитися. Я завжди тоді кажу, що все залежить від командування.

Я можу судити тільки за п'яту штурмову, так як я в ній жив від дня її створення і до дня звільнення. Про інші бригади, на жаль, я не можу говорити. Бо всі думки різні.

— Яку інформацію про ветеранів хотіли б донести до суспільства?

— Найперше - суспільство має їх поважати. Це люди, які реально прийшли пекло. Нині Луцьк - це місто, де війна маловідчутна. Так, буває, звісно, і «шахеди», і ракетні обстріли, але вони не такі часті, як у Києві, Сумах або Чернігові. Багато людей не можуть зрозуміти ветеранів, які повертаються.

— Як ви бачите свою роль у суспільстві після повернення з фронту — чи маєте особисту місію?

— Знаєте, я чекаю поки відкриється громадська організація Ради ветеранів п'ятої штурмової бригади. У мене ще є велике бажання зробити в Луцьку кімнату артерапії, де кожен ветеран може прийти взяти каву, посидіти, помалювати, або просто сісти і розслабитись, поговорити. Це дійсно заспокоює.

Я вже навіть говорив зі своїми фінськими друзями, просив фарби, мольберти, щоб допомогли. Сказали, що допоможуть, а далі будемо бачити. Нещодавно я провів в Луцьку нагородження меморіальним хрестом сімей загиблих. І дійсно було людям приємно, що бригада не забуває про них.

— Чи були історії, коли допомога з тилу прийшла в незвичний спосіб?

— Ви знаєте, це таке цікаве питання. Коли ти на фронті, просиш в когось медикаменти, тобі присилають це все і тут дивишся, якась «ліва» посилка і така масивна, приблизно 30 кг.

Бачиш, що посилка з Чернівців, і розумієш, наче ніхто звідти не мав відправляти. Дивишся, а посилка з Фінляндії. Фінські друзі відправили, і ти відкриваєш, а там горішки, які ти береш на позиції, сухе картопляне пюре, сухарики, зубні щітки, пасти. І ти в шоці дзвониш і чуєш у відповідь: «а, так, я забув тобі сказати, ми тобі там посилочку вислали». Такі приємні несподіванки бували.

Читайте також:

• Пройти «Авангард» на руках: історія лучанки Вікторії Струсь, яка мотивує тисячі людей
• «Дід казав не виїжджати»: молодь Луцька розповіла, чому лишаються в Україні
• «Півстоліття творимо дива»: у Луцьку відбулася театральна хода. Фоторепортаж